Поплавський як стан

Поділитися
Днями держава визначилася з пріоритетами у культурній сфері. Свідчення того прощальний (не плачте, тільки цього року) концерт у палаці «Україна» народного депутата і почесного ректора університету культури...

Днями держава визначилася з пріоритетами у культурній сфері. Свідчення того прощальний (не плачте, тільки цього року) концерт у палаці «Україна» народного депутата і почесного ректора університету культури. Ученого, котрий співає...

Є двері, які краще не відчиняти. І є пісня, котру краще не чути. Б.Пастернак якось написав: «Тишина, ты лучшее из того, что слышал». Не стосовно цього діяча сказано. Але дуже підходить.

Безглуздо очікувати, що тут і зараз знову розпочнуться риторичні танки під сурдинку «скільки можна терпіти це неподобство». Адже все вже марно. ММ (майже як ББ — Бріджит Бордо або ММ — Мерилін Монро) — неадекватна і технологічно ним розрахована наша дань. І стан. У плані психіки, а не фінансів, звичайно.

…Пиши-полемізуй, а він до себе приручив... Факт. Зроблено за всіма політтехнологічними канонами. Ті, хто опирається цьому дресируванню, на зразок мене, очевидно, виглядають дикими звірюками... Та лише й залишається завити вовком, надивившись по всіх каналах звітних телерепортажів про цей так званий «прощальний концерт», піднесений тут у ранг чи не першорядної державної події.

Як там у казці Екзюпері? «Ми відповідаємо за тих, кого приручили». От нехай і відповідають. І він, і ці ним «приручені»...

Тому що наївом або байронівським романтизмом виглядають усі наші поточні мрії на тему гуманітарної політики держави, якщо... Якщо... «Квіти від Президента України Віктора Ющенка», «Квіти від прем’єр-міністра України Юрія Єханурова», «Квіти від спікера Верховної Ради Володимира Литвина», «Квіти від блоку Володимира Литвина», «Квіти від блоку Юлії Тимошенко», «Квіти від Партії регіонів України», «Квіти від партії Народний Союз «Наша України», «Квіти від Ліберальної партії», «Квіти від МВС і Юрія Луценка особисто», «Квіти від Міністерства культури і туризму», «Квіти від Міністерства освіти», «Квіти від Корпорації житомирських підприємців», «Квіти від шахти «Комсомолець Донбасу», «Квіти від Валентини Довженко і партії «Жінки за майбутнє»...

…Усі квіти, як нескладно здогадатися, у цій країні ростуть тільки на одній клумбі — імені ММ (Поплавського). Не один рік живу на білому світі — і при Кравчукові, і навіть при «злочинному режимі» Кучми, але в страшному сні не пригадається подібне культмасове «поклоніння волхвів» тільки одному «немовляті». Ніколи раніше (не сперечайтеся) не було настільки одностайного пориву вшановувати когось із представників галузі сумнівно-«прекрасного». А тут зійшлося все! І все.

Усі ті, кого вдень зі свічкою не знайдеш на концертах класичної музики, тому що вони свято упевнені, що Бах і Гендель пишуть репертуар для Н.Могилевської.

Усі ті, хто в рідкісних випадках згадує про те, що в цій країні є ще пам’ять про Франка чи Паторжинського й іноді потрібно нести квіти і на їхні могили («…нету их — и все разрешено», — сказав поет).

Усі ті, для кого спроба прийти в театр драматичний або оперний — це справжнє катування, тому що, напевно, бояться заснути під час перегляду.

Тобто всі ті, хто нарешті, перед майбутніми виборами таки «визначили» і свої, і наші культурні цінності... І нагадали (за що окреме спасибі без лукавства), хто ж у нас усе-таки «духовний лідер».

Дивно і страшно, що всі перераховані вище партії і політики, котрі гризуться щодня і щоночі за свої рейтинги, нарешті ніби помирилися. Причому тільки в одному питанні. Стосовно саме до цього «культурного» феномену. Тобто до безголосся. До кітчу. До відвертої халтури. До випнутої на кожному кроці і каналі вульгарності. Спритний М.М.Поплавський, ніхто не сперечається — прекрасний менеджер, наче й нічого не було перед концертом заявив: «Утомився Міша! Скільки ж можна співати? Піар-проект себе вичерпав, я свою роль зіграв, ганьбу витерпів, усім усе довів...» Ця «ганьба», товариші, не його ганьба. Він лише виступає в ролі каталізатора, у статусі лакмусу і як тест на адекватність, які повинна була пройти країна (і її керманичі) усі ці десять чи скільки років він там співає. Як бачимо, тест пройшли на «відмінно».

Він почав розцвітати і колоситися у той самий спекотний час «дідусевого розгуляю», коли на батьківщині Шевченка головні телеканали стали масово витанцьовувати і ласкаво мукати, намагаючись подвоїти надої своїх рейтингів. Він відчув свою силу і міць, коли на всю котушку розгорнулася тотальна дебілізація основних засобів масової інформації і коли межа розумових зусиль багатьох наших милих співгромадян почала вичерпуватися читанням журналу «ТВ-тротуар», а на FMному мовленні почали винищуватися будь-які ознаки музичного інтелекту, а поняття «духовність» стали зневажливо обзивати «духовка».

Він не винайшов, а лише майстерно удосконалив формулу «люмпен-культури». Оскільки, упевнений, він завжди знав-розумів, що живе серед люмпен-слухачів, тусується з люмпен-політиками і живе, пробачте, у люмпен-країні. З цієї пісні слова не викинеш. Його глядачі — споконвічна «публіка-дурепа», яка має невичерпні запаси серцевого замилування у цілковитому відриві від якихось звивин. І, чого гріха таїти, декорації на всіх його шоу грають дуже добре. Чого, як правило, не скажеш власне про артиста. Технологія його обману виявилася настільки простою, але настільки ж масово-чарівною, що навіть Гліб Павловський мав би записатися до нього на курси підвищення постраждалої після Майдану кваліфікації: йти напролом, випнути комплекси, потурати інстинктам, світити — та й годі. І ще у зв’язку з нашим «сакральним» твором виникла одна мила очевидність. Виявляється, є культура сільська, а є суто «селюцька»... Тобто є великі картини Білокур або прекрасні оповідання Нечуя-Левицького, а є... «Сценічні поневіряння» усіх тих, кого із завидною регулярністю спостерігаємо на головному сценічному майданчику батьківщини. ММ для комбайнера дядька Василя, для бухгалтерші Марії чи для народного депутата Петра Петровича придумав свою особливу, у всіх значеннях «чарівну країну», у яку, як метелики до вогню, вони поривалися так нестримно. Там усе завжди співає і веселиться. І неодмінно без слуху і голосу. Там усе завжди колоситься навіть у неврожай чи посуху. Це пісенне життя, образно вигадане ММ, майже як у фільмі Пир’єва «Кубанські козаки»: із муляжами надоїв і бутафорією зерново-бобових. У країні ММ прописані люди, для яких існує лише одна проблема на світі (всі решту уже вирішено) — це «еротичні думки», та й то у вигляді блюзу. Ну і як після таких психовіртуальних «марень», навіяних масовим гіпнозом ММ, не радіти всім місцевим партіям на одному окремо узятому концерті: «Рады, рады, рады белые березы — и на них от радости вырастают розы». Потім троянди у вигляді букетів — на сцену! Йому!

Особиста справа кожної людини (політика) — кого вітати, кого цілувати, кого вшановувати... Політик — теж людина. І в нього бувають естетичні слабкості. Але я іноді боюся цих людей... Я побоююся зустрітися з ними на одній вулиці... Тому що вони досі не відокремили кітч від держави. Вони, навпаки, зрощують і склеюють одне з іншим. Причому якимось фантастичним клеєм. Існує треш, це спеціальний термін, що визначає ту специфічну нішу, у якій ніби «творить» ММ, — це «сміттєвий кошик». І раділи б, і забавлялися б собі — на кухнях, у ресторанах, на дачах, у саунах... Але чому на державному рівні? Відкіля оранжереї, клумби, ботанічні сади цих квітів схиляння, як знак затвердження кітчу і трешу головним мистецтвом, як вони вважають, у європейській країні. Берлусконі записує свої платівки — собі на задоволення, жартома для колег: для дому, для дозвілля, для забави. Але в Італії в культдержпошані чомусь не він, а Ла Скала або Федеріко Фелліні. Тарантіно робить із трешу шедеври кіно, але, приїхавши в Москву, він поспішає не на концерт Каті Лель, а на могилу Б.Пастернака...

…ММ із нашого життя не зникне ніколи. Як в електорату не зникає надія на те, що «завтра все буде краще». І він має залишитися хоча б для того, щоб продовжити своє садистське «тестування» на поколіннях прийдешніх представників владних гілок, у смаках котрих, утім, навіть смішно сумніватися. Ще до Нового року, зневаживши куплет олімпійської пісні «До свиданья, наш ласковый Миша», він з ранку до ночі красуватиметься то на «Ері», то на «Києві»... Цілими циклами, спеціальними серійними блоками (наче для маніяків). І я заздалегідь шукаю способи убезпечити свій «ящик» від такої напасті — чи то у вигляді свічки, чи то у вигляді кочерги: «Геть! Я не здамся без бою!» Щоправда, впевнений, навіть після цих старань мій телевізор (як у фільмі жахів «Дзвінок») раптом спалахне-увімкнеться сам... І на екрані виникне ММ із словами: «Це твоя батьківщина, синок!»

Поділитися
Помітили помилку?

Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter або Надіслати помилку

Додати коментар
Всього коментарів: 0
Текст містить неприпустимі символи
Залишилось символів: 2000
Будь ласка, виберіть один або кілька пунктів (до 3 шт.), які на Вашу думку визначає цей коментар.
Будь ласка, виберіть один або більше пунктів
Нецензурна лексика, лайка Флуд Порушення дійсного законодвства України Образа учасників дискусії Реклама Розпалювання ворожнечі Ознаки троллінгу й провокації Інша причина Відміна Надіслати скаргу ОК
Залишайтесь в курсі останніх подій!
Підписуйтесь на наш канал у Telegram
Стежити у Телеграмі