«Польські шовіністи створили всі умови, аби знищити Франка» - Культура - dt.ua

«Польські шовіністи створили всі умови, аби знищити Франка»

16 вересня, 2011, 12:34 Роздрукувати Випуск №33, 16 вересня-23 вересня

Роман Горак — про феномен Каменяра та деякі повороти його долі.

Роман Горак

Указом президента Львівський літературно-меморіальний музей імені Івана Франка отримав статус Національного. Саме цим музеєм уже котрий рік опікується Роман Горак, відомий вчений, дослідник творчості Франка. А також автор багатьох розвідок про Каменяра (зокрема надзвичайно популярної книжки «Тричі мені являлась любов»).

За свою подвижницьку франкознавчу діяльність Роман Горак удостоєний звання лауреата Національної премії імені Тараса Шевченка. В ексклюзивному інтерв’ю DT.UA пан Горак ще раз торкнувся деяких аспектів феномена Франка, перегорнув суперечливі сторінки його особистої біографії, а також спробував пояснити, з чим пов’язана нинішня кампанія довкола так званого «плагіату»
(у контексті Шевченківської премії).

У Львівському музеї Франка ніби зосереджене все життя митця… Хоча, звісно, мешкав він тут не постійно. І все ж музейні працівники налічують 6,5 тисячі найменувань його творів. Це вражаюча цифра! Нинішнього року, як відомо, відзначали 155 років від дня народження Франка. І знову про нього сперечалися. Втім, псевдополітики — сперечаються, а біографи — продовжують кропітку працю, аби не пропустити жодної «крупинки» з життя генія. Впорядковується листування Франка, систематизовуються й уточнюються його різні, раніше не відомі записи…

— Пане Романе, здавалося б, що нового ще можна додати до розгалуженої і багатьма вивченої творчої спадщини Франка? До його життєвих колізій?

— Ще у 1979 році ми постави­ли завдання випустити десятитом­ник біографії Івана Франка. Мені здавалося, що працювали над ним усе життя. До цієї роботи нас спонукали різні інсинуації, з якими ми не могли примиритися.

Наприклад, звучали різні твердження щодо походження самого Каменяра. Нібито він німецького, єврейського, польського походження, але — не українського. Навіть написання його прізвища піддавалося сумніву. Ми використали документи, яких ніхто не може заперечити, — метричні книги греко-католицької церкви, в яких записаний родовід Івана Франка. Простежили його аж до XVII століття. Там споконвіку були українці. Тому наша перша книжка так і називалася — «Рід Якова». У цій книжці простежили родовід Франка не тільки по батьковій, а й по материній лінії. Також простежили родовід його дружини.

— Власне, що то була за родина?

— Звичайні прості люди. Вони споконвіку займалися сільським господарством. Фізично були значно здоровіші за Івана… Наприклад, його прадід жив майже сто років! А у 80 з гаком років оженився і ще мав дітей.

— Відомо, що Франко часто хворів. І часто довкола його хвороб створювали окремі «сюжети».

— У Львові постійно ширилися чутки, причому сприяли цьому досить поважні особи… Нібито у Франка було своєрідне ставлення і до дружини, і до дітей, бо вмирав фактично сам через те, що хворів на сифіліс.

Аби з’ясувати це, ще у 1978 ро­ці було організовано кілька груп медиків. Незалежно одне від одного вони і вивчали цю проблему.

Питання про можливу лікарську помилку порушив завідувач кафедри патологічної анатомії Івано-Франківського медичного інституту професор Микола Шеремета.

Згодом це питання дослід­жували медики на чолі з професором Львівського націо­наль­ного медичного університету Дмитром Луциком.

Він доводив, що такий діагноз написаний із умислом. Учені почали детально вивчати особ­ливості хвороби Франка і дійшли висновку, що він став жертвою ганебно неправильного медичного діагностування.

Саме ж лікування проводилося не з найкращими намірами… Насправді він хворів на ревма­тоїдний артрит. Хвороба була спадковою, передавалася з роду у рід.

Родичка письменника Юлія Багрій також хворіла на цю хворобу. Виникає вона від переохолодження.

Крім того, Франко вже мав схильність до цього захворювання. Адже, коли він був у тюрмі, польські шовіністи створили всі умови, аби поет захворів.

Розумію: багатьом не подобалося, що ми порушували такі питання… Але ж питання це — важливе і принципове.

Декому не сподобалося, що ми показали причини першого так званого «судового процессу» (1877–1878 роки) над Франком і його товаришами.

Суд фактично був буфонадою, аби прикрити шовіністичні прагнення Польщі до реставрації польської держави у колишніх межах. Коли весь слов’янський світ стояв на боці південних слов’ян, які прагнули визволення з-під Османської Порти, поляки вели «ігри» з наміром вислати армію завербованих у Галичині людей на допомогу туркам…

А щоб прикрити цю агітацію, вони і зчинили галас у вигляді процесу над соціалістами.

Вся ненависть, усі стріли тоді були скеровані на молодого Франка.

21 січня 1878 р. його засудили до шести тижнів ув’язнення. На волю він вийшов аж 15 березня 1878 р., знищений і фізично, і морально.

— Сам Франко більш докладно писав про свої хвороби вже у другій половині свого життя — майже перед заходом сонця…

— Фактично з 1908 року він був виключений із активного життя. Мав паралізовані руки. Жив у надії, що хтось колись до нього прийде й запише те, що він захоче надиктувати.

А тепер уявіть ситуацію… Всі думали, що в нього погана хвороба і що вона передається побутовим способом… Хто тоді міг йому допомагати?!

Це і була для нього страшенна трагедія. До самої смерті…

А той нетривалий період, коли Франко почувався добре, він створив стільки, що це досі дивує світ!

…Колись Франка запитали, чим Україна може здивувати цивілізований світ і коли вона увійде у «народів вільне коло». Він відповів, що, по-перше, народною піснею, думами. Такого не створив жоден народ. І напевно вже не створить. По-друге — політичною поезією Шевченка. У ній відбилася вся наша історія, вся ментальність. Тепер же до сказаного Франком можемо додати й самого Івана Франка, його універсальність. Без його творів зараз важко уявити будь-яку ділянку нашого мислення, нашої культури.

— Звідки, на вашу думку, така його жертовність — нездоланне внутрішнє прагнення служити своєму народові?

— Батько письменника — Яків — був альтруїстом до неймовірності. Це людина, котра жила й творила виключно для громади. Він купив для села Євангеліє, добудував церкву, поставив па­м’ят­ник на честь скасування кріпосного права, віддав під цвинтар своє поле. Малий Іван Фран­ко вже бачив, як потрібно служити громаді…

На той час у Нагуєвичі прийшов священиком Йосип Левиць­кий. Це була освічена людина. Йому завдячують своєю появою народні школи, бібліотеки, граматика української мови, культ Бортнянського.

Левицький не міг зжитися зі священиками із сусідніх місцин, звинувачував їх, що вони не виконують своїх безпосередніх обов’язків і тому бачать людей тільки п’яницями та ледарями. На той час село Нагує­вичі мало багато проблем. Сусід сказав сусідові погане слово — у нього вже горить хата! Левицький почав так «воювати» з селом, що вперше в історії селяни ініціювали судовий процес проти свого пароха, на той час — недоторканної особи.

Зі свідчень на суді випливає неприхована страшна правда про це село… За польських часів звідти завжди рекрутували поліцаїв, а в радянський час селом ходила оповідка, що одна половина села сидить у тюрмі, а друга — її стереже…

Отакі специфічні були На­гуєвичі, які дали нам Франка.

Коли він був учнем сьомого класу, то отримав найбільшу стипендію, яка тільки була у Галичи­ні. Вже тоді мав великий багаж знань, дивував аналітичним скла­дом розуму. Найвищу стипендію йому дали, вважаючи, що він буде або професором, або, як сказала одна дрогобицька міщанка, — міністром.

Але він став лідером національного руху.

Влада ж була зацікавлена в тому, щоб і національний рух, і його ідеолога скомпрометувати. Було організовано соціаліс­тичний процес і фактично перекреслено майбутнє Франка.

Він мусив заробляти собі на хліб мізерними гонорарами. При цьому зумів зробити собі ім’я. Наприклад, німці досі вважають його класиком своєї літератури…

Франка боялися. Коли у 1906 ро­ці в Росії хотіли дати йому звання академіка, половина Російської академії наук розсварилася. І лише Харківський університет на чолі з Дмитром Бага­лієм присвоїв йому звання професора російської словес­ності.

Франко сприйняв це як певний символ, дарунок. Письмен­ник ніколи не мав літературної премії. Він тішився тим, що виграв на конкурсі знавців на вис­тавці у Львові малюнки про риб! Ці малюнки Франко оправив у рамку і возив із квартири на квартиру…

— Нині різні політсили вважають Франка «своїм». Ніхто ним не хоче ділитися… А «чиїм» же він був насправді?

— Франко пройшов майже всі етапи розвитку національної свідомості. Почавши з москвофільства, дійшов до національного утвердження. Це був перший серйозний критик Маркса, марксистської теорії.

Він розгромив теорію федералізму М.Драгоманова, за що соратники останнього мали до нього претензії.

Як людина плідна, на кожній стадії свого розвитку створив багато праць. Отже, тепер кожному залишилося знайти відповідну працю, цитату й перетворити Франка у «цитатник»! І кожен «тягне» те, що хоче, виключно на власну користь.

Але так роблять не лише з Франком.

Коли у 1933 році на Лича­ківсь­кому цвинтарі у Львові відкривали пам’ятник, українська нація вирішила показати, яка во­на згуртована навколо його вчення, все було розписано по хвили­нах, мала відбутися демонстрація біля пам’ятника. А виникла велика бійка камінням між різними політичними угрупуваннями…

Відтоді й до сьогодні триває оте «биття» — крики й ґвалт нав­коло Франка.

А Франко є вчителем нації. Він «рівняв хребет» українцеві, щоб той став людиною. Щоб відчув себе господарем на своїй землі. А коли лікар лікує, він робить боляче. Таких не дуже люблять. Звідси таке ставлення до нього. Його талант постійно хотіли при­меншити. Пише багато? З’явля­ють­ся вірші, в яких говориться, що Франко не геній, а продуцент! Але така вже його доля.

Франко для багатьох незручний. Ще донедавна його оголошували «соціалістичним пись­мен­ником». Але доводилося замовчувати, що він написав «не пора, не пора…».

А тепер, навпаки, хотіли б замовча­ти інші його твори.

— Жінки в його до­лі — також «не­в’януча» тема…

— Знаєте, я вже давно працюю директором, і до мене, буває, приходять «позашлюбні» внуки, інші члени родини, які дуже слізно доводять, що їхні бабці були коханками І.Франка. Десь на цифрі 17 я перестав їх рахувати!

На мою думку, Франко так і не знайшов тієї жінки, яка б його зрозуміла. Він мав комплекс нереалізованої любові.

Візьмімо Ольгу Рошкевич, перше його кохання. Ще у школі він зароб­ляв репетиторст­вом. Сестра одного з його учнів видалася йому небесним створінням, він не знав, як до неї звертатися. Писав їй листи німецькою мовою. Вони навіть планували побратися. Але Франка несподівано заарештували, і батьки дівчини категорично виступають проти цих стосунків.

Ольга вийшла заміж за іншого. Франко сприйняв це болісно. А потім шукав її риси в інших жінках — і не знаходив.

Як поет, він був вразливим. Досить прочитати «Зів’яле листя»: там одна суцільна кровоточива рана.

У 30 років Іван Франко вирішив, що потрібно одружитися з жінкою, котра буде українкою, матиме вищу освіту.

В Галичині він таку не міг знайти, бо тут на нього дивилися як на дисидента. До того ж зовсім не забезпеченого…

Іван Франко з дружиною Ольгою Хоружинською

У травні 1886 р. він одружився з Ольгою Хоружинською. На весіллі говорили, що цей шлюб — символ єдності заходу і сходу України. Хоружинська розуміла, хто він, і знала, що він не палає до нею пристрастю. Але саме вона стане тією жінкою, котра захистить його від цього божевільного світу.

Вони одружилися. Були щасливі. Однак обставини складалися так, що в постійних злиднях, у щоденній боротьбі за кусень хліба романтика зникла. А ще було вороже ставлення до самої Ольги, яка для Галичини так і померла — «москалихою».

— Чи мала вона на нього серйоз­ний вплив?

— Франко належав до тих людей, які ніколи нікого не слухаються. Якщо він був у чомусь переконаний, як той тур, ішов напролом, і ніхто ніколи не міг його зупинити.

Яскравий приклад — коли він знайшов рукописний твір, як йому здалося, Міцкевича. Всі навколо доводили, що автор — не Міцкевич, а Франко був переконаний у протилежному. Ніщо не могло похитнути його переконання.

— Діти Франка…

— Першим був Андрій. Фран­ко на нього молився. Це була здіб­на дитина. Андрій писав вірш за віршем, давав батькові на рецензію, а той був проти публікації, бо вважав, що це ще не той рівень.

Так Андрій нічого й не видав. Залишив рукопис книжки, який ми свято бережемо, але не друкуємо, бо від батька на це не було дозволу. Хоча вірші Андрія абсолютно не гірші від тогочасної пое­зії.

В усьому Андрій був дивовижною людиною. Уявіть собі: у батька паралізовані руки. Його треба нагодувати, доглянути. І син виконує ці обов’язки!

Франко був у розпачі, коли Андрій 1913 року помер…

Син Тарас — науковець. Він мав почуття гумору і написав багато гумористичних речей.

Третій син — Петро, письменник, футболіст, улюбленець жінок. Перший український льотчик, який керував ескад­ри­льєю в галицькій армії. Згодом був запрошений як іноземний спеціаліст-хімік на велику Україну, працював там під час Голодомору. Петро був депутатом Верховної Ради України, деканом торгово-економічного факультету, першим директором музею Франка… Загинув у перші дні Другої світової...

Донька Ганна закінчила вчительську семінарію, перед війною виїхала до своїх тіток до Києва — там і залишилася. Коли розпочався терор, вона була на Закарпатті і змогла виїхати в Канаду. Мала двох синів. Однак вони одружилися з німкенями, і, фактично, в тому напрямі родина для нас втрачена. Ганна залишила чудові спогади про батька…

— А які сучасники мали на нього визначальний вплив — у різні періоди життя?

— Великий вплив мав Драго­манов. Але ж він відіграв і фатальну роль. Через недосвідченість у конспіративній роботі Франко став підсудним.

Постійним його товаришем був Михайло Павлик, із яким вони часто дискутували.

Про стосунки з Павликом Франко написав у посмертній елегії: «Все погане, що було, нехай забере земля, а все добре нехай залишиться людям». Це був правдивий товариш. Франко вважав, що він надто наївний, не мав своєї точки зору, часто підпадав під вплив Драгоманова. Цікава деталь: М.Павлик конче хотів одружити Франка зі своєю сестрою Анною, яка любила Франка до самої смерті, так і не вийшла заміж.

— І про Франка — як про перекладача…

— У цьому він не має собі рівних серед наших письменників. Знання 17 мов дозволяло йому робити переклади з оригіналів. Від стародавніх індійських епосів до творів сучасних письменників.

До речі, німці дізналися про Шевченка з перекладів Франка. Його знаменитий вислів про Кобзаря «Він був сином мужика і став володарем у царстві духа...» написаний німецькою мовою.

Ми любимо цитувати Фран­ка, але забуваємо його слова: «Що Україна можлива лише у тому випадку, якщо її буде напов­нено суттю… Що українському мужику абсолютно байдуже, в якого пана вмирати з голоду — у свого чи в чужого…»

— Пане Романе, не можу оминути тему, яку останнім часом мусують різні ЗМІ. Це тема нібито «плагіату» — так стверджує ваш опонент, один із львівських істориків…

— Це спланована акція особисто проти мене. Сам історик не є її ініціатором. І розпочалася вона давно. Тоді, коли, на догоду польсько-українським відносинам, Франка почали кидати під ноги… Його називали майже дурнем, бо виступив проти тієї угодовської політики.

Після проголошення польсь­ко-української угоди на форумі Галицького сейму 1890 року голі обіцянки історик сприймає за реальність. Поляки пообіцяли українцям-народовцям дати школу, кафедру української літератури, університет. І все заради того, аби продати голоси і в парламенті виставити свою фракцію, щоб остаточно закабалити Галичину. А те, що українці тоді програвали у парламенті, де приймалися певні закони — де проводився відкритий геноцид української нації, де повністю ігнорувалися інтереси українського народу?

І все чому? Тому, що ми були розбиті угодами… з тими ж таки дурнями-народовцями, яких сам Франко назвав проститутками.

Про це ніхто не хоче гово­рити.

Але ж хіба це не зрада національних інтересів?

Чи має це розуміти історик?

Зрозуміло, що ті, хто отримує гранти, мусять їх потім від­робляти… І мені ту людину просто жаль. Організована певна група, яка займається дис­кре­дитацією. Організовуються прес-конферен­ції, виступи на телебаченні тощо.

Мені навіть телефонували — і пропонували відмовитися від Шевченківської премії…

— Минуло скільки часу, а здається, що суперечки навколо Франка, майбутнього України ніколи не вщухнуть.

— Гадаєте, він сам цього не передбачав? Передбачав... Його поема «Похорон» (1899 р.) — відповідь на наші сумніви: чому ми такі? Ми маловірні, нам постійно бракує ідеалу, весь час потрібні герої і таке інше… А Франко піднімав людину… Давав людині своїм словом — надію і віру.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №1288, 28 березня-3 квітня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво