Польський режисер Марек Павловський: «З українських митців у нас знають лише Ступку в ролі радянського генерала» - Культура - dt.ua

Польський режисер Марек Павловський: «З українських митців у нас знають лише Ступку в ролі радянського генерала»

22 липня, 2011, 14:17 Роздрукувати Випуск №27, 22 липня-13 серпня

Марек Павловський — знаний у Європі кінорежисер. Він не любить, коли його називають документалістом, хоча відомий більше саме завдяки документальним стрічкам.

Марек Павловський — знаний у Європі кінорежисер. Він не любить, коли його називають документалістом, хоча відомий більше саме завдяки документальним стрічкам.

Пан Марек називає себе «оповідачем історії». І про те, що він справді вміє талановито «оповідати» різні історії, свідчить успіх його відносно нового фільму — «Утікач». Ця кіноісторія (про чотирьох утікачів, перевдягнутих у форму есесівців, які намагалися втекти 20 червня 1942 року з концтабору Аушвіц-Біркенау) набула розголосу у світі. Фільм побачили не тільки в Європі, а й у Північній і Латинській Америці, Японії, Африці. Обмежене коло кіноманів подивилося роботу в Україні і Росії. Фільм отримав 13 премій: зокрема бронзову медаль на нью-йоркському фестивалі 2008 року та нагороду російського «Золотого Витязя».

В інтерв’ю DT.UA Марек Павловський признався, що українське кіно, на жаль, сьогодні мало відоме польській аудиторії…

— Пане Мареку, якось ви зауважили, що історія, показана в документальному кіно, має бути насамперед емоційною. Що саме ви мали на увазі?

— Те, що глядач спочатку все сприймає серцем і лише потім — розумом. Якщо він не відчує історії, то не захоче її зрозуміти. Коли глядача вдається вразити, він починає мислити. А якщо його ніщо до цього не примушує, то він або не сприймає певної теми, або ставиться до неї байдуже. Тому потрібно вибудовувати драматургію так, щоб глядач перейнявся нею, щоб щось його зрушило, навіть розізлило. Має бути будь-яка реакція — але не байдужість! Байдужий глядач не мислить.

— Яким був ваш шлях у кіно? Чи передував йому певний творчий досвід?

— Моя фільмографія поки що невелика: близько шести фільмів. Так небагато картин — тому, що раніше працював у театрі, потім — на телебаченні, був шеф-редактором і режисером редакції. У певний момент захотілося створити й висловити щось більше.

Мені було важливо, щоб стрічки жили довго. Поки що мені це вдається, бо «Утікача» вписано до історії музею в Освенцимі, його показують з освітньою метою. Серед молоді свого часу проводився конкурс на найкращий фільм на тему Освенцима. Нехай це трохи нескромно, але саме «Утікача» вона визнала найкращим.

«Заборонена любов» також десь циркулює по світах. До мене нещодавно звернулися з Музею голокосту у Вашингтоні з проханням надати цю стрічку, бо їм цікава її проблематика. Згадані фільми живуть, їх активно дивляться й молоді глядачі, що мене дуже тішить.

— З чого розпочалася ваша робота в документалістиці?

— Коли був шеф-редактором і продюсером великого комерційного польського телеканалу, моїм завданням було створити його структуру. Працювати прийшло багато людей молодого віку. Я мав їх навчити, як документувати й досліджувати, як правильно побудувати фільм. Саме тоді почав шукати теми для професійного вишколу підлеглих. Було дві умовні групи — так звані дослідники і режисери-документалісти.

Ще відтоді, коли займався театральною режисурою і мешкав у різних містах Польщі, в мене збереглися контакти з різними людьми. І хтось з давніх знайомих розповів, що є короткий, на чотири хвилини, фільм — така собі вервечка кадрів про порушення расових прав. Я відрядив свого стажера-документаліста, аби він зробив картину хвилин на 20. Згодом його показали на каналі «Тефаленум». Як виявилося, той документаліст нічого особливого не з’ясував.

Саме тоді я й зрозумів, що робота на телебаченні мене більше не цікавить, не приносить жодного естетичного задоволення, і вирішив знімати власні фільми.

Сталося так, що першим моїм реалізованим проектом став фільм «Заборонене кохання», в якому використав згадані «чотирихвилинні» документальні кадри. Мені захотілося повернути молодій парі, про яку оповідає фільм, їхню втрачену «тожсамість». Ми не знаємо, хто вони, не знаємо навіть їхніх імен, походження. Я умовно назвав їх Бруня і Герек.

Аби зняти цей фільм, мені і моїй дружині (ми разом працюємо) довелося об’їхати машиною чимало міст і сіл Польщі: мусили знайти свідків згаданих подій. Нам вдалося знайти їх не тільки серед поляків, а й серед німців — учасників драматичних подій, про які оповідає той чотирихвилинний епізод…

Зауважу: цю мою роботу ціную найдужче. Звичайно, стрічка коштувала великої праці, проте під час роботи над нею відчув себе не тільки режисером, а й істориком, який висвітлив бодай малий уривок історії.

— В Україні знають таких метрів кіно, як Кшиштоф Зануссі, Роман Поланський, Єжи Гофман, Кшиштоф Кесльовський та багатьох інших. Чи знають поляки українське кіно?

— Дуже мало. Мені важко пригадати бодай один український фільм, який би останнім часом з’явився на екранах у Польщі. Ті, хто хоч трохи орієнтується в історії світового кіно, одразу згадають Сергія Парад­жанова… Та він — не українець, а вірменин, який творив в Україні.

У польських кіноколах мають знати й інших. Але коли говорити про пересічних поляків, головним джерелом знань яких про кіно є телеекран або кінотеатр, то…

З останніх картин, які я міг би зарахувати до «українських» з тих, що показували у Польщі, — «Водій для Віри»… Але з українців там тільки Богдан Ступка, якого добре знають у Польщі. І він грає радянського генерала.

Полякам було б цікаво побачити українське кіно. У ньому відбиваються ваша культура, спосіб життя. Дивуюся, чому не робите промоції своєї продукції, а поляки не проявляють інтересу до українських фільмів! Можливо, тут питання у популярності продукту та кількості грошей, яку кожна зі сторін хотіла б отримати?

Єдиним кінофестивалем, присвяченим українському кіно, є фестиваль у Кракові, але він розрахований на вузькі кола. Навіть на польському телеканалі «Культура», який намагається показувати найсвіжіші фільми, розповідати про вистави, мистецькі виставки, свіжі книжки, немає жодної інформації про українське кіно. Польському глядачеві доступні нові англійські, ірландські, італійські фільми, навіть популярні нині іранські, але українське кіно там не репрезентоване.

— В українському інтелектуальному просторі до цього часу існує традиція «ламати списи» через спільну з іншими історію. Зокрема з поляками…

— Українсько-польська історія — пересторога для всіх нас, для нашого майбутнього. Проте вона не повинна нас відчужувати одне від одного. Ми маємо подібні мови, подібну ментальність — у нас є все, аби порозумітися.

Мене дивує, що українці досі не зацікавилися «Утіка­чем». Адже у фільмі фігурує український герой. На тлі складної історії України, коли українці, з одного боку, були змушені співпрацювати з німцями, а з другого — були жертвами нацизму, ця документальна картина показує людину, котра мусила вірити полякам, з якими втекла з концтабору… Тоді вже не важило, хто — українець, хто — поляк. Важила людина сама по собі, її можливості, страхи. Ці люди втікали, бо хотіли жити, здійснити свої мрії.

Згадану тему в Україні чомусь обходять. Ми не повинні воювати з іншими — тільки з власними стереотипами і власним минулим, психологічними страхами.

Проблема і в тому, що поляки мало знають українську культуру. Так складається, що українці більше знають про Польщу, ніж поляки про Україну! І це проблема не лише поляків, котрі не мають інтересу до пізнання культури свого сусіда, а й українців, які не докладають достатніх зусиль, аби представляти українське кіно у світі, зокрема у Польщі. Якщо ми емоційно закриваємось у собі, не хочемо дізнаватися про інших, то чи не закриваємо перед собою цілий світ?

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №39, 19 жовтня-25 жовтня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво