Починаємо любити українське? - Культура - dt.ua

Починаємо любити українське?

11 лютого, 2005, 00:00 Роздрукувати Випуск №5, 11 лютого-18 лютого

Телеканал «1+1» після вдалої екранізації Франкового «Вкраденого щастя» вирішив звернутися до творів сучасної української літератури і зняти телесеріал за мотивами легендарної повісті Юрія Винничука «Діви ночі»...

Телеканал «1+1» після вдалої екранізації Франкового «Вкраденого щастя» вирішив звернутися до творів сучасної української літератури і зняти телесеріал за мотивами легендарної повісті Юрія Винничука «Діви ночі». Факт відрадний для сучасної української літератури. Особисто мені надзвичайно приємно, що цей твір припав до смаку вибагливим телеменеджерам відомого каналу (гадаю, не обійшлося тут без мудрої поради й лобіювання провідного інтелектуала «1+1» Юрія Макарова), адже саме Винничуковим «Дівам ночі» судилося стати першим прозовим твором сучасної української прози, який мені пощастило прочитати у віці сімнадцяти років. Повість якісно відрізнялася від огрому кондової української радянської прози періоду соцреалізму і аж ніяк не відповідала жодним канонам найпрогресивнішого творчого методу. Розквіт брежнєвсього застою кінця 70-х років, асоціальний головний герой, за яким вгадується постать вільного молодого художника Юрія Винничука, повії, сутенери, алкоголіки, поетизація суспільного дна, мова, звільнена від штампів, відчуття якоїсь безмежної внутрішньої свободи тексту і, звісно ж, — колоритний Львів.

Як на мене, саме колорит, упізнаваність місцевості, матеріальність міського ландшафту й роблять привабливим будь-який телепродукт. Приміром, у телесеріалі «День народження Буржуя» за Юрієм Рогозою чомусь вельми старанно приховували Київ, намагаючись витіснити сюжет у якийсь універсальний пострадянських метапростір. І тому не було різниці, Київ це чи Самара або Калуга. Саме у Винничукових «Дів ночі», як у пробного камінчика, є шанс реабілітувати «смак українського» в його регіональній галицькій іпостасті для загальноукраїнського глядача.

Не сумніваюсь, що Винничукові вдасться написати динамічний сценарій, а талановитому режисерові Андрієві Дончику — зняти «смачний» серіал. Усі підстави для цього існують: аж надто плідним видається матеріал, аж надто привабливим є поле для творчого експерименту. Одне слово, мінусів — жодного, а плюси — більш ніж очевидні. Насамперед, звісно, зростуть продажі книжок самого Винничука, що цілком логічно й виправдано. І для цього буде підключено всі доступні «плюсам» методи медіарозкрутки.

Українська проза нечасто стає об’єктом уваги масової публіки, хоч як намагаються певні літературні сили створити українську літературу для масового ширвжитку. Перефразовуючи екс-президента Кучму, проект поп-чтива для широких українських мас не спрацював. Не перелічуватимемо численні причини: україномовний бестселер наразі неможливий. Крапка. Питання в іншому: чи не стане така практика фільмування сюжетів добрим ґрунтом промоції сучасних письменників зокрема, а відтак і сучасної української літератури загалом?

Позитивна відповідь на це запитання була б однозначною лише в одному випадку: якщо раптова любов телевізійників не є симптоматичним виявом кон’юнктурної любові до України. Тобто чи не стане гасло «любити українське», що набуло актуальності у світлі останніх помаранчевих подій, лише малим фрагментом історії українського телебачення і вже за кілька місяців в українському телепросторі знову не буде ані півнатяку на жодну альтернативу «мєнтам», «дальнобійникам» та іже з ними «каменським»? Однак віритимемо у краще, і після екранізації Винничукових «Дів ночі» очікуватимемо освоєння інших сучасних українських сюжетів. А їх у нас — більш ніж достатньо.

Прикладів можливих теле- й кіноінвазій у простір укрсучліту може бути безліч. Давно просяться на плівку гостросюжетна «Московіада» Андруховича й комедійний «Бурдик» Діброви, вже не кажучи про серію «історичних» романів Кожелянка чи детективів Кононовича, про трилер «Культ» Дереша (так і кортить сказати «український «Твін Пікс») чи студентсько-молодіжну «Зелену Маргариту» Пиркало. Жаданів «Депеш Мод» можна було б зняти в стилі Ґая Ричі, з «Непростих» Прохаська вийшла б суміш українського поетичного кіно й естетики Ларса фон Трієра, а з «Польових досліджень» Забужко — наша відповідь «Бриджит Джонс». Можна було б мріяти й далі, згадуючи ласі шматочки сучасної української літератури й фантазуючи на тему «Українське кіно на службі української літератури» і навпаки, якби не маленький хробачок, який зсередини підточує всі ці продуктивно-утопічні ідеї: чи насправді щось змінилося на краще в нашій культурі? Чомусь хочеться вірити, що пісня «Лелеки» відомої української співачки не стане похоронним маршем наших надій на культурне майбутнє країни, яка зібралася в Європу.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №28, 20 липня-26 липня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво