Почути авангард — і оніміти - Культура - dt.ua

Почути авангард — і оніміти

12 травня, 2006, 00:00 Роздрукувати Випуск №18, 12 травня-19 травня

«Два дні та дві ночі нової музики» — одеський фестиваль, який подає живий зріз сучасної музики — і авангардні ракурси, і постмодерні прориви.....

«Два дні та дві ночі нової музики» — одеський фестиваль, який подає живий зріз сучасної музики — і авангардні ракурси, і постмодерні прориви... Резонанс навколо форуму пов’язаний і з 12-годинними концертними нон-стоп марафонами. На одеському фестивалі звучали й твори українських композиторів Володимира Рунчака, Валентина Сильвестрова, Євгена Станковича, Сергія Пілютікова, Алли Загайкевич.

Їхав у Херсон, а вийшов в Одесі. Депешею, присланою зі спеціальним посильним, йому наказувалося прибути на фестиваль-перформанс «Два дні та дві ночі нової музики». Він милувався містом із анонсами постановок п’єс Мольєра на сміттєвих баках і вогнями неонової реклами на будівельних кранах. Співчував опасистій жінці-піраміді, яка меланхолійно покурювала на вокзалі біля транспаранта «Шукаю чоловіка». Неквапом прогулювався з візком по ювелірному супермаркету і, знайшовши нарешті місце проведення фестивалю — обласний центр культури «Україна» по вулиці Рішельєвській, — із інтересом став спостерігати за прибуваючими прямо до під’їзду групами спокійно-зосереджених музикантів-іноземців і гостей-киян.

Подейкують, до пожежі в цьому будинку проходили дискотеки, а стіни було оббито джинсами. Вони згоріли вщент, оголивши прокопчені несимпатичні стіни, і, треба сказати, добряче поліпшивши акустику. Від старого інтер’єра залишилися тільки гуляючі кицьки і портрет джинсового Ілліча в бейсболці. На вулиці, біля входу, голосили, справно навідуючись на нагріте місце, хіпі з бубонами, флейтами та волинками. У самому залі на сцені — вічний шаман і президент-засновник фестивалю Бернгард Вульф і його ансамбль перкусіоністів Фрайбурзького музичного університету (набраний із азіатів-ніндзя), який громовим гуркотом своїх інструментів і проголосив початок 48-годинного дійства.

Обгородивши подіум канатами, розіграли «Гру звуків — матч із музики в п’яти раундах» композитора Володимира Рунчака — твір, який естетично оформив поділ фестивального простору на сцену-ринг і глядачів-фанів. Виконавчими перемогами стали виконання Кларнетного квінтету фінського автора Магнуса Лінберга тим же Рунчаком у ролі диригента та львівським ансамблем «Classik-Modern»; виступ дуету «Віолончелісимо», який виніс на своїх плечах фестивальний концерт-прелюдію; поява на сцені чудового ансамблю молодих одеських музикантів «Senza sforzando» і дуету «Каданс» (скрипка—баян), який презентував новий твір Євгена Станковича. Дарунок композитора зі спритністю ілюзіоніста граціозно поєднав киянин Максим Шоренков, який чаклував над ревучими нитками в авторському проекті «Крізь сфери». Зовсім уже на грані розриву цих сфер було пущено під завісу фестивалю перформанс Рольфа Валліна «Проткни» — музичний театр для актора та надувної кульки.

Фаворитом глядацьких симпатій передбачувано став французький саксофоніст П’єр-Стефане Меже — бажаний гість Одеси, справді еталонний виконавець. Електроакустичну складову представив дует чеської скрипачки Ленки Зупкової і талановитого німецького тон-інженера Андре Бартецького, який включив у програму найцікавіші твори українських композиторів Сергія Пілютікова й Алли Загайкевич.

Майстром розповідати «Казки» і навчати гри на фортепіано волаючі динаміки виявився німецький піаніст Єнс Барнік. Великий ентузіазм публіки викликав також німецький дует «Вибухи крику» (фортепіано—ударні) із вибуховою «Гуцулкою-денс» одеситки Юлії Гомельської. І, звісно, поза конкуренцією був Цюріхський ансамбль нової музики, який представив музичну драму «Янголятко» за бабелівською новелою «Ісусів гріх».

Цей твір гармонійно врівноважувався інсталяцією петербуржця Олександра Радвиловича «Хлопчик у Христа на ялинці» за Достоєвським, який не стільки долучав аудиторію до творчості письменника, скільки наводив на екзистенціальні розмірковування з катарсисним проривом чи то прямо до фортепіанної «Ширми з муками пекла» за Рюноске Акутагава, чи то до скрипкової «Венери в хутрах» за мотивами роману Захер-Мазоха. До речі, любителів традиційних постмодерністських ігор із назвами творів сповна задовольнили в достатку наявні «Добрі новини з Одеси», «Пароплав Білл-молодший», «П’ять днів із життя депресивного маніяка» і «Танець міленіуму». Чемпіоном у цьому виді креативного спорту став якийсь дотепник, котрий як заголовок до своєї п’єси придумав спартанське «...». В оригінальності його переплюнув тільки автор «Без назви-1», із яким за образністю міг зрівнятися хіба що фігуруючий у торішніх афішах бренд Олени Томленової «Так хоче бог-2».

Назви творів «Занурюватися глибоко в ритм-ризик-бунт» (Юлія Гомельська) і «У пошуках шляху» (Іван Тараненко) сміливо міг брати за кредо будь-який слухач, котрий вирушає в багатогодинне безоглядне плавання акваторіями фестивальних соло-солісимо, дуель-дуо, концертів-сцен і антрактів-фантазій. Щоб потім, серйозно вже пришвартувавшись до фінального удару гонга, дійти кількох дуже банальних, але очевидних висновків. Наприклад, до того, що погана музика, як на те, звучить завжди чомусь довше. І звичайнісіньке дзеленчання мобілок у такі моменти — ледь не голоси самого життя, яке бере гору. Яскраві твори, композиторська удача — можна злічити на пальцях. Недарма після прем’єри своїх «Одинадцяти маленьких музичних перверсій для Анастасії Гнатюк» київського композитора Сергія Зажитька було піднято на щит харизматичною «аборигенкою» Утою Кільтер, яка знайшла, нарешті, однодумця, котрий проник у глибини одеської душі. Музики гарної завжди бракує, і навіть якщо в концерті звучить якийсь хоч трохи симпатичний твір, часто виявляється, що його написано ще в 1960—70-ті роки. Не стали тут винятком Саксофонна Секвенція VII класика італійського авангарду Лючано Беріо з настирливо сверблячим сі-бемолем; «У дружбі» німецького модерніста Карлхайнца Штокгаузена, де виконавець, розкланюючись у чітко зафіксованих автором напрямах, по черзі «роздаровує» музичні звуки, ніби дотримується сюжету дитячої лічилочки «Сорока-білобока»; музична екзекуція «Салют для Кодвел» для двох гітаристів-декламаторів одіозного Гельмута Лахенмана; «Туше» для теж розмовляючого, але вже перкусіоніста, словацького композитора-виконавця Вінко Глобакара і, звісно ж, галюциногенна «Секвенція сновидінь» американця Джоржда Крамба, що завершувала Першу ніч фестивалю.

Швидше за все, спробою пробити нову фестивальну нішу, нехай навіть і в парадоксальному, «неформатному» ключі, стала організація концерту неоромантичної лірики Валентина Сильвестрова, представленої дуетом Інни Галатенко (вокал) і Романа Рєпки (фортепіано). А любимий багатьма «Трамвай №5» артдиректора 2Д2Н композитора Кармелли Цепколенко (короткометражний фільм із музичним супроводом із наживо комбінованих фрагментів її старих творів) став сюрреалістичною метафорою саморефлексії фестивалю, його ностальгійної зверненості до вектора внутрішньої хронологічної колії.

Право закінчити «Два дні та дві ночі» надали все тому ж Бернгарду Вульфу, який знову вивів на сцену своїх фрайбурзьких азіатів і під оглушливе тріщання сценки Рассела Пека «Є старт!» злетів угору, оголосивши прощальний антракт на 363 дні. У залі хтось голосно вигукнув: «Христос воскресе!» Новина явно припала до смаку, і всі вирушили до святкового столу. А через кілька хвилин усі членкині й лавреати, композитори та музикознавці, іноземці й одеські дівчатка, баяністи й ковтальники вогню вже кружляли у вихорі шреківської дискотеки під справжнісінькі розавангардні наспіви хвацького Вакарчука.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №38, 12 жовтня-18 жовтня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво