«Поезія Ліни Костенко в часах перехідних і вічних», або післямова до круглого столу

У березні напередодні «квадратового ювілею» Ліни Костенко кафедра філології Національного університету «Києво-Могилянська академія» організувала круглий стіл «Поезія Ліни Костенко в часах перехідних і вічних» із метою оприлюднення модерних інтерпретацій творчості поетеси. Нещодавно його матеріали побачили світ у видавничому домі Національного університету «Києво-Могилянська академія».

«Нарешті вдалося зібрати в одній книзі наукові дослідження та літературознавчі розвідки про творчість видатної Ліни Костенко», — сказала про видання відома англійська перекладачка Віра Річ.

Безперечно, видання може слугувати прекрасним посібником для вивчення творчості Ліни Костенко у ХХІ столітті, оскільки автори статей зуміли спрямувати усі літературознавчі проекції у майбутнє.

Та й сама Ліна Василівна порушила дуже болючу тему — а що, власне, читатимуть у третьому тисячолітті? Чи буде цікавим роман Панаса Мирного «Хіба ревуть воли..?» або «Кайдашева сім’я» І.Нечуя-Левицького? Бо, «нове життя нового прагне слова». Новий рівень культурно-філософської думки змушує нас виходити за межі одноклітинності радянського літературознавства і підніматися на Парнас української літератури в контексті світових тенденцій. Глобалізаційні процеси у світі довели, що вектор філософії життя людства у ХХІ столітті виходить у безкінечність. Наука перетворюється на театр синкретичної дії, тож і літературознавству не обійтися без модерних методологій.

Особливість творчості Ліни Костенко в тому, що вона завжди актуальна, а з часом набуває ваги, тож круглий стіл, як і книжка-підсумок йому, — свідчення нового етапу українського літературознавства.

Американський літературознавець Джордж Луцький свого часу назвав Ліну Костенко «царицею поезії в Україні». Однак справжнє розуміння місця поезії Ліни Василівни в сучасній літературі та й у ширшому часовому континуумі ще тільки починається.

Книжку «Поезія Ліни Костенко в часах перехідних і вічних» відкриває доповідь професора Національного університету «Києво-Могилянська академія» Володимира Моренця, що має назву «Культура какби». Автор акцентує на глибокому протистоянні між філософією какби, яка увірвалася у вир життя в ХХ столітті, і справжньою творчістю, великим талантом, вічним мистецтвом. Саме це маленьке слівце є наслідком викривлення історичного дзеркала. «Під кінець ХХ століття какби почало множитися, ширитися, розповзатися по всій малоросійськомовній площі мільйонами і мільярдами черв’яків-вірусів, виїдаючи мовця зі слова і слово із мовця навіть в інших мовах. Тепер землею нипають мільйонні череди знелюднених слів і німі, безсловесні тіні, неначе тумани різних років, які ніколи не зійдуться і нікому нічого не повідають, бо що вони насправді можуть сказати какби?!»

З позиції письма Ліни Костенко, де немає місця відчуженню слова від автора на відстань зневіри чи зневаги, оголюється дешева суть позерства, що культивується нині і в житті, і в літературі. Автор не може бути ані мудрішим, ані точнішим за власне слово, хай навіть він загорнеться в сім сувоїв самоіронії. Сучасне літературознавство потребує нових інтроверсій, щоб врешті-таки припинити цю какби літературу, какби шістдесятництво, натомість ствердивши новий рівень літературної думки.

Шістдесятництво — це філософія самості (сказав Поль Рікер), а не оцей какби незрозумілий супротив какби радянській системі. Отже, дуже важливо, щоб на це звернули увагу дослідники-літературознавці ХХІ століття.

У доповіді професора Національного університету «Києво-Могилянська академія» Володимира Панченка ««Скіфська одіссея»: полеміка з Олександром Блоком» глибоко розкрито генетичний, підсвідомий зв’язок двох поем — Ліни Костенко та Олександра Блока. В. Панченко зазначає: «Якщо погодитися з тим, що Блок створював «міф і метафору», то в такому разі «Скіфська одіссея» — це деміфологізація блоківської версії історії. Формула «да, скифы — мы», хай і кинута в різкій полеміці, виглядала як «приватизація» дохристиянської історії Русі російською свідомістю... Ліна ж Костенко відштовхується від свідчень Геродота, ними, втім, зовсім не обмежуючись. Сюжет її поеми розгортається за гомерівським взірцем: це справді-таки одіссея, оскільки йдеться про пригоди ольвійського грека у скіфських степах... У поемі-баладі «Скіфська одіссея» Ліни Костенко публіцистика відсутня цілковито. Разом із тим її можна читати як своєрідний ультиматум історичному безпам’ятству».

«Усвідомлення буття можливе лише в момент етичного вибору, момент катарсисного piшення. Саме етика ставить Людину перед проблемою вибору. Відтак етичний вибір є категорією історичною, є результатом приналежності особистості до суб’єктивної та до об’єктивної історії. «Естетична людина» є людина нестабільна й «випадкова», вона є швидше «гримаса людини». Почуття обов’язку «етичної людини» не є зовнішньо нав’язаним диктатом, а найглибшим виявом його власної моральної природи», — зазначає професорка Римського університету «Ла Сап’єнца», цьогорічний лауреат премії ім.О. Теліги Оксана Пахльовська.У цьому контексті пані Пахльовська розглядає й українську літературу пострадянського періоду, яка «опинилася в зловісній пастці штучно сконструйованих та або некритично сприйнятих парадигм». «Звідси культ, — зазначає О. Пахльовська, — Слова як Лоґоса в поезії Ліни Костенко, як тої ґенеруючої сили, що зв’язує в суцільну смислову єдність розірвані фрагменти Буття. Тому поет є «алкоголік стpаченої суті,
/ її Сізіф, алхімік і мурах» /«Марную день на пошуки незримої...»/. Тому «Душа моя обпалена, / і як ти ще жива?/ Шукаєш, мов копалини, — / слова, слова, слова! // Оголеними нервами / угадуєш словам / нестачу мікровольта / і зайвий міліграм» /«Душа моя, знайдибіда!»/».

Отже, «якщо «соцреалізм» був спрямований на те, щоб максимально абстрагувати суспільство від реальності і від історичного контексту, тобто відірвати культуру від європейського ґрунту, то й антиномічний до нього так званий постмодернізм загрожує стати в некращих його зразках усього лише постсоцреалізмом, консервативною і глибоко провінційною втечею від реальних проблем наших і світу, клонуванням множинних медійних реальностей «зовнішнього світу» без здатності самостійного деміургійного перетворення конкретних реалій «світу внутрішнього». Після краху тоталітарної системи нерухома позаісторична мова режиму, мова мертвого світу поступилася місцем мові живої мінливої реальності, іншими словами — мові історії».

Кандидат філологічних наук, доцент Могилянської школи журналістики Анатолій Яковець, у статті «Я вибрала… долю, а не вірші» пише, що «колись Ліну Костенко назвуть генієм. Сьогодні наші сучасники із традиційним запізненням починають вивчати феномен її творчості. Проте вже безсумнівно, що її поезія не вкладається у виміри сьогодення. На неї треба дивитися з тої високої точки естетичної думки, звідки поволі увиразнюється ще не розпізнаний ареал минулого української літератури та вгадується її затьмарене майбутнє».

Пан Яковець зазначає, що «Цілковите неприйняття української сучасності поглиблює трагізм історичних візій поетеси. Її твори слушно було б назвати реквіємом за Україною, коли б не потужна еманація інтелектуальної й емотивної енергії, яку вони випромінюють і яка безпомилково засвідчує:

А ми ще є. І то найбільше диво,

що цей народ іще раз воскреса.»

Саме Ліна Костенко є тим, хто наважився вголос сказати про ницість української державної політики, що з 1991 року була побудована на пострадянських псевдоцінностях; саме Ліна Костенко є апологетом нового європейського мислення. І події помаранчевої революції це іще раз підтвердили. Тільки от гімнів вона не писала і писати не буде. Бо просто не вміє, не може. Вірші вибирають її для своєї еманації, а не вона їх, бо її Слово, її вірші — це голос серця, тобто Голос Правди і Слово Честі.

О, не взискуй гіркого меду слави!

Той мед недобрий,
від кусючих бджіл.

Взискуй сказать
поблідлими вустами

Хоч кілька людям необхідних слів.

Леонід Куценко, професор кафедри української літератури та журналістики Кіровоградського педагогічного університету, згадав про те, як уперше Є.Маланюк відкрив для себе поетичний вимір Л. Костенко. У одній із чотирнадцяти картонок, у яких зберігається домашня бібліотека митця, зібрані матеріали з підсовєтських українських газет і журнал із поезіями Івана Драча, Ірини Жиленко, Василя Симоненка, Миколи Вінграновського, Віталія Коротича і Ліни Костенко.

Тарас Салига, професор Львівського національного університету імені Івана Франка, вивів на авансцену цілу Державу Слова Ліни Костенко: «Слово Ліни Костенко вже більше як півстоліття йде попереду нашої духовності, воно має свою землю, свій народ, як казала Леся — «власну хату, свій дім, свій храм», свій космос. Я тільки краєм ока сьогодні заглянув у цей світ, у Державу слова Ліни Костенко, в якому звучить самовимоглива струна душі поетеси: «Минає день, минає день, минає день! А де ж мій сад божественних пісень?» Тут, корінням в українській землі, а кроною в людських серцях, у грядущих поколіннях, бо ж суцвіття Вашого саду, Ліно Василівно, хоч «биті холодами», прекрасну зав’язь все-таки дали».

«Так склалося, що Ліна Костенко сорок років була близькою до кіно, хоча її безпосередня участь у кінопроцесі зводиться до небагатьох фактів біографії, а саме: сценарій «Перевірте свої годинники», який зазнав «арешту», точніше, «напіварешту»; одна паралель між поезією Ліни Костенко й українським фільмом: участь Ліни Костенко у документальному фільмі «Чорнобиль. Тризна», — зауважує редактор журналу «Кіно-театр»Лариса Брюховецька, докладно і майстерно проаналізувавши генетичний зв’язок творчості Ліни Василівни і українського кінематографа. Але найцікавішим у статті «Ліна Костенко й українське кіно» є спроба реконструкції історичних візій Ліни Костенко. На жаль, мало хто сьогодні зрозумів історичну місію Слова поета. У цьому криються і вади сучасної системи шкільної освіти. Але ж саме Ліна Василівна своїми історичними романами у віршах без викривлень і омани розкриває історію України. «Ми ще недооцінили версію нашої історії, яку запропонувала Ліна Костенко, — пише Лариса Брюховецька, — не до кінця осмислили її концепцію. У ній вірність документальним джерелам поєднана з творенням комплексу тих символів і міфів, які визначають один із найважливіших параметрів національної свідомості».

Студентка НаУКМА Жанна Безп’ятчук вважає, що «як не парадоксально це звучить, але один роман Ліни Костенко здатен зробити для справи національної міфотворчості більше, ніж весь Інститут етнонаціональних досліджень разом узятий. І це в жодному разі не якась деструктивна, претензійна критика діяльності вчених. Вони роблять свою справу, але істинне націоміфотворення їм не підвладне. Це факт, який треба визнати так само, як той факт, що ми не маємо загальнонаціонального міфу, який би вже сьогодні і зараз солідаризував український соціум».

Риску під обговореннями підводить сама Ліна Костенко. Виявляється, зараз вона працює над новою повістю «Записки українського самашедшего». Саме цей твір, безсумнівно, має сколихнути українських читачів, він обіцяє стати новою віхою в сучасній українській літературі. На таке здатна тільки Ліна Костенко.

Книжку «Поезія Ліни Костенко в часах перехідних і вічних» вже встигли поцінувати і в Україні, і за кордоном, зокрема надійшли схвальні відгуки від відомого англійського перекладача Віри Річ, яка перекладає багатьох українських письменників англійською мовою.

Усім своїм життям Ліна Костенко змогла довести, що час — усього лише суддя, який все розставляє по місцях, а творчість, наповнена правдою і совістю, перетворює час на вічність. Зображений на обкладинці пісочний годинник — символ вічності і незнищенності її поетичного виміру.