Повернення болю, або Приватний переслідувач із синдромом Любанського - Культура - dt.ua

Повернення болю, або Приватний переслідувач із синдромом Любанського

4 листопада, 2005, 00:00 Роздрукувати Випуск №43, 4 листопада-11 листопада

Моєму безпосередньому знайомству з Іздриковою прозою передували десь чуті плітки про такого собі хлопа «черва»-хробака/нерва-пульсацію укрсучліттусовки...

Моєму безпосередньому знайомству з Іздриковою прозою передували десь чуті плітки про такого собі хлопа «черва»-хробака/нерва-пульсацію укрсучліттусовки. Потім були ще натяки на «Четвер» чи п’ятницю, балачки про плевру чи «Плерому», згадки про трактати, присвячені чи то гопам, чи то мудакам...

Його «Воццек» тільки підтвердив ці чутки. Бо «Воццек» — це важка проза, що вимагає максимального концентрування на собі; це нічний кошмар чи вранішньо-денна візія психопата; це Герой-сновида, що сновигає містом, розсипаючись безліччю «я»; це дружнє загравання з друзями-літераторами, інколи дражливе обігравання-наслідування їхнього стилю (найбільше дісталось Андруховичу, під йменням такого собі Любанського, з його безкінечними переліками-каталогами); це закоханість до нестями в загадкову А., що ім’ям чомусь нагадує єрофеєвського хлопчика, який вмів вимовляти своє божественне «ю». Сама ж книжка вирізнялась надмірною і невмотивовано-необмеженою кількістю мовних ігор. Хоча про це багато писалося і в перед- і в післямовах, і сам Воццек задумував досконалий текст, де «мова, цей ненависний монстр, пожерши всіх, почне пожирати сама себе...», і, нарешті, сам Іздрик розповідає Тарасу Прохаську (в серії «Інший формат»): «Суттю моїх книжок є таке собі змагання з мовою, дивні ігри з мовою. Спроба йти за нею, спроба керувати нею». Але, особисто для мене, найбільшим ґанджем того видання «Воццека» (бібліотека журналу «Четвер») було закінчення цікавого коментарю до «внутрішньої енциклопедії» Володимира Єшкілєва «Воццекургія Бет» — нІБиТо, майже квола спроба відповісти драстичному критику Ігорю Бондарю-Терещенко. Як сказав би сам ІБТ, прочитавши той коментар: «А де ж льоґіка й фіналь, панове-деміюрґи?»

По тому були якісь ще експерименти і, нарешті, Іздрик написав не просто книгу, а, за самовизначенням, — компіляцію «АМ™» — «не лише для поціновувачів Іздрикової прози» (анотація).

Віддаючись хвилям і симптомам синдрому Любанського—Андруховича, шепочу, наче замовляння, перебираю слова, які б наблизили до розуміння: «АМ™» — це вінок новелок, замкнутих клаустрофобічним колом («страх замикається колом» — так, здається, казала реклама); це перехрестя вигаданих доль персон і персонажів, апаратів і механізмів; це ритуал в ім’я свободи й безсмертя; це місце, де Творець може зійти з небес, аби допомогти тобі дістати пачку димедролу лишень заради того, щоб, вмираючи, зрозуміти, що то було місто, де живе одне з твоїх «я» чи «ти»; це перекидання архетипами та словами, як артефактами; це історія поневірянь світом механічного гросмейстера шахів, в личині турка; це «Третина вод, третина слів, третина кімнат»; це майже роман, написаний з авторської позиції відчуття внутрішньої свободи (творення?); це компіляція, що змушує зовсім по-іншому придивитись до гри в шахи, процесу існування, відчуття й розуміння світу; це книга, що вивільняє уяву (творчу?).

«АМ™» можна читати з будь-якого місця, гортаючи сторінки в будь-якому напрямку, недарма ж сторінками блукають малюнки кубиків-«костей», бо комбінація слів-сполучень-речень, все одно, мабуть, буде виграшною. Також до тексту включені ще кілька малюнків-схем high tech апаратів, побачених схибленими героями. Самі ж малюнки відгукнулися згадкою про ілюстрації А. де Сент-Екзюпері до «Маленького принца» і, ще доречніше, спеціально спрощені, примітивні малюнки Курта Воннегута («Сніданок для чемпіонів»). Воннегут зробив це, аби текст краще засвоювався людиною, котра більшість інформації про навколишній світ звикла отримувати з рекламних роликів. А Іздрик? Може тому що Іздрик просто загорнутий у візуальне. Він як художник у житті не може писати й існувати без (з)малювання і уявлення вже створеного, або ще твореного. Для мене ж його схеми — це хоча б мінімальна прив’язка до світу, який існує, який можна помацати і, відчувши холод металу, не сумніватись, чи він (холод? метал? оповідач?) існує.

Невловимий уявою герой біжить далі сторінками, розчиняється в натовпі літер або просто стрибає з поїзда і лишає нам на згадку лишень схеми. Чомусь стомленій іграми уяві більшість героїв Іздрика видаються схожими на фотопортрет (який, як я чув, зовсім не його, а виловлений із хвиль Інтернету і привласнений/виданий за свій, тобто як писала Світлана Матвієнко: «як і все у текстах Іздрика — йому належить і не належить») на звороті обкладинки (все теж «Четвергове» видання «Воццека») — потилиця замість фізії і проступаюча візія чиїхось обрисів. Так і його «персони та персонажі» — проникають та зливаються (злягаються?) голосами, тілами та діями один з одним.

«АМ™», попри довершену розмаїтість/розмитість/мозаїчність, має головного, майже завше наскрізного героя — Окрю Іржона — психічно хворого, алкоголіка, батька (про що в останніх абзацах книги), з манією приватного переслідування. «АМ™» складається саме з його візій або епізодів, пов’язаних із ним. У вже згадуваній книжечці, впорядкованій Тарасом Прохаськом, Іздрик казав: «Не знаю, чи кращий мій ліричний герой від мене. Щиро кажучи, не знаю. Ніколи над тим не замислювався. Я ніколи не робив ліричного героя взірцем для самого себе чи яким би я хотів бути. Ніколи не підкреслював свої негативні риси. Щонайбільше, вкладав їх у свого наратора, але жодним чином не робив це осмислено. Тому цей ліричний герой такий, як він, а я такий, як я. І на тому кінець». Інший творець-візіонер Стівен Кінґ у своїй книзі есеїв «Про писання», присвяченій літературі й довколалітературним справам, говорив, що будь-яка книга пишеться автором з позиції себе, поціновується власним досвідом (чоловіка? громадянина? алкоголіка? батька?) й цінностями та категоріями (наприклад, чому негативний герой-покидьок такий уже поганий?). Тому не дарма в післямові «Трансцендентальна медитація над шахівницею» Світлана Матвієнко зводить в єдине, химерне сполучення мислителя з «вигаданим» — Окрю Іздрик.

Востаннє звертаюсь до «Іншого формату», тому що Іздрик роздумує про важливу для нього річ — містику тексту: «У моєму випадку містика реалізовувалася в той спосіб, що майже все написане, причому написане власне в стані якоїсь бездумної легкості писання [...],— потім матеріалізується. Воно збувається в реальному житті». Я думаю, що «АМ™» — це книга змалювання вже пережитого, відчутого, не профетичного досвіду існування в реальності життя.

«АМ™» — це компіляція, складена, як на мене, за порнографічним принципом — показування-виставляння найдрібніших деталей. І має з порно (зазначають фахівці в цій справі) схожу проблему — кожного разу хочеться якогось більшого збочення, чогось більшого, ніж самі лишень деталі. Тому мене, наприклад, розчаровують «Арктичні сни», бо вивільнена фантазія сама налаштовується на інший фінал оповіді про сни, які сняться невідомо кому, і в тих снах все незнайоме, всі інші і там нема запахів. Виявляється — вони сняться білому вовку, якого ось-ось оточать мисливці. І уява, розчарована, зітхає: а от, якби ці сни снились якомусь втомленому клерку-менеджеру-маклеру, або, нарешті, хворому психопату-письменнику, який хотів би жити десь в Арктиці й забути цивілізацію, не відчувати смороду міста і бачити світ іншими очима, можливо, вовка... От... Якби...

Також є три міні-розчарування, без яких би, щоправда, компіляція не мала шаржового шарму і не стала «11 вересня по стовпах святині муз» (Марко Павлишин). Перше — це «один з найпотужніших епізодів» (Світлана Матвієнко) — зйомка порно. В ній-то якраз і реалізоване деміургійне проникнення Автором у всі деталі. Він бачить усіх героїв кіноіндустрії наскрізь, такими, як вони є, виголошує «істини» їхніми вустами й під кінець убиває всіх.

Друге — перелік фобій, пов’язаних із сексом, включно зі списком засобів-рекомендацій, як їх позбутися. Звісно, смішно, але це нагадує, скажімо, обмежену кількість ґеґав комедійних серіалів на телебаченні (удар тортом в обличчя, ковзання на шкурці банана, балансування на драбині та ін.). Також фобії відрезонували в пам’яті тим-то «Про мудаків», який, попри свою довершеність, справді випадав, хоч як це алогічно звучить, з ідеї «оповіді, перетвореної на палімпсест».

І, нарешті, третє — впевнений, що не зроблю велике відкриття, якщо скажу, що Література має бути про щось, при цьому промовляючи не вперто, не по-менторському дидактично, а так, аби ідеї, настрої та почуття проступали самі-по-собі між стрункими стінами лабіринтів літерами текстів-компіляцій-палімпсестів. Ця легко віднайдена прихованість, як на мене, наприклад, не вдалася Сергію Жадану в збірці «Біг Мак», де проза чергувалася з (анти)есеїстикою (анти)цивілізації/глобалізації, хоча, можливо, в тому був свій (річ-у-собі?) концепт пошуку істини та позиції. Повертаючись (роз)думами до Іздрика, можна сказати, що новелки «АМ™» про біль, відчуття/життя болем, нездатність відрізнити свою психічно-сновидну (для нас абсурдну) реальність від їхньої, реально для них існуючої. Хоча, можливо, це і є вже щось. Щось таке, що зачаровує своєю щирістю і концептуальною досконалою недовершеністю...

Я переставляю пішака, дивлюсь як він, стомлено, пішки простує шахівницею, бачу його приреченість бути поглинутим ворогом, відчуваю повернення болю (знову і знову). Чийсь погляд. Я думаю про вічну боротьбу двох сил, чорного з білим…

Іздрик Юрко, АМ™. — Львів, Кальварія, 2005.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №1288, 28 березня-3 квітня Архів номерів | Останні статті < >
Вам також буде цікаво