Потойбіч прав людини - Культура - dt.ua

Потойбіч прав людини

15 квітня, 2005, 00:00 Роздрукувати Випуск №14, 15 квітня-22 квітня

Нещодавно у Будинку кіно відбувся черговий фестиваль документального кіно про права людини «Український контекст»...

Нещодавно у Будинку кіно відбувся черговий фестиваль документального кіно про права людини «Український контекст». Честь організаторам робить те, що документальне кіно на цьому фестивалі превалювало над правами людини: більшість показаних фільмів виявилася насамперед нестандартним естетичним продуктом, а не просторікуванням про абстрактно-офіціозні цінності.

Жанр «кіно про права людини» останнім часом викликає не дуже приємні асоціації. Кон’юнктурники всього світу давно навчилися перетворювати чуже горе на легкотравний кінематографічний продукт, що дозволяє авторам мандрувати світовими фестивалями, а глядачам — нудьгувати в компанії «балакучих голів». Організаторам «Українського контексту» вдалося віднайти інший підхід. Фестивальна програма сконцентрувалася довкола гострої та завжди актуальної проблеми — чому сучасне суспільство досі ділить людей на своїх і чужих? Чому досі по всьому світу виникають численні «групи ризику» — люди, чиї права та потреби постійно обмежуються за мовчазною суспільною згодою? Яким чином ці люди осмислюють власну «чужість»? Попри філантропічну риторику, об’єднаній Європі важко позбутися багатовікової традиції відчуження «інакших». Моторошний, але хрестоматійний приклад цього — у стрічці Петера Форгаса «Втеча по Дунаю» (Голландія, 1998). Хронікальні кадри втечі австрійських євреїв дунайським кораблем із Відня до Палестини, здійсненої 1938 року, перегукуються зі старою європейською традицією саджати упосліджених членів суспільства на «корабель дурнів» та залишати їх напризволяще у відкритому плаванні. Об’єднана Європа також повниться різноманітними «громадянами другого сорту». Автор фільму «Бар на станції «Вікторія» поляк Лєшек Давид супроводжує двох своїх співвітчизників-заробітчан у їхній мандрівці до Лондона. Втім, до звичного безнадійного безробіття додається досвід нелегального існування, а цей статус не кожному до снаги.

Географія сучасних нелегалів на фестивальних показах охопила чи не весь світ — від утікачів з Північної Кореї («Потяг до Сеула», США, 2004) до колумбійського поліційного свавілля («Справедливість під час війни», Італія, 2003), від тероризованих китайською владою тибетських монахів («Відданість та опір», США, 2004) до італійських опозиційних журналістів («Громадянин Берлусконі», Італія, 2003). Але найбільший ажіотаж серед глядачів закономірно викликала програма «Демократія: білоруська версія», присвячена національній катастрофі в сучасній Білорусі. До Києва разом із своїми фільмами прибули два «зубри» білоруської документалістики Віктор Дашук та Юрій Хащеватський. Про художній рівень їхніх фільмів розбещені всіма пороками демократії українські документалісти можуть лише мріяти, втім, матеріалу, з яким працюють ці видатні білоруси, не побажаєш нікому. Свій фільм «Репортаж із клітки для кроликів», присвячений політичним убивствам у сучасній Білорусі,
В. Дашук називає «складом злочину» Лукашенка проти власного народу. Другий викривальний фільм Дашука, «Декамерон по-білоруськи», на чуттєвому рівні демонструє сутність білоруської диктатури. Зустрічі Віктора Дашука з глядачами, що відбувалися після переглядів його фільмів, вдавалося переривати лише за втручання адміністрації Будинку кіно — не тільки через глядацьку зацікавленість подіями в сусідній державі, а й завдяки дивовижному магнетизму режисера. Про природу білоруської диктатури розмірковує й Юрій Хащеватський, автор фільмів «Звичайнісінький президент», «Боги серпа та молота», «Кавказькі полонені» та інших. Опинитися «поза законом» у нинішній Білорусі гранично просто — треба лише перестати вдовольнятися щоденним «картопляним пайком» та вголос висловити свою незгоду з режимом. Свідчення цього — долі закатованих політиків Гончара, Красовського, оператора Завадського, а також сотень виключених з університетів та звільнених із роботи простих білорусів. Тим часом європейський погляд на «останню диктатуру Європи» — стрічка «89 міліметрів» (Німеччина, 2004) — мимохіть зараховує до категорії «другорядних людей» чи не все білоруське суспільство. Цілковито позбавленими майбутнього у цій стрічці видаються не лише викинуті з соціуму активісти опозиційного «Зубра», а й цілком лояльні до влади пересічні молоді білоруси. При цьому режисер Себастян Гейнцель нівелює очевидні національні відмінності між пострадянськими країнами. Білоруська держава постає у фільмі геополітичним непорозумінням, а за кадром симптоматично звучить музика української «П’ятниці» та російського «Ленінграда». Аналогічно побудований інший німецький фільм «Білі ворони — жахи Чечні» також не надто глибоко поринає у проблему. Погляд збоку на цю ситуацію очевидно поступається перед зусиллями російських документалістів.

Російська документальна школа була однією з найцікавіших на фестивалі. Тамтешні органи влади звично перетворюють цілі етнічні групи на «громадян другого сорту», тож проблема жертв чеченської війни домінувала в роботах російських авторів. Жертвами, виключеними з повноцінного життя, постають не лише чеченці (у фільмах «Чужа» Альони Полуніної, «Діти війни» Тетяни Фурман), але й скалічені російські солдати («За що гинуть солдати» Володимира Федорова). Одвічна проблема «зайвої людини» — в центрі уваги чи не кожного російського фільму. «Зайві люди» населяють приміські поїзди («Діалоги в електричці» Сергія Литовця), збори ліворадикальних організацій («Так, смерть!» Альони Полуніної), звичайні російські села («Мирне життя» Павла Костомарова).

На цьому тлі українська версія «інакшості» постала прямо-таки в рожевих (частіше — в помаранчевих) тонах. «Український вибір» Руслана Гончарова, хронікальний фільм, зроблений по гарячих слідах помаранчевої революції, — це насправді історія про те, що буває, коли органи влади намагаються виключити з суспільного процесу більш ніж половину громадян країни (результат відомий — громадяни «виключають» органи влади). Решта представлених «помаранчевих» фільмів виявилася передачами регіональних телекомпаній, що становлять лише історичну цінність. Крім того, на фестивалі відбулася прем’єра нової стрічки Максима Суркова «Інакші» про дітей-аутистів, які потребують не насильницького залучення до «нормального» суспільства, а відповідного до їхньої «інакшості» ставлення. Юрій Луканов представив спробу іронічного документального розслідування діяльності української «мафії» («Портрет мафії у жіночому інтер’єрі»), а Олександр Столяров — фільм про родину Сергія Параджанова («Блаженні в кінематографі»). Втім, оптимістична інтонація української програми дещо насторожила — чи не закриваємо ми очі на справжні негаразди?

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №38, 12 жовтня-18 жовтня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво