ПОСТМОДЕРНІЗМ ПОМЕР… ХАЙ ЖИВЕ ПОСТМОДЕРНІЗМ - Культура - dt.ua

ПОСТМОДЕРНІЗМ ПОМЕР… ХАЙ ЖИВЕ ПОСТМОДЕРНІЗМ

1 грудня, 2000, 00:00 Роздрукувати Випуск №47, 1 грудня-8 грудня

Навіщо влаштовуються презентації в комерційних галереях? Чи не для того, щоб продемонструвати новий товар?..

Навіщо влаштовуються презентації в комерційних галереях? Чи не для того, щоб продемонструвати новий товар? У принципі так, але оскільки українського художнього ринку фактично не існує, то про нові товари годі й казати. Тому модель презентації в київських галереях склалася досить дивно — як багаторазове прокручування одного й того cамого, висловлюючись по-ніцшеанськи. Навіщо тоді вся ця метушня? Підсумувавши думки персонажів арт-тусовки, відповімо: для аварійного заповнення порожнечі. Не було б її, можливо, не було б нічого.

Живопису Тиберія Сільваші, виставленому в «Ательє Карась» дехто закидає відсутність нових «товарних» якостей. З чим не стану сперечатися — виставлені на суто естетичний огляд навмисно недбало обірвані газетні клаптики, якими художник витирав пензля, оформлені аж ніяк не розкішно, взагалі не назвеш товаром. Напевно, правильніше було б говорити про невідповідність місця презентації та її некомерційної мети. Це, швидше, ще один етап онтологічного дослідження можливостей живопису. В одній зі своїх статей митець позиціонував себе як аутсайдера, мистецтво якого вільне від будь-яких — чи соціальних, чи ринкових детермінант. Благо, за наших умов це аж ніяк не форма протесту, як може видатися, проти диктату художнього мейнстріму — бо не існує й самого мейнстріму. Для українських художників, які продаються за кордоном за цілком європейськими цінами, але поки що не вмонтованих у систему локального ринку, «аутсайдерство», синонім маргінальності, незаангажованості, свободи творчості — не альтернативна, але єдино можлива позиція. Зручна для творчості вежа зі слонової кістки вибудовується сама собою. І легше живеться тим, хто усвідомить колосальні переваги цього. Приміром, такі: художник вільний працювати для себе, вільний створювати живопис, головним «споживачем» якого в рідному просторі стане він сам...

Динаміка розвитку проекту Сільваші, який ми умовно назвемо «живопис після живопису», не для багатьох очей. Художник неодноразово підкреслював безперервність роботи, кажучи, що пише одне полотно, яке розгортається в часі. Закладене ж у кожній живій істоті прагнення змін він реалізує досить незвичним чином — постійно міняючи точку зору на полотно власного життя, то занурюючись у нього, то виходячи за його межі. Нам пам’ятний спільний літній діалог Тиберія Сільваші й поляка Леона Тарасевича в ЦСІ. Тоді Сільваші випустив «джина» кольору з пляшки, розписуючи стіни. Що означало дати кольору можливість емансипуватися від площини картини. Втопити глядача в колірному середовищі, не залишаючи йому права на сторонні відчуття. Нині ж, ідучи за живописцем, глядач знову стоїть перед поверхнею майже мініатюрних полотен. Новий формат вимагає від глядача адаптації до складних умовностей гри, уміння парадоксальним чином наблизитися віддаляючись, перебувати одночасно і зовні, й усередині кольору. Міні-імпровізації інсталюються на стіну ланками-«кубиками» колористичної композиції. Але кожна з них має і власний вимір, і може бути сприйнята як самостійний колірний об’єкт, який розшифровує поняття «післякартинного» живопису. Вона різниться від класичної, що цінує колір, бо той є частиною впізнаваного зображення реальності. Рельєфні барвисті нашарування на полотні — як ландшафт незнайомої планети, побачений із космосу. І можуть бути впізнані лише як застиглі фрагменти колірного відчуття часу...

«Постмодернізм помер» — це загадкове твердження все ще іноді ріже слух стороннім, які випадково затесалися в коло київських митців. За цією відсутньою ознакою — «не постмодернізм» — безпосередні творці мистецтва намагаються визначити його сьогоднішнє обличчя. Віддамо належне їхній винахідливості — сучасне мистецтво настільки ж незбагненне, як для середньовічної людини божественна сутність. Те, що вислизає від визначення, набагато простіше обчислити, чим воно не є. На запитання, яке логічно випливає з попереднього твердження— «Постмодернізм помер, а що живе?» — одержати відповідь, напевно, неможливо.

Невже справді помер? — здригаємося ми, лякаючись перспективи стати свідками «загробного» життя мистецтва. Але сказане варто сприймати з поправкою на місцевий контекст. Постмодерн як глобальний тип культури постіндустріального суспільства благополучно живе, попри те, що постмодерністські течії в мистецтві давно канули в минуле. У нас вони з’явилися і, відповідно, зав’янули з хронологічним запізненням. Услід їм усе ще чути відгуки запізнілого рефлексування — про завершення останнього етапу серйозного ставлення до творчості. Про те, що постмодерністська стратегія деконструкції змісту замінилася стратегічно вивіреною нісенітницею, занудство логоцентризму — ідіотією в позитивному, зрозуміло, значенні слова. Мистецтво позбувається обтяжливої потреби думати й починає просто розважатися.

Живопис Віктора Покиданця й Івана Цюпки в «L-art» цілком відповідає найсуворішій вимозі легкості, висунутій до нового стилю. Називається їхнє шоу «Свої й чужі». Покиданець працює в жанрі кумедної картинки, використовуючи всі можливі відтінки гумору. Намальоване на ній — щоб досягти бажаного безглуздя, замість довіритися, як колись, старим добрим фарбам, художник впадає в графічне студіювання, темпераментно заштриховуючи полотно, — вражає невмотивованою випадковістю. Глядач губиться в нескінченних здогадах — із якого х-файла в перевантаженому візуальною інформацією мозку автора витягнуто той чи той образ? Куди поспішає перехожий із валізою? А це що за дідькова бабуся з фікусом? На що натякає дивний етнографічний мотив, над яким розміщено орнамент із кісток? Чому митець так приохотився до тла зі шпалерним малюнком? Що за смуги, котрі нагадують дефекти технічного зображення, стеляться по псевдоекрану картинної площини? Висловлювання нерозбірливі, обриваються на півслові, складаються з самих вигуків. Їх основною художньою перевагою є їхня ж демонстративна відсутність. Яскраві гуаші Івана Цюпки ще менш амбітні в цьому плані. Вони цілком витримують зіставлення з коміксами для нетрадиційно фантазуючих на тему сексу з прибульцями. Цюпка послідовний у відмові від застарілих для р-покоління претензій на художність у своєму прикольному, себто дохідливо-популярному описі подробиць екзотичного кохання із зеленими пуголовками.

Виставка в музеї Шевченка, організована за сприяння посольства Латвії(21.ХІ—7.ХІІ.), дає можливість у ретроспективному зрізі простежити за розвитком живописної манери Джемми Скулме. Всю її метафоричну творчість — активно виставлятися Скулме почала з 50-х — пронизує мотив каріатид, які несуть на плечах небесне склепіння. Можна припустити — воно символізує силу, силу внутрішнього опору особистості зовнішній несвободі, тоталітарному канонові соцреалізму. Каріатиди не просто обрамовують композиції, котрі говорять із глядачем езоповою мовою, а підтримують готовий впасти світ. Світ вистраждано вільних мальовничих жестів, освоєний у минулому експресіоністами. Цитатами з класики — Веласкеса, Гойї — Скулме описує сучасність. Вони подаються в накручено спіритуалістичному аранжуванні, що дає можливість духу розгорнутися, як стиснута пружина. У період існування за залізною завісою, протягом 60-х, 70-х, 80-х художниця зберігає відкритість до цивілізованого світу. Послідовно обстоює модерністські цінності, культивуючи «не красу вираження, а його силу». Будучи головою правління Спілки художників, влаштовує виставки зарубіжного мистецтва в Латвії, а латвійських художників — за кордоном.

Оглядаючи будь-яку виставку мистецтва, яке приїхало до нас здалеку, ми все ж несвідомо вишукуємо в ньому специфічні «національні особливості». Чудово усвідомлюючи, що в епоху глобалізації художнього процесу ідентичність завжди розмита. Сучасна фінська графіка в галереї «Лавра» (24.ХІ—6.ХІІ), дотримуючись правил хорошого тону, насамперед виявилася сучасною графікою, приємною і непомітною, позбавленою фольклорних рис. Але з самих лише нюансів емоційного звучання може бути витканий поетичний образ землі. Абстрактні графічні аркуші асоціюються саме з переживанням простору. У в’язких, чорнильних відтінків жмутах ранкового туману заблукала Єва Ліза Ісомаа, Анну Вертанен ділиться відчуттям холодного сонячного світла в «Своєму домі на пляжі Пенаколе». Аніта Енсен портретує моделей у флористичній манері дивака Арчімбольдо, прикрашаючи їхні обличчя сухим листям, стеблами, «сувенірами» з найближчого лісу. Знуджені за атмосферою спокою й медитативності знайдуть на цій виставці те, що їм потрібно. Але попереджу, спираючись на власний досвід спілкування з фінським мистецтвом, — прояснено-відсторонений стан, навіяний ним, може переслідувати вас довго...

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №30, 17 серпня-23 серпня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво