«ПОМРЕМО, АЛЕ З ФОРТЕЦІ НЕ ПІДЕМО!»

Поділитися
Театральної Меккою Брест ніколи не вважався. Знають це місто, яке в різні часи називалося й Берест...

Театральної Меккою Брест ніколи не вважався. Знають це місто, яке в різні часи називалося й Берестьє, і Брест-Литовськ, радше за фразою, простою та пронизливою: «Помремо, але з фортеці не підемо!», написаною на стінах Брестської фортеці в перші дні Великої Вітчизняної її героїчними захисниками. Від часу, коли невеликий прикордонний гарнізон продемонстрував дива сили духу й відданості вітчизні, минуло вже понад 60 років, дедалі менше людей, для яких ті давні події пов’язані з чимось особистим, або яких ще може вразити безприкладна самопожертва солдат. Минули часи паломництва до Брестської фортеці, яка стала грандіозним музейним комплексом, із монументальними скульптурними композиціями, пам’ятниками, вічним вогнем, зруйнованими залишками фортечних укріплень. Нині тут безлюдно. Дзвінка тиша розбурхує уяву, що малює гуркіт перших бомбардувань. Річечка неподалік з її акуратними вазочками білих лілей, грайливими рибками та заклопотаними чищенням пір’ячка дикими качками дивовижно гармоніює з громаддям будівель. Тече вона буквально поряд, але якими нездоланними були ті кілька метрів для захисників фортеці, що залишилися без краплі води...

Можливо, і добре, що пафос і зобов’язалівка поклоніння відійшли в минуле. Час просіває ідеології та пристрасті і, зрештою, в історії залишається лише людина, яка виконала свій солдатський обов’язок і пожертвувала життям. Лише заради того, аби спробувати відчути себе в схожій ситуації й усвідомити її, варто перейнятися багатозначною тишею Брестської фортеці. Хоч як це сумно констатувати, але моя думка, що тут «усі дороги ведуть... » до фортеці, виявилася помилковою. Хоч вона розташована в межах міста, дістатися туди не так просто, але, повірте, той, хто наважиться здолати маршрутні труднощі й не відмовиться від бажання побачити це героїчне місце, буде винагороджений і емоційно, і духовно.

Та повернімося до Бреста театрального. Різко контрастували з безлюддям Брестської фортеці натовпи на театральній площі перед Театром драми та музики й Театром ляльок. Обидва театри розташовані на вулиці Леніна, майже навпроти, і обидва вони — господарі міжнародного театрального фестивалю «Біла вежа», який міська влада й театральні інституції нинішнього року проводили увосьме. Завдяки такій культурній події про Брест дізнаються в багатьох країнах світу, і, можливо, згодом фраза про нетеатральність Бреста застаріє.

Сім фестивальних днів пропонували глядачам 30 спектаклів. Творче змагання йде двома напрямами: драматичним і ляльковим, існують і два Гран-прі. Подивитися всі спектаклі навіть за величезного бажання не вдасться, вони йдуть паралельно. У цьому виявляється позиція організаторів: фестиваль передусім — для глядачів, а не для професіоналів. Хоча в такому разі губиться сама ідея подібних зборів, задуманих як творчі лабораторії, художні дискусії для знайомства з новими методами, формами театру, можливістю вироблення загальних напрямів і концепцій. Ну що ж, зрештою, театр існує для глядачів, тож вони мають на нього пріоритетні права, і свою любов театрали Бреста демонстрували незмінними аншлагами на всіх спектаклях. Вони, немов слухняні учні, намагалися збагнути «святую науку — расслышать друг друга». Ця фраза зі спектаклю господарів «Клоп» за В.Маяковським Брестського театру драми та музики, створеного разом із берлінським театром Stolitschny, немов задала тон усій творчій фестивальній програмі. Жанрової спрямованості спектаклів на «Білій вежі» немає, тут подано «театр без кордонів», принцип відбору — висока художність сценічних творів. Чистоту принципу іноді можна було поставити під сумнів, але якщо врахувати, що палітра будь-якого фестивалю — певне відображення процесу, пояснити амплітуду коливань творчих принципів нескладно. У виставі «Клоп», приміром, перетрушували «затхлые матрацы времени». Пародійні бачення минулого, фантасмагорія реальності, новий погляд на героя Маяковского як на трагічну постать. Спектакль, поставлений режисером Т.Макарасом, литовцем за походженням, який живе в Німеччині, є твором сучасного поетично-асоціативного театру. Сильна в ньому тема еміграції, відчуття себе вигнанцями на власній землі, вічного конфлікту людини й суспільства, усвідомлення місця культури в ньому. Чого варта одна лише красномовна метафора: Присипкіна ховають в рояль і забивають кришку над ним.

Абхазький драматичний театр ім. С.Чанба з Сухумі привіз на фестиваль спектакль «Махаз» за Ф.Іскандером. Абхазьке театральне мистецтво не вельми відоме на європейському просторі, але тим цікавішою була національна історія однієї родини, у чиїх переживаннях простежується історія всього народу. Театр дивовижним чином зумів відійти від примітивного, наївно-лубочного уявлення про абхазьких горців, їхнє поняття про честь, гідність, любов. Національний характер проявився у щирості образів, колоритній органічності виявів, у доброму гуморі, притаманному письменникові, вмінні героїв зіставити себе з поняттями традицій і морального обов’язку. Невигадлива сценографія спектаклю, просто побудовані мізансцени, усе зосереджено на взаємодії героїв, їхня щирість заразлива й переконлива. Підтвердженням істинності мистецтва абхазьких артистів стало присудження їхньому спектаклю Гран-прі фестивалю.

Один із днів фестивалю був українським. Правда, не доїхав через непорозуміння на кордоні Київський експериментальний театр, тож «звітували» від України київський театр «Колесо», Кримськотатарский академічний муздрамтеатр, у програмі лялькових театрів — Полтавський та Івано-Франківський. Кияни скандалили, але глядачі не злякалися. Просто розділилися, і спектакль театру «Колесо» «Скандал із публікою» П.Хандке поділив глядачів на шанувальників і ганьбителів. Цікаво, що й одні, й другі були однаково емоційні. Епатуючий спектакль, заплутавши глядача у словесному павутинні, викликав відверту реакцію, навіть акти глядацького протесту, утім, фестивальна публіка переважно вважала за краще зарахувати себе до театральних інтелектуалів, не давши себе розіграти. Пристрасті розбурхалися на прес-конференції після спектаклю, де глядачі та критики намагалися довести право такого спектаклю на існування. «Скандал із публікою» був по-справжньому фестивальним спектаклем, який передбачає творчий експеримент, де якнайактивніше задіяний глядач. Ідея свободи, переломлена через призму власної історії народу, пронизує спектакль «Кармен» Кримськотатарського театру. Колорит, темперамент, романтизм іспанців чудово «лягають» на природу татар. Повною мірою використано музику, виразну пластику, рух. До трагічних висот піднімається заслужений артист АРК А.Сейтаблаєв в образі Хосе, майже відчутною стає влада над людиною кохання та плотської пристрасті. Роботу актора відзначено дипломом за найкращу чоловічу роль. Як і українські колективи, дебютував на «Білій вежі» й Македонський державний театр із Штіпа, показавши спектакль «Життя прекрасне». Македонські актори зуміли передати атмосферу чеховської прози, оповідання, об’єднані єдиною сюжетною канвою, представили колоритні характери, герої доводили — життя прекрасне, і в результаті вони-таки змусили глядачів радіти тому, що ті сидять «не на лавці підсудних, а в театрі».

Ще на фестивальній афіші були колективи з Польщі, Росії, Ізраїлю, Вірменії, Латвії, Литви, Болгарії, Німеччини, Італії. Уявлення про білоруські театри скласти було непросто. Мінський російський драмтеатр ім.Горького показав осучаснену до абсурду п’єсу Горького «Диваки», Національний театр ім. Янки Купали був представлений лише одним актором, Г.Овсянниковим, котрий показав моноспектакль «Білорусь у фантастичних оповіданнях». Могильовський драмтеатр привіз недавню прем’єру за п’єсою поляка І.Вілкіста «Ніч Гельвера», болючу психодраму про жінку й неповноцінного підлітка, взятого нею на виховання, час дії — передвоєнна Німеччина.

Гран-прі серед лялькових театрів присудили Санкт-Петербурзькому театру «Потудань» за маріонетково-петрушкову виставу «Невський проспект» за мотивами однойменної повісті М.Гоголя. Крихітні маріонетки на тлі задника з перспективами Невського проспекту, які йдуть удалину, «оживили» величезний світ письменника. Кумедно перебирав ніжками Ніс, грайливо підморгувало Всевидюче Око, котилися по Невському гвинтиками механізми єдиного цілого — чиновники, у фантасмагоричному хороводі кружляли чорти, скелети, злидарі й убогі, дами та студенти, страждав Гоголь. Він оспівав улюблене місто, він втілився в усіх його героях, роздвоївся, розтроївся... Загубився та знайшов себе, і здійнявся білим ангелом над Невським проспектом.

На фестивалях особливо відчувається дух театру, у тимчасовій і просторовій концентрації акумулюється глядацька любов і акторська самовідданість. Саме в зв’язку з атмосферою брестського фестивалю «Біла вежа» мені хочеться вимовити відому фразу по-іншому, сподіваюся, мене не дорікнуть у блюзнірстві, адже йдеться про любов і вірність справі: «Помремо, але з театру не підемо!»

Поділитися
Помітили помилку?

Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter або Надіслати помилку

Додати коментар
Всього коментарів: 0
Текст містить неприпустимі символи
Залишилось символів: 2000
Будь ласка, виберіть один або кілька пунктів (до 3 шт.), які на Вашу думку визначає цей коментар.
Будь ласка, виберіть один або більше пунктів
Нецензурна лексика, лайка Флуд Порушення дійсного законодвства України Образа учасників дискусії Реклама Розпалювання ворожнечі Ознаки троллінгу й провокації Інша причина Відміна Надіслати скаргу ОК
Залишайтесь в курсі останніх подій!
Підписуйтесь на наш канал у Telegram
Стежити у Телеграмі