ПОЕТ ТЕКТОНІЧНИХ ЗРУШЕНЬ - Культура - dt.ua

ПОЕТ ТЕКТОНІЧНИХ ЗРУШЕНЬ

15 листопада, 2002, 00:00 Роздрукувати Випуск №44, 15 листопада-22 листопада

Книжка, про появу якої так довго говорили «небільшовики», нарешті побачила світ. Назва збірки, спо...

Книжка, про появу якої так довго говорили «небільшовики», нарешті побачила світ. Назва збірки, спочатку заявлена, а згодом піддана сумніву самим автором, котрий усе-таки зупинився на першій назві, за однойменним циклом, свідчить про певні якісні зміни у світосприйнятті поета: подолавши етнічну «інцестуозність» (Еріх Фромм), себто родоплемінну залежність, Василь Герасим’юк вийшов на обшири позамежні, часто — потойбічні. Втім, спроби зазирнути в потойбіччя притаманні всьому масиву творів непересічного поета.

До нової книжки поезій увійшли й чотири «інцестуозні» вірші з попередніх збірок, назви яких були прив’язані до автентичної Гуцульщини. Маю на увазі «Потоки», «Смереки», «Космацький узір» та «Діти трепети», адже й «Осінні пси Карпат», і «метелик» із серії «Ковчег» тієї ж таки «Кальварії» під назвою «Серпень за старим стилем» — то все-таки вибране з раніше друкованого.

Поетів у повітрі тут аж чотири, рівно стільки, скільки старих віршів. Це, певне, має означати тяжіння поета до рондово-закільцьованої побудови його збірок (пригадую сказане про збірку «Діти трепети»: «Я був такий формаліст, бо книжка починалася й закінчувалася словом «Марія»). Книга «Поет у повітрі» починається і закінчується словом «поет». Проте це далеко не формалізм (до речі, Герасим’юк ніколи не ставив собі за мету форму, бо в нього форму завжди диктує зміст). Просто «поет у повітрі» — то маленький хлопчик, якого випустили у світ без шкіри, відтак — приречений на нестерпний тягар родової пам’яті та гіпертрофований обов’язок зробити цю пам’ять надбанням «мертвих і ненароджених», але й нині сущих в Україні й не в Україні земляків його.

Отже, «Поет у повітрі» перший. Хлопчик, який «і в неживому повітрі... оглушливо біжить... у снігах», доганяючи сани з небіжчицею, старою гуцулкою, бо треба поховати до заходу сонця. Повітря неживе, як ота гуцулка, зі смертю якої зник цілий світ разом із дзвоном. Поетові ж лишається тільки бігти за саньми, і цей оглушливий біг під акомпанемент шаленого стукоту серця, що от-от вирветься з грудей, видається безкінечним: запам’ятати, зафіксувати минуле — то справжньому поетові робота до скону, до останнього подиху в неживому, порожньому повітрі.

Але є й інше повітря, як стихія, протилежна воді й землі, стихія, в якій ширяє крук, що живиться падлом і з того падла вимучує поетичні рядки, які вже не відгонять первісним харчем, а тонко пахтять на цілий світ. Це вже другий «Поет у повітрі»: «...коли повітря сходить з ума кажу ти крук... о це досконала катастрофа». У цьому повітрі ряхтить веселка, але воно все-таки «сходить з ума» перед найпершим Заповітом, стаючи безберегою водою, в якій нема поживи. Навіть для крука, який живиться падлом, а наш поет, себто Василь Герасим’юк, — усім, що потрапляє під руку: дитячими спогадами, гуцульськими міфами, біблійними сюжетами, які перевертає з ніг на голову, інтерпретуючи в найпарадоксальніший спосіб.

Але про поетове свавілля щодо Святого Письма — трохи нижче. Наразі ж третій «Поет у повітрі», точніше, фінальна імпровізація під назвою «Поетові в повітрі», своєрідна присвята собі, любому, який, може, й не з власної волі, а радше з Божої забаганки мусить перевтілюватися то в крука, то в пса, то в сову, а то й у змію. І хто вигадав, що поетичний талант — велика Божа ласка? Цей дар — нестерпний тягар, що змушує втрачати себе яко земну людину і говорити за всіх «малих рабів німих», які оцю здатність поетову й поцінувати ніколи не зможуть. Але менше з тим: поет не сподівається на визнання тут і тепер, будучи рабом свого дару в усіх чотирьох стихіях, то ширяючи круком, то виючи совою, то гавкаючи псом, то безшелесно звиваючись змією.

Але «під завісу» книжки, віддавши данину всім стихіям, поет усе-таки виривається на прозорі обшири чистого повітря, в якому прорветься слово. Він випростується зі склепу, в якому замуровано його слово, що, проте, й не може без цього склепу існувати, вибухаючи в потойбіччі, де «нігті мерця вже видлубують глину з осколка». Оцей може асоціюватися зі старою небіжчицею-гуцулкою з першого «Поета в повітрі», відтак замикаючи збірку у своєрідне рондо. А втім, про це вже сказано.

Герасим’юк, подолавши свою етнічну «інцестуозність», усе-таки залишається вірним своїй Гуцулії. Він зумів переплавити свої традиційні образи й історії в слова освіченої людини початку нового тисячоліття. Наш поет дуже невимушено почувається й серед філософів, і серед поетів минулих століть, що дозволяє йому органічно вписувати літературно-кінематографічно-філософські ремінісценції в поезії — і гуцульські, і київські. Щодо Василевої прабатьківської ще гуцульськості, то в новій збірці продемонстровано новий рівень її осмислення. Поет уже не пишається нею, він сприймає її як кару Божу. І то не лише тому, що від пасторальних гір дитинства дедалі більше і страшніше віє катастрофою, що вже зримо й діткливо «Верхами біжить». Поетові вже не хочеться жити серед смерек, які молодші за нього, бо навіщо?

І хоч у поетовому словнику першими стоять Довбуш і Дзвінка, він здає собі справу з того, що ці постаті — минуле, якому нема місця тут, серед гір, де вирубують праліси разом із добрими духами столітніх дерев. Гуцульські хорали, які колись звучали гармонійно й розмірено, дедалі більше скидаються на реквієм. І річ навіть не в тому, що вирубуються споконвічні карпатські ліси, а в тому, що Гуцульщина, вся її земля, просякнута кров’ю убієнних, часто-густо — безвинно, а колись цілюще повітря — запахом Звіра, випущеного з найтемніших закапелків колись дитинної гуцульської душі. Тектонічні зрушення відбуваються не лише в земній корі, позбавленій лісової шуби, вони вивергають на поверхню все найтемніше — аж до інстинкту вбивства. Ці тектонічні зрушення руйнують довколишню гармонію, а з нею — віру. Відтак поезія перетворюється на сумну казочку, де немає місця раблезіанству, а посмішка скидається вже на гримасу болю. Вододіл Герасим’юкових тектонічних зрушень проходить по серпню, місяцеві, який для поета є знаковим і значущим: напередодні Спаса, тобто Преображення Господнього, він народився, і саме в серпні з ним завжди щось відбувається, якісь світоглядні зміни: «Я бачу інший серпень... // я вже втомився від язицьких явид, // мене вже не катує жоден знак, // хоч поруч віщий цвіт жере диявол // і брат сестру січе на дрібний мак».

Поет, може, й стомився від свого язичництва, проте не так сильно, як від Києва. Чи не вперше в поезії Герасим’юка в новій книжці надзвичайно потужно осмислено його київський досвід. Ідеться про поему «Київська повість», присвячену пам’яті Віталія Никитюка. Цей досвід усуціль негативний, відтак, аби в цьому місті жити далі, треба переплавити його в поетичні рядки, зробивши з міста-монстра, яке вичавлює з поета останні соки, в якому він задихається без повітря, такий собі нестрашний лубок. Щоправда, лубок із вовком, який цього разу постає не псом Юрія Змієборця, а нещасним пораненим звіром на Волоській, що тікає від ловців на старому килимку. Цей килимок колись висів на стіні у квартирі на Подолі, а тепер його сюжет проступає лише в пам’яті ліричного героя поеми, бо тепер на місці цієї стіни басейн, центр підводного плавання під назвою «Тритон».

Києвом у Василя править не повітря, а інша стихія — вода. Ці «сто тисяч облич із Дніпрових вод» заступають місце гуцульських облич під травою. Дніпрові води пожирають своїх дітей, позбавляючи їх повітря, перетворюючи на пораненого звіра на Подолі. Ритм поеми нервовий, напружений, як напнута перед останнім пострілом тятива, задається усвідомленням і сприйняттям Києва як велетенського Молоха, що пожирає своїх найкращих дітей. За Герасим’юком, це місто вбиває, воно відбирає в поета найкращих друзів — Віталія Никитюка, Віктора Шакулу, інших, не менш дорогих. Це місто, де в поетову підсвідомість заповзають павуками чужі сни, де він чомусь мусить спокутувати чужі гріхи й падати жертвою чужих проклять. Усе це загрожує втратою ідентичності. Це місто-вбивця, і справа не в містиці, до якої поет завжди був схильний, а таки в місті. Тому — «нерв наших тем — ненависть». Але все-таки є товариство «золоте», де свої — «ошую й одесную». І це малесеньке ґетто «своїх» — трохи рятує. В поемі «Київська повість» багато ремінісценцій зі світової літературної класики (улюблений Василів Хуан Рульфо — тут-таки), кіна, класичної музики. І тут вони цілком виправдані, бо в Києві треба вважатися інтелектуалом, навіть коли ти таким не є...

У поезії Василя Герасим’юка годі дошукуватися якоїсь стрункої системи вірувань: він постає то поганином («Ну хто ж, як не Хорс, порозвіяв твої чорно-сині?»), то християнином, то раптово, але напрочуд органічно називає гуцульську жінку Єзавеллю Старого Заповіту, хоча й називає себе «запеклим Джусом» — лубковим гуцулом, який тільки гуцулів і визнає. Така вільна інтерпретація біблійних образів і сюжетів іде, вочевидь, від специфічно поетичного слуху. Це слух медіума, який чує голоси й у довкіллі, і потойбіччя: «з безсмертного леготу вихопить те лиш, // котре хоч почуєш, але не збагнеш»... Саме тому Василеву поезію так складно і водночас легко тлумачити: кожен чує те, що може й хоче почути, лишаючи Поетові його одвічну таїну, що її вичерпати й розгадати не видається можливим...

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №30, 17 серпня-23 серпня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво