Польоти в клітці (з Романом Балаяном)

Поділитися
Кінорежисера Романа Балаяна нещодавно названо лауреатом премії імені Івана Миколайчука… Миколайчук і Балаян — два крила українського кіно, яким судилося летіти крізь роки застою, крізь «міжчасся»...

Кінорежисера Романа Балаяна нещодавно названо лауреатом премії імені Івана Миколайчука… Миколайчук і Балаян — два крила українського кіно, яким судилося летіти крізь роки застою, крізь «міжчасся». Нещодавно на сторінках «ДТ» Роман Балаян уже розмірковував про епоху «перебудови», коли одні тільки-но розправили крила, а інші їх одразу склали (бо почався період «малокартиння»)… Ця розмова — ніби продовження нещодавно порушеної на цих сторінках теми: про час, про місце митця в часі, а також про звичаї, які часто визначають той чи інший час…

— Чим для тебе стали останні двадцять п’ять років життя? Твоя власна внутрішня еволюція потрапляла в резонанс зі змінами в суспільстві?

— Комфортно було з 1986-го по 1989-й, під час перебудови і гласності. Далі — нерозуміння і дискомфорт. Зовнішній і внутрішній.

— Чи почувався в радянську епоху вільнішим, ніж тепер? Наскільки взагалі внутрішня свобода залежить від зовнішньої?

— Я завжди почувався вільним. Внутрішньо, звісно. Або іноді тільки робив вигляд, що вільний. Внутрішня свобода не залежить від змін у суспільстві. Це вроджене. Звісно, в радянські часи ми могли робити далеко не все, що хотіли. Але в нас не було страху, як у дорослих людей, — навіть коли їздили у в’язницю до Параджанова. Через молодість і легковажність, напевно.

— Чи може масова людина пройти той шлях, який ви проходили кожен сам, на свій страх і ризик?

— Як на мене, то ні. Якщо ти кажеш про свободу не соціальну, а духовну. Цей ефірний стан існує виключно в індивідуальному порядку, його навряд чи можна виховати.

— «К чему стадам дары свободы»? А й справді — навіщо?

— Бердяєв писав: «свобода — це право на нерівність». Не може бути рівних, усе одно хтось рівніший. Не обмежувати свободу іншого — ось вона, перша елементарна заповідь свободи. Майже нездійсненна. Не кожен оцінить смисл свободи, зате повно людей, котрі скористалися нею по-своєму. Та свобода, яка в нас зараз, — це базар. Один не чує іншого, а хтось поливає всіх. Будемо сподіватися, що це тимчасовий, перехідний період. Культура свободи в суспільстві залежить від рівня свідомості обивателя. Цей рівень накопичується століттями нормального соціального життя. Почекаємо.

— Після загального оголення і самооголення (тілесного і душевного), яке відбувалося останніми роками, чи дізналися ми більше правди про себе, про людину взагалі?

— Лавина інформації про світ, про людину, зміни, які заскочили нас зненацька, виявилися для більшості не до снаги. Ми чомусь насамперед засвоїли не найкраще з того багатства, яке звалилося на нас. Гадаю, причина в раптовості, непоступовості приходу всього цього. Пам’ятається, Карамзін стверджував, що спочатку треба просвітити народ у розумінні того, що таке реформи, і лише потім, можливо, перейти до них. У нас усе навпаки.

— Чого ти не зміг зробити з того, про що мріялося в юності?

— Не став тим режисером, яким потайки мріяв стати. Причина, швидше, в самому собі, забракло таланту. Рано зникло моє митецьке его — десь у 1979 році. До цього вважав, що я — два Ейзенштейни, разом узяті. Тут нічого поганого немає — якраз і важливо, щоб людина так думала про себе, інакше вона нічого не зробить. Але я якоїсь миті зрозумів, що не стану тим, ким мрію, і все стало на місце. Спокійно зайняв свою нішу.

— Що допомагало не просто вціліти, а зберігати вірність собі — за будь-яких умов, при будь-яких режимах?

— Допомагало моє епікурейське нехлюйство — занадто був і, сподіваюся, залишуся життєлюбом.

— Ну, вже чого, а нехлюїв у нас хоч греблю гати... Не лукав. Може, все-таки ще щось тримало?

— В якомусь сенсі я й справді не змінююся. Був фраєром, ним і залишився. Не намагався і сьогодні не намагаюся комусь подобатися. Яким народився, таким хочу й померти. Єдине, до чого завжди серйозно ставився, — до почуття власної гідності. Якщо по-справжньому зачеплять, можу й убити. У гніві погано себе контролюю, що, певна річ, недобре. І ще одне, мабуть, уберігало. Я не церковна людина, але завжди думав: «Ну, напевно, Він бачить...».

— Якими своїми фільмами задоволений? Чи вважаєш, що реалізував себе максимально? Про який невтілений задум найбільше шкодуєш?

— Я спокійний за «Відлюдник», «Польоти уві сні і наяву», «Поцілунок», «Бережи мене, мій талісмане» і трошки «Ніч світла». Мріяв зняти «Я назву себе Гантенбайн» Макса Фріша, «Буйволицю» Гранта Матевосяна. На жаль, не вдалося.

— Чи не здається тобі, що з нашого життя зникає поезія? Мені подобається чиясь формула: «поетичне світовідчуття — видова мета людства». Можливо, ми втратили мету? Пішли не в тому напрямку? Надмір інформації, кліповість мислення, схоже, ведуть не до збагачення, а до зубожіння душі. Іноді в мене взагалі виникає відчуття, що в людей — у масовому порядку — забрали душу. Якась емоційна анестезія, загальна «скорботна нечутливість». Чи тобі так не здається?

— Ми втратили дитячість сприйняття. Рано стали вилазити із цих штанців. Без підготовки. Поезія — це метафоричне мислення, — коли дитина запитує Бога: «А чому ти боїшся показатися людям? У тебе щось з обличчям?».

— Коли став продюсером, що було найважче в собі змінювати? Як поєднуєш необхідність бути тверезим прагматиком, деколи жорстким до колег, товаришів — і зберігати в собі митця, поета? Адже твої фільми насправді кінороманси, де мелодія, ритм, інтонація, щось невловиме, ніжне були завжди важливіші за слова.

— Не думаю, що став продюсером, я, швидше, як колишні директори фільмів. Дехто чомусь соромиться цього і гордовито називає себе продюсером. Продюсер — це пошук ідеї, потім сценариста, потім режисера і грошей, подальша реалізація фільму — прокат тощо. Нічого такого в нас немає, по-моєму. Просто користуються держгрошима, роблячи вигляд, що додають і свої. А як поєдную... Напевно, не дуже. З боку видніше. Але хочеться бути фінансово незалежним, не ходити з вічно простягнутою рукою. В юності, коли вважав, що «нам, творцям, усе дозволено», був дармоїдом, вічно в боргах, від чого страждала моя сім’я. Коли наситив своє художницьке его, різко змінився. До того ж я люблю побутовий комфорт. Можливо, вік дається взнаки. Часто думаю: от би нам стати, як Чехія. Щоб красиво було, чисто, зручно...

— Не ти один любиш. За моїми спостереженнями, усі, в кого була хоч найменша можливість, кинулися робити в квартирах «євроремонти». Київ — усупереч градоначальникам — гарнішає на очах, хоча й завжди був гарним. Слухай, а може, насправді, ми всього лише й хотіли стати «буржуа», нормальними обивателями? І на тому примиритися з дійсністю, просто насолоджуватися «божественністю повсякденного життя», як казав корінний киянин Віктор Некрасов... Та от одвічний парадокс: у 60-х — на початку 70-х у Києві було культурне середовище, якийсь поживний бульйон для митців. Зараз його немає. Де черпаєш це саме підживлення?

— Тоді були кумири, моральні авторитети. Найцікавішими людьми в Києві були дисиденти. Я вірив тільки їм, захоплювався їхньою жертовністю, бо сам не здатен на це. Мені, певна річ, ближче було коло Параджанова. Його присутність у Києві створювала особливу ауру, атмосферу вічного свята. Усі хотіли стати кращими, усі його наслідували, іноді на шкоду собі. В умовах відсутності зовнішньої свободи була свобода духу. І взірець смаку. Зараз цього не залишилося. Черпати ніде.

Зі смертю Параджанова та Івана Миколайчука нема в кого запитати, чи те ти робиш, чи не заблукав. Рятують друзі, посиденьки — обговориш, послухаєш, відсмієшся, і начебто все нормально. Але без продукування художніх ідей. На жаль. Час інший і інших. А так усе нормально, якщо ставитися до цього без бурчання й нудьги.

— Чому ти відчуваєш приязнь до героя, якого сам неодноразово називав слабким? Що у твоєму розумінні слабка людина? А що — сильна? Чому твій герой не знаходив собі місця в старому житті і не знаходить у новому? Що заважає йому відбутися? Зреалізуватися — не завдяки, а всупереч. Еталонний зразок цього «всупереч» — Параджанов. А Іван Миколайчук, по-твоєму, був слабкий чи сильний?

— Слабкий — отже, той, хто хоч іноді сумнівається у своїй правоті, у своїх думках. Інакше він був би суперменом. Мені супермени не цікаві. Там немає таємниці.

— Пробач, Романе, а ти що — ніколи не сумніваєшся?

— Я — сильний. Мене ж цікавлять люди менш товстошкірі, уразливі, які можуть не вижити, тому що не згодні з тією реальністю, в якій доводиться існувати. Мої герої — ідеалісти. З часів «Поцілунку». Це ніби та сама людина, але це не я. Частина мене. Напевне, щось таке і в мені приховано. Приховано, можливо, навіть від себе самого. Зреалізуватися «всупереч» не кожен може. Іван не був слабким, він був надто тонким і тому дуже вразливим. Параджанов же — це взагалі виняток із правил. Він — геній, на землі рідко бував, увесь час літав. У приватному житті він був усяким — дозвольте мені це знати краще інших. Але як публічна людина планку завжди тримав високо. На тій висоті, яку сам собі визначив. Тут він був бездоганний.

— Те, що трапилося з героєм твоїх «Райських птахів» на Заході, де він втратив здатність творити («літати»), чи не нагадує наш нинішній досвід, що розтягнувся на два десятиліття?

— Згоден.

— Чи бачиш ти героя «Польотів уві сні і наяву» з історичної дистанції хоч у чомусь інакше, ніж у 80-ті?

— Не замислююся.

— Гаразд, поговорімо про інше. Що за двадцять років сталося з українським авторським кіно? Ти знаєш, його незмінно підтримувала, у міру можливостей, Ганна Чміль... Чи навчився хоч хтось у нас знімати так зване кіно глядацьке? Які з фільмів справили враження? Як ставишся до останніх стрічок Кіри Муратової та Юрія Іллєнка? Які роботи молодих дають надію на те, що відбувається нормальна зміна поколінь?

— А що, щось сталося? По-моєму, не сталося нічого і зараз не відбувається. Кіногалузь зруйнувалася. Наявність певної кількості фільмів, навіть гарних, не означає життя кінопромисловості. Потрібен якийсь потужний поштовх, імпульс. Можливо, як у Росії сім-вісім років тому, разовий викид державних грошей. Тоді на Держкіно спустили 150 млн. дол., і в них кіногалузь запрацювала. Розквітла й далі цвістиме. Там знову згадали, що кіно не тільки видовище, а ще й пропаганда, це інтеграція своєї ментальності, своїх прагнень у світ. У нас на цю тему зсувів довго не було. Та зовсім нещодавно зусиллями Чміль і Спілки кінематографістів удалося пробити закон про підтримку виробництва національних фільмів, про протекціоністську політику держави. Я із законом іще не ознайомився докладно. Якщо для інвесторів він виявиться непривабливим і якщо Кабмін не кине велику суму в нашу галузь, мало що зміниться.

Що стосується нових фільмів. На жаль, я майже не ходжу в кіно. «Мазепу» Іллєнка не бачив.

Муратову дивився, але мені більше до вподоби її старі фільми. Такі шедеври, як «Довгі проводи», «Астенічний синдром», «Пізнаючи білий світ». А от що робиться в середовищі молодих, зовсім не в курсі. Мені шкода, що не знімають, на жаль, Наталя Андрєйченко, Сергій Маслобойщиков, Лесь Санін. Зробили по одному гарному фільму (Сергій — два) — і все.

Є Андрій Руденко, чиї курсова й дипломна свідчать про те, що він міг би знімати нестандартне цікаве кіно. Він теж, за чутками, не працює. Тож, хто там стоїть за нами, старими, майже невідомо. Загалом, на мій погляд, — дай боже помилятися, — нинішні молоді не готові до того, що вирізняло нас. Ми згодні були й без винагороди знімати, аби тільки таке кіно, яке ти сам хочеш. Нове покоління більш прагматичне й меркантильне. Без грошей — ані кроку.

— Ти — людина світу: вірменин із Нагірного Карабаху, який живе в Україні, який багато знімає в Росії, який часто буває на Заході, в колишніх радянських республіках. Усіх по черзі бачиш з дистанції. У чому, по-твоєму, помилки Росії? України? Чому кіно на всьому пострадянському просторі (якщо судити за щорічним кінофорумом країн СНД і Балтії) досі депресивне за тоном і змістом? Що втратила колишня радянська людина? Що трапилося з інтелігенцією? Чому зміни принесли майже суцільне розчарування? Можливо, річ у тому, що ми звикли жити уявою, у полоні своїх ілюзій, а реалізація мрії завжди розчаровує і спустошує? Чи просто були грубі помилки в соціальній і культурній політиці?

— Росія ніяк не розпрощається з радянсько-імперським комплексом, Україна — з тією вторинністю, яка була в її історичному минулому. Тоталітарна нещадність політичного керівництва Росії відповідає тотальній безпорадності України. Якщо вже ми суверенна держава, треба перестати мислити по-рабському. І тільки остаточно позбувшись цього комплексу, навчимося розмовляти й діяти на рівних. А особливо — з тією ж таки Росією.

Взагалі-то колишній радянський діяч культури втратив простір, масштаб — раніше я цікавився, що там відбувається в киргизькому кіно, в естонському та ін. Зараз ми замкнулися, ні про кого нічого не знаємо, і від цього в усіх значеннях звузилися. Раніше ти хотів сподобатися всім, зараз — дай боже своїм. Ніякої ностальгії за радянською владою, за рівністю в мене, звісно, немає і бути не може. Але чистоту і чесність радянських інтелігентів не проміняю на мораль нинішніх, навіть найуспішніших. Так, на Заході засинають і прокидаються з думкою про прибуток. Але в них це склалося давно, працюють якісь свої механізми і противаги. У нас поки що це заняття гріховне.

Сьогоднішній інтелігент став майже таким самим обивателем, як і всі. По-перше, він збіднів іще більше, ніж це було при радянській владі, — особливо на тлі нових стандартів життя. Але, головне, він раптом зрозумів, що від його поглядів нічого не залежить. Він втратив свій колишній вплив, і це його якось пригнуло, чи що. Якщо чесно, інтелігенція програла все. Її використовували — щоб не сказати грубішого слова — у своїх цілях, і ще не раз використають.

— Як завжди, за Герценом: «Ми проламали стіну, а в неї ринули інші»...

— Що ж до митців, то ми могли цікаво мислити тільки в тій клітці, де нас тримали. Потім дверцята клітки відчинили, а крильця спроможні облетіти тільки простір клітки. Щоб полетіти далі — розмах не той. І ще довго-довго треба буде розминати ці крильця. Боюся, не рік і не два... Не знаю, як стосовно всієї інтелігенції, а от митець завжди був і повинен залишатися в опозиції до влади. До будь-якої. Можливо, тоді ми вийдемо з художнього заціпеніння.

— Україна свободу не відвоювала, її подарували. Вільновідпущений раб іще довго залишається рабом за духом. Але трапився Майдан. Не революція, звісно, але великий енергетичний вибух, що багато чого змінив у національній самосвідомості (тут, до речі, і відповідь на запитання «к чему стадам дары свободы»). Мене особисто як людину кіношну найбільше вразив художній, естетичний бік цієї події. По-перше, буквально втілилася мрія шістдесятників: не поодинці, а всім миром «вийти на майдан». З іншого боку, це був тріумф, реалізація незбутніх прагнень українського поетичного кіно. Навіть Параджанов — дай йому мільйони — не зміг би вигадати й організувати таку «масовку» — гарну, потужну, гідну. Просто-таки мегарежисура, якою марив радикальний Юрій Іллєнко... До честі твого учня Сергія Маслобойщикова, у фільмі 1994 року «Жозефіна і мишачий народ» він створив художній образ, спрогнозував те, що відбудеться на київських вулицях через десять років. Яка художня інтуїція! …Я знову захопилася. Розкажи тепер ти про своє особисте ставлення до Майдану — тоді і зараз.

— Майдан був прекрасний, він руйнував старе і вселяв надії. Кілька місяців разом з усіма я жив цим. На жаль, уже через рік він тільки й робив, що руйнував себе. Порив зів’яв, не підтриманий серйозною системною роботою і влади, і суспільства в цілому. Поступово залишалися тільки яскраві політичні ток-шоу на TV. Я, ніби наркоман, теж приохотився до них, дивився годинами. Дружина обурювалася, а я їй: «Ти що! Це ж концерт! Спектакль! Які першокласні актори... Парад лицедіїв...». І правильно, що їх показують. Це треба дивитися. Прочищає мізки, рятує від ілюзій незрілої свідомості.

— Згодна. І останнє запитання — з сотні не поставлених. У Росії модно вважати, що для свободи і демократії вона не дозріла. А Україна?

— Хай пробачить мені весь пострадянський простір, але, як на мене, демократію тут зрозуміли по-своєму. Дуже й дуже хибно. По-радянському знову ж таки. Що ж до свободи — давай краще скажу тост. Я почув його вперше в нас у горах шістнадцятирічним. Наш сусід довго слухав застільні розмови про свободу, а потім підняв келих і сказав: «Я хочу випити за дерево, яке стоїть у воді, але постійно вмирає від спраги».

Поділитися
Помітили помилку?

Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter або Надіслати помилку

Додати коментар
Всього коментарів: 0
Текст містить неприпустимі символи
Залишилось символів: 2000
Будь ласка, виберіть один або кілька пунктів (до 3 шт.), які на Вашу думку визначає цей коментар.
Будь ласка, виберіть один або більше пунктів
Нецензурна лексика, лайка Флуд Порушення дійсного законодвства України Образа учасників дискусії Реклама Розпалювання ворожнечі Ознаки троллінгу й провокації Інша причина Відміна Надіслати скаргу ОК
Залишайтесь в курсі останніх подій!
Підписуйтесь на наш канал у Telegram
Стежити у Телеграмі