ПОЕТИ «У ЗАКОНІ» МАСОВОЇ КУЛЬТУРИ - Культура - dt.ua

ПОЕТИ «У ЗАКОНІ» МАСОВОЇ КУЛЬТУРИ

5 вересня, 2003, 00:00 Роздрукувати Випуск №34, 5 вересня-12 вересня

Ті, хто одного разу бачив витончені риси обличчя творця й головного редактора нового донецького літературного часопису «Дикое поле» Олександра Корабльова, розуміють, чому друзі й учні охрестили його Дон Кіхотом...

Ті, хто одного разу бачив витончені риси обличчя творця й головного редактора нового донецького літературного часопису «Дикое поле» Олександра Корабльова, розуміють, чому друзі й учні охрестили його Дон Кіхотом. Але — sic! — Дон Кіхотом, який упевнено перемагає вітряні млини. А впевненості його справді можна позаздрити.

На очах у Корабльова виник і через кілька номерів канув у Лету донецький же літературно-художній часопис «Многоточие» Сергія Шаталова та Марини Орлової. Ця назва, на жаль, не стала символічною. В якийсь момент, після кількох млявих номерів, продовження не пішло. У пам’яті залишилася хіба що публікація текстів Джима Моррісона в перекладі російською мовою. Це було в середині 90-х. А на початку
2000-х — ще один невдалий досвід. Уже свій власний. Ідейні розбіжності між членами редакційної колегії створеного ним «Родомысла» змусили Корабльова залишити своє дітище. І ось нова спроба — два номери «Дикого поля», який утримує поки що статус щоквартальника. Досвідченість породила обережність. Часопис був представлений київській публіці лише після того, як перший, сигнальний номер отримав численні позитивні відгуки в донецькій пресі. Гортаючи його, я мимоволі згадала, що мені розповідали колись про особливості донецького менталітету: глобальність задумів і наполегливість у їхній реалізації. Не випадково «Дикое поле» гордо називається інтелектульно-художнім виданням і має 298 сторінок.

Антикомерційні установки редакції (на кшталт попередження для авторів, розміщеного на останній сторінці: із тими, хто говорить про гонорари, ми не розмовляємо взагалі) контрастують із загальним характером «Дикого поля». У ньому є те, що прирікає на успіх, незалежно від значеннєвого наповнення, — форма подачі, витримана згідно з канонами масової культури.

Ті самі кити, на яких тримається маскультурна індустрія, підставили свої спини новому часопису. По-перше, це самореклама: перші й останні сторінки другого номера заповнені цитатами з хвалебних статей, що з’явилися в газетах після сигнального випуску. Такі па цілком доречні на обкладинках комерційних видань, для безгонорарного ж інтелектуально-художнього часопису таке самозамилування здається щонайменше дивним, хоча й цікавим. А ось виплив і другий кит. Дотепер ні літератори, ні критики, ні вчені й близько не підступилися до тлумачення таких категорій, як високохудожній, талановитий, духовний і т. п. Та «цікавість» цілком можна об’єктивно вивчити й розщепити на складові. Цей часопис не нудно читати. Навіть коли щось у ньому здасться вам зовсім не вартим публікації.

Добірки віршів, листування фотографа А.Монастиренка з відомими поетами А.Парщиковим і А.Єременко, критичні статті перемежовуються екскурсами в історію Донеччини, редакторськими передмовами й не встигають набриднути. Кожна рубрика забирає рівно стільки читацької уваги, скільки, згідно з психологами, людина взагалі може концентруватися на будь-чому з максимальним інтересом (тобто хвилин 20). Щодо цього проблеми могли виникнути зі справжнім відкриттям часопису — романом Сергія Зубарєва «Другий подих», який не публікувався раніше. Та й він, складаючись із маленьких розділів, ідеально вписався в калейдоскопічну концепцію часопису, яка давно вже стала концепцією сучасної мас-культури. Як висловився Ю.Верховський, чиї тексти опубліковані в першому номері: «Час товстих книжок минув. Настав час тонких думок».

На розважальність, несумність і лаконізм робиться ставка й в унікальній рубриці «Рулетка». За одним віршем кількох авторів-дебютантів читачі мають визначити кращого з поетів. Нагородою буде публікація повноцінної добірки в наступному номері. Це азарт і шоу прямо на сторінках.

Співчуття викликає те, що україномовні автори подані в цьому часописі далеко не так строкато й повно, як російськомовні. Мабуть, потрібно або встановити рівновагу, або взагалі відмовитися від утопічної ідеї робити багатомовний часопис. У структурі особистості одна мова завжди виявляється домінантною. Для «Дикого поля» рідна, очевидно, російська.

Насторожує товщина у 300 сторінок. Боюся, всі таланти України не зможуть наповнювати своїми текстами такий обсяг із періодичністю раз на три місяці. Це ризик для художнього рівня. Підозріла й претензійність концепції. Рубрикація змісту виглядає так: 1.Верхнее небо. Залетные птицы (поэзия). Город, время (переписка). Следы на воде (воспоминания о С.Зубареве)... 2. Среднее небо. Птицы (поэзия бардов) і т. п.

Цілком може статися, що автори «Дикого поля», побачивши свої раніше неопубліковані матеріали надрукованими, знову розійдуться по окремих квартирах створювати і накопичувати нові тексти. І після виходу кількох номерів часопис існуватиме лише в домашніх архівах. Та це не означає, що він не вдався. Якщо пригадати історію літератури, жодний по-справжньому цікавий і оригінальний літературний часопис, тим паче створений письменниками, не проіснував надто довго. Гумільовський «Сириус», «Весы», «Северные цветы» символістів і багато інших — усі вони протрималися кілька років, не більше. Проте зберегли не лише архівний пил між сторінок, а й перші публікації творів, які стали класикою.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №47, 7 грудня-13 грудня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво