ПОЕТ ПРИ ВЛАДІ МЕНШЕ, НІЖ ПОЕТ... - Культура - dt.ua

ПОЕТ ПРИ ВЛАДІ МЕНШЕ, НІЖ ПОЕТ...

5 квітня, 2002, 00:00 Роздрукувати Випуск №13, 5 квітня-12 квітня

Ідея написати про те, якою буде культурна політика нового парламенту, спочатку видалася мені прос...

Ідея написати про те, якою буде культурна політика нового парламенту, спочатку видалася мені простою і ясною: до його складу «від культури» увійшли переважно публічні люди, які вже так чи інакше «засвітилися» в політиці, щось зробили (чи не зробили), щось сказали. Тобто неважко припустити, які саме інтереси захищатимуть вони в парламенті. Втім, це здалося таким легким і очевидним лише на перший погляд. Другий погляд виявився більш затуманеним: передусім сумом, бо «на манежі ті ж самі», а отже, віз культури, якого вони не зрушили з місця досі, навряд чи буде зрушений тепер. По-друге, гостро стоїть питання ефективності будь-якої «культурної політики», що виходить від влади. Питання не пустопорожнє, оскільки саме значеннєве наповнення цього словосполучення залишається досить туманним не тільки для кожного з нас, але, певне, й для тих, хто має приймати рішення. Слово «культура» виявилося настільки простим і зрозумілим, настільки затребуваним у політичній риториці, що втратило будь-яку цінність. На жаль, навіть для тих, хто становив її кращу частину.

Пам’ятаєте, як багато було «людей від мистецтва» у перших радах народних депутатів, — першість, звісно, належала письменникам, але були й музиканти, артисти. З «духовних сфер» приходили в парламенти навіть священики. Країна отримувала духовність і шукала пророків — шукала як уміла і де вміла. А де було ще шукати, коли все життя «совістю нації» був саме письменник, коли мистецтво межувало з вільнодумством, що гніздилося в театрах, майстернях художників, на письменницьких кухнях. Про церкву годі й казати — з великими труднощами терпима ідеологічна опозиція. І пересуди про письменників-стукачів, попів-кадебістів та продажних художників клалися на карб часу — вони не кидали тіні на весь цех «духовних лідерів нації».

Потім це захоплення минуло. Люди від мистецтва часто демонстрували нездатність до політики, що цілком закономірно, вони ставали «ідеологічним знаряддям» різних політичних сил, які використовували політичну недалекоглядність (а інколи й зовсім сліпоту) «народних улюбленців» у власних інтересах. Настали часи, коли «натхненників народу» в органах влади змінили власники більш «приземлених» професій —люди охочіше почали довіряти законотворчість юристам, економістам і навіть просто партійним та комсомольським функціонерам і «професійним чиновникам». Цікаво, що все це відбувалося паралельно з падінням довіри до влади. Може, так і треба. Але певна кількість творчої інтелігенції, як і раніше, потрапляє в парламент.

Цього разу за кількістю представників творчого цеху лідирував блок «Наша Україна». Це не дивно: назвався «блоком духовного відродження нації» — лізь у кошик. Так уже повелося, що свій намір «відроджувати духовність» у нас підтверджують наявністю в списках когось «від мистецтва», як в СРСР «владу народу» підтверджували наявністю в органах влади парочки безмовних доярок. Не хочу кривдити «Нашу Україну» (тим більше що переможців не судять), але не можу не відзначити дивного як для «відродженців» вибору «духовних лідерів». Дуже хороший у минулому поет І.Драч більше відомий сучасному українцю як історія і не дуже добрий чиновник. П.Мовчан теж давно вибув із лав «практикуючих письменників» задля влади. Л.Танюк уже одного разу очолював Комітет із питань культури і духовності. Це не допомогло вітчизняній культурі, але позбавило її непоганого драматурга. В.Яворівський залишив депутатське крісло, повернувся було до літератури і навіть очолив СПУ, але знову «зірвався» у владу. «Свіжою кров’ю» тут є Оксана Білозір, яка нещодавно повернулася в коло популярних виконавців, але чомусь вирішила поміняти цей успіх на депутатство. Ще один невідомий політик — відомий артист І.Гаврилюк теж потрапив у парламент від блоку «Наша Україна».

Знайомі й улюблені в минулому обличчя Б.Олійника і В.Заклунної дозволила знову побачити в парламенті Компартія. Вона теж традиційно «піклується про духовність» і не змінює уподобань у сфері мистецтва.

Всіх цих людей (крім О.Білозір) ми вже бачили у владі. За багатьма з них ми жалкували, бо нам бракувало їхньої творчості. А ще ми жалкували тому, що вони так і не стали видатними політиками, а отже, ми просто втратили їх, не отримавши нічого натомість. Їм чомусь забракло чуття, аби зрозуміти, що в умовах «громадянського суспільства», про яке так багато говорено, так само, як в умовах пережитого ними СРСР, можна бути або з владою, або з народом. Свого часу цього навчив нас досвід І.Драча, В.Яворівського, Л.Танюка, Б.Олійника, В.Заклунної. На жаль, цей досвід не став позитивним: вони знову дозволили використовувати свої імена в обмін на те, щоб ще певний час потішити себе приналежністю до влади.

Якось дивно вийшло: хотілося написати про те, як зміниться політика в галузі культури у зв’язку з приходом нового парламенту, а вийшло зовсім навпаки — про те, кого знову втратить наша культура, хто випаде з культуротворчого процесу принаймні на найближчих чотири роки.

Втім, декого не жаль. Тут особливих слів заслуговує М.Поплавський — на цих виборах йому вдалося-таки прорватися у владу. Спочатку ця новина приголомшила культурний істеблішмент — М.Поплавський давно вже став у вітчизняній культурі риторичною фігурою, що асоціюється з повною плебеїзацією та несмаком. І тут — депутат... Втім, хто тільки тепер не потрапляє у владу. І коли минає перше потрясіння, у тому, що сталося, відразу знаходиш позитивчик: депутатом він, можливо, накоїть менше лиха, ніж наставником молодих. Був «співаючим ректором», а стане «співаючим депутатом» — тільки й лиха... Ректором він дискредитував освіту в галузі культури, співаком — виконавче мистецтво. Депутатом він може, хіба що, дискредитувати владу — погодьтеся, не він перший...

«Попсовий» табір нового парламенту варто доповнити дуже вагомою на цьому терені постаттю президента «Таврійських ігор» М.Баграєва. На відміну від Поплавського, він не співає. Зате може змусити дуже багатьох із тих, хто співає (причому набагато краще за Михайла Михайловича), співати те, що треба; там, де треба, і тоді, коли треба. А це неабияка чеснота, особливо враховуючи його щирість і відданість — він до глибини душі відданий владі і цього не приховує.

Якщо стосовно деяких представників «культурного табору» парламенту хочеться говорити з погляду втрат і надбань вітчизняним мистецтвом, то інші —«професійні борці за культуру і духовність». До них можна зарахувати ряд церковних будівничих: Л.Григорович, В.Червонія, І.Юхновського, М.Косіва, В.Стретовича (усі — блок «Наша Україна»), аналогічний їм «церковний глашатай» КПУ К.Самойлик. Можна згадати ще, хоч як дивно, й ім’я В.Черепа (СДПУ(о) — яке дивним чином виникає в плутанині навколо прав УАПЦ на Андріївську церкву. І коли вже заговорили про будівничих і церкви — О.Омельченко (корпорація «Укрреставрація»). Всі зусилля першої групи на церковному терені останнім часом не сягнули далі декларацій. Напевно, воно й на краще — не парламентська це справа церкви створювати (чи навпаки — перешкоджати створенню). Взагалі, розклад навколоцерковних сил у парламенті дозволяє всім предстоятелям спати спокійно: нічого не змінилося (навіть обличчя). КПУ разом із «За єдУ» й СДПУ(о) не дасть скривдити УПЦ, а решта підтримають, якщо знадобиться, УПЦ КП й УГКЦ. На певну підтримку можуть також розраховувати протестанти — БЮТи, що робив на них ставку на виборах, слід гадати, відстоюватиме права принаймні окремих із них. До честі «Нашої України», слід сказати, що цей блок дав можливість потрапити в парламент і тим, хто захищатиме інтереси мусульман. Тож становище різноманітних українських церков у парламенті залишається більш-менш стабільним. Це не наблизить ні на йоту прийняття закону про свободу совісті, але, можливо, внесе в процес створення цього закону нову інтригу.

Стан хиткої рівноваги, найбільше, мабуть, збережеться і з мовним питанням: захищати позиції української як «єдиної і неповторної» обіцяли блоки «Наша Україна», БЮТи і «За ЄдУ», але до кінця послідовними, швидше за все, зможуть залишитися лише перші два — «За єдУ» позначив можливість дрейфу у бік Росії. КПУ, як відомо, відстоює ідею двох державних мов. А СПУ, як і СДПУ (о), обережно говорять про можливість надання російській мові «особливого статусу». Позиції КПУ, СДПУ(о) і СПУ суперечать Конституції, але, з точки зору представників цих партій, перебувають у цілковитій злагоді зі здоровим глуздом.

Втім, до таких глобальних і хворобливих питань, як закон про мову — тобто до прийняття такого закону — навряд чи дійде найближчим часом. Можливо, про нього знову поговорять — треба ж показати вельмишановній публіці, «хто є ху» в новому парламенті. Цікаво, як складуться долі готових до розгляду законопроектів про гастрольну діяльність (що пройшов перше читання в незапам’ятні часи та так більше і не сплив на поверхню), про меценатство — тобто тих законів, які могли б мати реальний (хоч і не моментальний) вплив на розвиток вітчизняної культури. До речі, у складі нового парламенту є люди, помічені у фінансуванні культурних заходів, — може, їм нарешті захочеться надати якийсь правовий статус цьому виду діяльності. Такі «неглобальні» культурні проекти реальніші, а головне — корисніші, ніж спроби негайно вирішити питання «національної самосвідомості».

Зрозуміє чи ні новий парламент таку просту, на перший погляд, річ — найцікавіше. Бо це виявить, наскільки він професійний у цій сфері. Кожному бодай трохи грамотному гуманітарію відомо, що зміни в галузі культури відбуваються повільно, на відміну від подій реальної політики, технологій, інформації. Зміни в галузі культури означають зміну людини — її світогляду, моделей поведінки, способів мислення тощо. Поміняти світогляд за один тиждень прийняттям закону, постановою Кабміну чи навіть особистим указом Президента навряд чи вийде. У цьому й полягає особливість культурної політики: все, що можна зробити на рівні влади, — це створити умови, в яких людина, не дуже конфліктуючи з собою і навколишніми, поступово, може навіть мимоволі, вироблятиме нові форми взаємодії зі світом — інакше чинити, інакше розмовляти, інакше ставитися до ближнього. Щойно політик починає «відстоювати інтереси мови», «національної культури» чи ще чогось такого, він негайно ставить себе поза культурною політикою. Тому що ця сфера політики може бути орієнтована лише на людину як таку — не на націю, мову, соціальну групу тощо. Об’єкт культурної політики — людяне в людині. Тому зведення людини до абстракції в риториці «ідей» — чи лівих, чи правих — тут недоречне.

Втім, щодо змін в галузі культурної політики у зв’язку з відновленням парламенту — гризуть мене різні сумніви. І ось чому. По-перше, попередній парламент, як ви пригадуєте, не особливо переймався культурною політикою (склалося навіть враження, що «культуртрегери», які входили до його складу, так і не зрозуміли до кінця, що це таке). А по-друге...

Зверніть увагу на ще одну дуже примітну постать «професіонала» в галузі культурної політики. М.Жулинський — двічі віце-прем’єр із гуманітарних питань, у проміжках — директор Інституту літературознавства НАНУ. Ця постать з’являється і надовго утримується біля важелів керування вітчизняною культурою й іншою духовністю протягом усієї історії незалежної української держави. Він — постійна величина ідеї національного відродження: парламенти, кабміни і навіть президенти приходять і відходять, а М.Жулинський залишається в авангарді «відродження духовності». Не маю жодних негативних почуттів до Миколи Григоровича особисто, але саме його присутність серед до болю (щоб не сказати до нудоти) знайомих облич парламентаріїв-«політкультуртрегерів» наштовхує на одну просту думку: становище, яке існує в нашій культурній політиці, не зміниться і в нинішньому парламенті. Бо воно всіх влаштовує. Лише так можна пояснити те, що майже весь «культурно-політичний бомонд» плавно перекочував до складу нового парламенту. Що таке становище влаштовує консервативну КПУ чи підлесливу «За єдУ», мене не дивує. Але, судячи зі «складу гравців», воно влаштовує навіть таких усенародно визнаних реформаторів, як «Наша Україна». Я знаю, мені заперечать — мовляв, «вони хотіли щось зробити, але їм не давали». Це популярне судження — наші політики добре засвоїли звичку нарікати на планиду, коли не здатні зробити те, що повинні. Обставини — вони завжди сильніші за нас. Але де гарантія, що цього разу «їм дадуть»?

Так, багато хто з тих представників творчої інтелігенції, які прикрашають своєю присутністю новий парламент, свого часу цілком заслуговували звання «духовних лідерів». Деякі з них стали прижиттєвими класиками. Деякі мали всі шанси стати ними в майбутньому. Але, на жаль, історія пострадянських країн — і нашої в тому числі — свідчить: ідея, що «духовні лідери піднімуть політику до свого рівня», ущербна. Більше того, вони не можуть не лише реально підвищити культурний рівень влади — вони не можуть навіть забезпечити їй позитивно-культурний імідж. Чи то ноша справді непосильна, чи не відчувають потреби. А застій у культурній політиці нашої держави, між іншим, пов’язаний зовсім не з цим. Творці не роблять політики — у тому числі культурної, — незалежно від того, вдалося їм посісти державне крісло чи ні. Їхнє високе призначення — створювати цінності. З другого боку, влада будь-якого рівня, на щастя, не робить культури — чи то руки не доходять, чи то справді не знає, як. Культурна політика досі залишається незвіданим континентом для наших державних мужів. Його доведеться досліджувати — може, цьому парламенту, може, ще якому. Якщо ми претендуємо на майбутнє, певна річ.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №30, 17 серпня-23 серпня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво