ПОВНОВЛАДНИЙ КОРОЛЬ, ВІЧНИЙ МАНДРІВНИК-АРТИСТ... НИНІШНЬОГО РОКУ ВИПОВНЮЄТЬСЯ СТО РОКІВ ВІД ДНЯ НАРОДЖЕННЯ ВОЛОДИМИРА ГОРОВІЦА - Культура - dt.ua

ПОВНОВЛАДНИЙ КОРОЛЬ, ВІЧНИЙ МАНДРІВНИК-АРТИСТ... НИНІШНЬОГО РОКУ ВИПОВНЮЄТЬСЯ СТО РОКІВ ВІД ДНЯ НАРОДЖЕННЯ ВОЛОДИМИРА ГОРОВІЦА

26 вересня, 2003, 00:00 Роздрукувати Випуск №37, 26 вересня-3 жовтня

У Києві на рубежі XIX—XX століть народжувалися генії. Причому так часто, що, здавалося, звичайних людей у нашому місті тоді просто не було...

У Києві на рубежі XIX—XX століть народжувалися генії. Причому так часто, що, здавалося, звичайних людей у нашому місті тоді просто не було. Міркуйте самі: саме в той час тут народилися Михайло Булгаков, Серж Лифар, Олександр Вертинський, Максиміліан Волошин, Ігор Сікорський, Ілля Еренбург. Саме тоді в Києві пройшли дитинство й юність Отто Шмідта, Анатолія Луначарського, Костянтина Паустовського, написала вірші в легендарну «синюю киевскую тетрадь» Анна Ахматова, формувалася філософська Соловйовсько-Бердяєвська школа, знайшли в «логове змиевом» своє кохання Михайло Врубель, Осип Мандельштам і Микола Гумільов. Не уникнув долі бути народженим у Києві і Володимир Горовіц.

Чим викликана така висока концентрація талантів у такий короткий проміжок часу в одному місті? Над розв’язанням цієї загадки сушили голови багато людей. Одне з можливих пояснень дав Паустовський: «Причины этого явления так многочисленны и трудноуловимы, что мы, по лености своей, не хотим в них углубляться и предпочитаем думать, что все произошло по счастливой случайности. …Мы забываем об учителях, которые внушили нам любовь к культуре, о великолепных киевских театрах, о повальном нашем увлечении философией и поэзией, о том, что во времена нашей юности были еще живы Чехов, Толстой, Серов, Левитан, Скрябин и Комиссаржевская. ...Мы забываем о знаменитой библиотеке Идзиковского на Крещатике, о симфонических концертах, о киевских садах, о сияющей и хрустящей от листвы киевской осени, о том, что торжественная и благородная латынь сопутствовала нам на всем протяжении гимназических лет. Забываем о Днепре, мягких туманных зимах, богатой и ласковой Украине, окружавшей город кольцом своих гречишных полей, соломенных крыш и пасек.

Трудно уловить влияние этих вещей, разнообразных, подчас далеких друг от друга, на наше юношеское сознание. Но оно было. Оно давало особый поэтический строй нашим мыслям и ощущениям».

Що й казати — навдивовижу гарна за формою версія, не причепишся. Але за змістом — дуже й дуже спірна. Сповідуючи належний пієтет до класика літератури ХХ століття, висловимося так: «не цілком вичерпна». А тому залишимо «кольцо гречишных полей, соломенных крыш и пасек» разом з іншою поетикою українського села в компетенції шевченкознавців. І пригадаємо, що ж визначало обличчя Києва на рубежі століть, крім безмежності весняних повеней Дніпра й тепла сонячних плям на жовтих цеглинах Володимирської гірки.

Точно «что-то не то» коїлося в Києві тих років. Ламані й закручені вузькі середньовічні вулички Подолу ще берегли давні легенди про київських відьом. Три міські височини одночасно оспорювали одна в одної славне в століттях ім’я Лисої гори — слов’янського Брокена. Анітрохи не поступаючись знаменитим химерам Собору Паризької Богоматері, були готові до злету в північне небо їхні «колеги» з Ярославового Валу. Класицизм неприродно струнко витягнутих Володимирської вулиці й Бібіковського бульвару, здавалося, чекав лише свого Мідного Вершника. Утім, претендент на цю роль також був — на Софійській площі. Навіть новомодна архітектура модерну дала на місцевому грунті небачене відгалуження — «киевский болотный стиль». Поповзли по стінах скульптурні ліани, а ліанами «всяка нечисть тучей»: жаби, тритони та інша земноводна фауна...

Ніхто з геніїв, народжених у Києві на межі століть, не залишився киянином у буквальному значенні цього слова. Доля закинула С.Лифаря в Париж, В.Горовіца — у Нью-Йорк, М.Волошина — у Коктебель, А.Ахматову — у Санкт-Петербург, М.Булгакова, К.Паустовського й багатьох інших — у Москву. Усі вони представляли надалі найрізноманітніші типи культур. Але придивіться уважніше — доля і творіння всіх «киян» незмінно вкриті містичним нальотом, пов’язані з якоюсь «чортівнею». Анну Ахматову всі, кого зіштовхувала з нею доля, називали то відьмою, чимто черницею. Обидва визначення (перше, правда, частіше) — майже невід’ємна ознака її автоописів. Нескінченно довго можна розводитися про врубелівську «демоніану». Ще приклад: киянин переїхав у Москву й написав роман про, скажемо так, «князя мира сего». Потім твір автору чимось не сподобався, і він його спалив. А згодом написав ще раз. «Але ж анекдотець із бородою!» — вигукнуть читачі, знайомі з історією створення «Майстра і Маргарити». Так, погодимося ми. Тільки нашого киянина звуть Яків Голосовкер, а зовсім не Михайло Булгаков. Із приводу останнього взагалі краще промовчати, аби уникнути цілковитого відходу від безпосередньої теми розмови.

Трохи переінакшимо поставлене запитання. Що ж стало причиною появи саме таких талантів у такий короткий проміжок часу в одному місті? Чи не той «аромат с оттенком серы», що виразно витав тоді в київському повітрі, визначив незмінний містичний ореол доль цих людей?

Спрацювала київська закономірність і в долі Володимира Горовіца. Усе його життя — безупинний ланцюжок легенд, що виросли з чуток і фактів, які часом інтригують більше, ніж найпікантніша плітка. Причому чутки, які в сукупності становили «міфобіографію» «Короля Королів піаністів», найчастіше походили від самого Горовіца. Як не пригадати тут Максиміліана Волошина — ще одного знаменитого киянина й не менш знаменитого містифікатора, котрий створив із знайденого на морському березі вигадливого корча таємничу поетесу Черубіну де Габріак. Тож давайте влаштуємо маленький сеанс якщо не чорно-білої, як клавіатура рояля, магії, то бодай її викриття — спробуємо дати, у міру сил своїх, відповіді на деякі загадки «Каліостро від музики» — нашого земляка. Тобто наш Володя був не з Бердичева!!!

Так, у безлічі інтерв’ю Горовіц, ніби сумніваючись у власних словах, казав, що народився в Києві. Але ніколи не розповідав, що він потомствений киянин. Що його батько Самуїл Горовіц був авторитетним інженером і обіймав посаду голови електротехнічної секції Київського відділення Імператорського Технічного Товариства, представляючи в Києві інтереси провідних європейських фірм, таких, як Сіменс, Вестінгауз та інших. Що його дід Іоахим Горовіц 1874 року був обраний у дирекцію Київського відділення Імператорського Російського Музичного Товариства та що він до самої смерті в 1906-му був старшиною Київської єврейської лікарні. Що спонукало прославленого піаніста не згадувати про батька й діда, котрі не менше, ніж їхній син і онук, сприяли зміцненню слави Києва, — невідомо. Можливо, солідний «технар»-тато й усіма шанований купець-дідусь не цілком вписувалися в контекст його особистої легенди.

Охочіше розповідав піаніст про іншого свого родича — брата батька, єдиного в родині фахового музиканта. Олександр Горовіц був тоді досить відомим у Харкові піаністом, вів активну педагогічну й музично-критичну діяльність. А головне — був учнем самого Скрябіна. Учнем настільки улюбленим, що несправедливість стосовно нього (в результаті «антисемітських підступів» деяких членів журі, котрі присуджував нагороди випускникам, Олександр одержав срібну медаль, хоча був більш як гідний золотої) стала чи не основною причиною виходу Скрябіна з викладацького складу Московської консерваторії. Саме дядьку Олександру зобов’язаний Володимир Горовіц своєю єдиною короткою зустріччю зі Скрябіним 1914 року, перед київським сольним концертом геніального композитора, лише за рік до його смерті. «Але піаністом він буде, безумовно», — п’ять слів, сказані ним на прощання Софії Горовіц, матері майбутнього віртуоза, можливо, змінили все подальше життя її сина. А можливо, сказано було щось інше, та й просто виконавець, хвилюючись перед виступом, міг промовчати. Але, так чи інакше, «легенда про Великого Володимира» розпочинається благословенням Олександра Скрябіна, подібно до того, як «легенда про Великого Ференца» розпочинається напівапокрифічною історією про поцілунок Бетховена. «Se non e vero, e ben trovato» — «навіть якби цього не було, це варто було б вигадати» (нехай дарує нам Модест Ілліч Чайковський такий вільний переклад репліки Чекалінського з першої дії «Пікової дами»).

Мати Володимира Горовіца, Софія, як і багато дівчат із забезпечених сімей того часу, займалася музикою, і небезуспішно, але про серйозну кар’єру піаністки не замислювалася. Проте саме вона розпізнала обдарованість своїх дітей і своєчасно зайнялася їхнім музичним вихованням. Це не обмовка — саме дітей, а не дитини. Усі четверо дітей подружжя Горовіців мали неординарні музичні здібності. Старші брати майбутнього великого піаніста, Яків і Георг, навчалися гри на фортепіано та скрипці. Сестра Регіна також стала професійною піаністкою, у 20-ті роки неодноразово виступала з братом і Натаном Мільштейном, пізніше викладала в Харківській консерваторії й була одним з акомпаніаторів Давида Ойстраха.

Чимало туману напускав Горовіц і щодо періоду свого навчання в Київській консерваторії. Вступив він туди 1913 року, невдовзі після створення цього навчального закладу. І разом із своєю сестрою Регіною потрапив у клас Володимира Пухальського, в якого свого часу навчалася їхня мати. А далі продовжуються загадки, відповіді на які неможливо знайти без скрупульозного вивчення документальних джерел.

«Я учень Фелікса Блуменфельда, котрий займався в самого Антона Рубінштейна», — каже піаніст. Читаємо документи й переконуємося, що Блуменфельд ніколи не навчався в А.Рубінштейна, а сам В.Горовіц перебував у класі Блуменфельда лише чотири місяці.

«Я навчався в Сергія Тарновського з 12 до 16 років у Київській консерваторії. І я завжди буду вдячний йому за все, чого навчився технічно й музично.

Володимир Горовіц. Нью-Йорк, 12 березня 1930 р.» — видає Горовіц розписку своєму колишньому педагогові С.Тарновському. Здавалося б, усе зрозуміло, але ні в 1915-му, коли йому було 12 років, ані в наступні два роки учень В.Горовіц не був у класі С.Тарновського, а продовжував навчання у Володимира Пухальського, у клас якого вступив у 1913-му. І лише в лютому 1918 року він перейшов до Тарновського, у котрого навчався лише півтора року.

Після закінчення Володимиром Горовіцем консерваторії розпочинається найцікавіше. Саме в цьому періоді його життя і криється розгадка таємниці, яка не давала спокою багатьом дослідникам. Річ у тому, що вся довідкова література, яка існувала до останнього часу, підтверджує: піаніст народився 1904 року. Біографи висловлюють сумніви з приводу цієї дати. А якщо вірити самому музиканту, він «підправив» цифру в паспорті, аби помолодшати на один рік і не призиватися до армії. Занадто вже невчасно нависла над ним загроза виконання почесних обов’язків — наближалася довгоочікувана поїздка за кордон. Поїздка, із якої він, скажемо, забігаючи наперед, так і не повернувся. Такою ж таємницею оповите й місце народження Володимира Горовіца. Енциклопедії безапеляційно заявляють: народився в м. Бердичеві. А сам Горовіц згадував, що його рідне місто — Київ. Цілковиту неупередженість у цій справі демонструють лише документи. У міському архіві збереглося свідоцтво про народження, де читаємо: «СВИДЕТЕЛЬСТВО. Киев, 1903 года Октября 28 дня. Дано сие свидетельство в том, что в метрической книге еврейского населения г. Киева за тысяча девятьсот третий (1903) год, ч.I, о родившихся мужской графы, под № 725, значится следующая запись: Сентября восемнадцатого дня, в Киеве, от отца — окончившего физико-математический факультет Университета Св. Владимира с дипломом первой степени Самуила Иоахимовича Горовица и матери Софии (Сони) Яковлевны родился сын и наречен именем «ВЛАДИМИР». Печать Киевского раввина. Раввин (С.Лурье) №3736. Что настоящее метрическое свидетельство с подлинною записью находящееся в метрической книге под № 725 сходно, в том Киевская Городская Управа с приложением печати удостоверяет. Г. Киев Февраля 11 дня 1904 года. Член Управы (Подпись). Делопроизводитель (Подпись). Печать Киевской Городской Управы № 742».

Ось так і виходить, що Володимир Горовіц не лише киянин, а й йому 1 жовтня (за новим стилем) нинішнього року виповнюється сто років. Із чим усіх меломанів ми від душі й вітаємо!!!

Біографи пишуть про те, що, закінчивши Київську консерваторію, Володимир Горовіц поїхав на Захід, і лише там розпочалася його кар’єра концертуючого піаніста. А ми читаємо в журналі «Музика» за 1924 р.: «В площі сольових виступів, головне зацікавлення, в минулому півріччю, з’осередилось на виступах двох надзвичайних піаністів, киянина Володимира Горовица та високославного берлинського виртуоза Егона Петрі. Володимир Горовиц відразу зайняв положення диктатора над Ленінградським музичним життям. На протязі жовтня-грудня він виступив з цілим рядом самих відповідальних програмів і зовсім зачарував, як публику, так і критику, своїм високо поетичним толкуванням фортепіанової музики, й своєю блискучою, при всій її вдуховлености, піаніновою техникою».

Насправді концертна діяльність Горовіца розпочалася ще 1920 року, відразу після закінчення ним консерваторії. Популярність він почав здобувати невдовзі після дебюту, а в 1922-му кияни стали свідками народження знаменитого дуету Горовіц—Мільштейн. Вісімнадцятирічний скрипаль-віртуоз з Одеси, учень знаменитого Леопольда Ауера, котрий виховав Яшу Хейфеца, Єфрема Цимбаліста й Мішу Ельмана, Натан Мільштейн приїхав у Київ дати кілька концертів. А за десять днів уже грав на сцені Київських купецьких зборів (нинішньої Національної філармонії України) із Горовіцем. Настільки велика вже тоді була особиста чарівність піаніста, що, запросивши незнайому людину, але виконавця, котрий сподобався, на чашку чаю після концерту, він придбав друга на всю решту свого життя (67 років, що залишилися).

Удвох вони концертували чи не в усіх великих містах України, були з гастрольними поїздками в Баку, Батумі, Тифлісі. Подією став московський концерт піаністів із «Персимфансом» (Першим симфонічним ансамблем — експериментальним оркестром без диригента), котрий у 20-ті роки був чи не першим за статусом музичним колективом СРСР. Але в більшості біографій музиканта розділи, які стосуються радянського періоду його життя, вперто повторюють одне й те саме твердження, що набило оскому: Горовіца не знали, не цінували, не помічали, на сцену практично не пускали. Звернімося до впертих фактів — уривків із рецензії, яка належить перу Антона Углова:

«Война и революция в сильнейшей степени потрясли психику живущего поколения. …

«Открытие» динамики эпохи — не химический анализ и не микроскоп. Чуткий артист вовсе не обязан задаваться определенной целью, он постигает эпоху интуитивно.

На шестой год революции мы получили таких артистов. Это — пианист Вл. Горовиц и скрипач Нат. Мильштейн, в чем убеждают их неоднократные выступления solo, due и с «Персимфансом». Оба они молоды — дети, питомцы последних революционных годов.

…Технический механизм у обоих великолепный, у скрипача — феноменально точный. …Грандиозность и монументальность, особенно у пианиста, — вот их эстетическое credo. Начиная от внешности, техники, переходя через зияющие контрасты метра, ритма, звучаний к общей одухотворенности, т.е. к творчеству артиста, мы осязательно чувствуем бурю и натиск нашей эпохи.

Вл. Горовиц — уже зрелый, сильный, разносторонний. Нат. Мильштейн — еще незрелый, потому простителен его чрезмерный уклон к виртуозности.

Как бы то ни было — они первые музыканты революции». Гадаємо, жодні коментарі тут зайві.

У рік від’їзду в Ленінграді піаніст зіграв за два місяці 20 концертів, у яких виконав 150 (!) творів. Успіх концертів був приголомшуючий. Мільштейн пише, що в місті з’явився навіть фан-клуб шанувальниць Горовіца. Вони відвідували всі концерти свого кумира. А одного разу «пристрасні меломанки» або, точніше, «володимироманки» проникли за лаштунки та, зламавши його відчайдушний опір, відрізали собі на пам’ять по шматочку його концертного фрака. Акцію було заздалегідь старанно сплановано; дівчата спеціально принесли для цієї мети ножиці.

Деякі уривки з ленінградської преси також заслуговують на цитування: «…Сенсацией дня являются выступления молодого пианиста Владимира Горовица, начавшего серию своих концертов в совершенно пустом зале Ак. Филармонии и закончившего их при небывалом за последние годы наплыве публики, переполнившей сверх всякой возможности Народное Собрание. Несомненно, перед нами исключительно одаренный пианист с великолепными виртуозными данными».

«Мы не знаем музыканта, которому были бы доступны такие высоты истинного вдохновения...»

«Его вихревой темперамент, пламенная страстность, его покоряющая воля, железный ритм — на всем этом — отсветы последнего восьмилетия, на всем этом — печать нашей революции». (Журнал «Рабочий и театр» 1925, №38).

Як бачимо, від’їзд піаніста за кордон ніяк не міг бути ефектним жестом розпачу невизнаного генія, «пророка в своїй батьківщині», від котрого всі відцуралися. Скоріш його слід трактувати в дусі початку шляху «мандрівного музиканта», якого люблять усі романтики. Якщо вірити самому артистові, Горовіц, їдучи з СРСР, відчував за спиною надійний тил: «Я домігся великої популярності в Росії, і якщо в мене не буде такого ж успіху в Німеччині чи у Франції, я повернуся додому, де мене всі люблять і де живе моя родина».

Згадуючи Володимира Горовіца, багато великих музикантів захоплюються його майстерністю, відзначаючи й унікальну техніку, і бездоганне володіння звуком, і надзвичайну «наелектризованість» виконання, і багато чого іншого, що одному імпонувало, іншого дивувало, третього обурювало... Але всі, хто говорив і писав про Горовіца, одностайні в одному: гра Великого Володимира зачаровувала зал. Його інтерпретація музичних творів у багатьох викликала лють. Парадоксальність його музичного мислення була дивовижною. Часто, із погляду здорового глузду прийнятих у музичному світі трактувань, його інтерпретація була неправильною, не вкладалася в рамки відомих і знайомих концепцій. Але вона гіпнотизувала, притягувала, не давала розслабитися ні на мить. Це була чарівна казка генія, яку можна було заперечити, не прийняти... Але лише потім, після концерту. Коли ж вона лунала, її слухали й насолоджувалися, це був трансцендентний стан, у який занурював слухача Маг.

Яків Зак: «...Я не побоявся порівняти його з гіпнотизером. А темперамент, експресія, екстатична захопленість виконуваним... Від його кульмінацій било струмом найвищої напруги; його динамічні нагнітання, accellerando, доводили публіку, траплялося, мало не до несамовитості... Бувало, де в чому з ним і не погоджувалися. Але — лише після того, як він підводився з-за роялю. Коли він закінчував грати».

Володимир Віардо: «Чесно кажучи, я був готовий до того, що мені не сподобається його виступ. У нашій школі нас вчили, що Горовіц був поверховішим піаністом, ніж Володимир Софроницький, Марія Юдіна й Ріхтер. Ці «діонісійці» були глибші й мали класичніші корені, ніж «аполлонійський» Горовіц. Проте вже невдовзі я був здивований. Відразу я проникнув у кожен звук його виконання. Я відчув, що тремчу. Мої руки були крижаними, а шкіра свербіла. Усе було абсолютно нелогічно. Горовіц щось творив із музикою так само, як і з аудиторією. Від його сценічної поведінки було абсолютно неможливо відірватися. Я вірю, що люди відвідують концерти не лише для того, аби послухати музику, а й для того, аби брати участь у фізичному процесі. У результаті аудиторія включається в цей процес. Коли Горовіц грав, уся публіка була залучена. Він, безумовно, був генієм комунікації».

Лазар Берман: «Саме в Сан-Франциско я вперше почув «живий» виступ Горовіца. Я був уражений! Це було неймовірно! Я ніколи не бачив, щоб музикант і публіка були настільки єдині. У залі не було жодного звука, крім музики».

Вен Клайберн: «Його інтуїтивне проникнення в суть видатних творів відкрило дуже суб’єктивний підхід у всьому, хоч би що він робив. Його самототожня індивідуальність була його найбільшим талантом і через неї відбувалося його спілкування з публікою».

А відомий американський критик Герман Девріс написав таке: «Я не сумніваюся, називаючи його одним із найвидатніших піаністів, котрі коли-небудь, існували. Якби я був юнаком чи навіть людиною середніх років, я не ставив би себе на позиції судді, але, маючи змогу почути Ліста й Рубінштейна в своїй молодості, я можу абсолютно вільно стверджувати про генія — Горовіца — як про Короля Королів серед піаністів, які існують і будь-коли існували».

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №34, 14 вересня-20 вересня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво