ПОМАХ ХУСТИНКИ ДЕЗДЕМОНИ

Скільки разів акторські чорні пальці Отелло фатально стискалися на ніжній акторській шиї Дездемони! Сюжет на всі часи. Ревнощі, обман, заздрість, інтриги, беззахисність кочують разом із людством із сторіччя в сторіччя. І, напевно, ще довго хвилюватиме читачів та глядачів історія такого короткого подружнього життя Отелло й Дездемони. У Києві — ще одна постановка трагедії Шекспіра. Театр пластичної драми на Печерську втілив її на своїй сцені.

З огляду на особливості жанру пластичної драми, що надає пріоритет виразності руху, жестів, міміки, просторових візуальних побудов, режисер В.Мішньова прагне до притчеподібної структури спектаклю. Сценографія гранично лаконічна: чорний кабінет, який у певні моменти спектаклю перекривається білими полотнищами. Ці легкі театральні міні-завіси візуально змінюють конфігурацію сцени та допомагають визначити місце дії. Але основний образ сценографії — порожня сцена з продовженням у перспективу. На ній особливо об’ємно сприймаються актори, які діють без атрибутів та реквізиту, що відвертають увагу. Це виправдано, адже в пластичній драмі більшою мірою, ніж у драматичному спектаклі, основне навантаження лягає на актора. Введені в сюжет Лицедії виконують функцію Долі — беруть розкладені на авансцені маски і пропонують їх дійовим особам. Одягнуті акторами маски в чомусь суперечать створюваним ними образам. Але що маска? Гіпертрофована суть людини, вона затуляє обличчя, ховає єство, та водночас щонайкраще виявляє його.

Пластичні партії кожного персонажа мають гострий малюнок, актори то стрімкі, то загадкові, то жагучі, а то навдивовижу ліричні, вражають гарним вишуканим орнаментом танцю, ніби пливуть вони хвилями, «хвилями життя». Темпоритм спектаклю, в якому вміщено майже всі події трагедії Шекспіра, трохи гальмується місцями, коли режисер, на жаль, не довіряючи цілком відчуттю глядачів, намагається «розжовувати» події, повторюючи по кілька разів знайдені прийоми. Без цих повторів спектакль сприймався б динамічніше, і тоді ще активніше запрацювала б його метафорична, асоціативна основа. Не до кінця переконливим, на мою думку, виявився вибудуваний головний образ спектаклю — Отелло. Мавр, якого грає В.Максименко, чомусь не просто старший від дружини, а геть похилого віку. Через це пластичний малюнок ролі вийшов змазаним, невиразним, немає в цьому Отелло тієї внутрішньої людської привабливості, що змусила Дездемону покохати його. Актору не вдається піднятися до вершин шекспірівських пристрастей, тим контрастніше поруч із ним проявляються інші герої, виконавці яких точніші в думці, способі вираження характеру, його пластичного окреслення. Вирішальний момент спектаклю, який визначив його настрій, стан, емоційне забарвлення, характер кожного персонажу і став камертоном сценічної дії, — музика (використано твори академічної музики XX століття — С.Губайдуліної, Д.Лігетті, Е.Денисова, Н.Родріго, О.Севага, Л.Паті, Ф.Пуленко).

Сцена, в якій Отелло вимагає від Дездемони віддати йому хустинку, одна з найкращих у спектаклі. Музична тема сягає тут максимальної напруги, так само висока напруга пристрастей у пластиці й міміці акторів. Отелло різко й вимогливо простягає руку: «Хустинку!». Розгублена Дездемона подає йому червону хустинку. Отелло вириває її, кривавим помахом вона струменіє підлогою. Знову простягнена рука: «Хустинку!». І знову Дездемона подає хустинку, але лілову, і вона також безсило падає вниз. Отелло, у сліпому бажанні звинуватити, вимагає білої хустинки, білої... А Дездемона подає йому все не ті, миготять різнобарвні хустинки в повітрі, ось уже вся чорна підлога у веселкових плямах. Хустинки зради? Як часто обманюємося ми в найголовнішому. Скільки ж хустинок зради в Дездемони, і чи вони це?..