По кому дзвонить телефон Жолдака? - Культура - dt.ua

По кому дзвонить телефон Жолдака?

23 вересня, 2005, 00:00 Роздрукувати Випуск №37, 23 вересня-30 вересня

Андрій Жолдак (він же Тобілевич IV, він же художній керівник, директор і головний режисер Харківськ...

Андрій Жолдак (він же Тобілевич IV, він же художній керівник, директор і головний режисер Харківського театру імені Т. Шевченка) склав усі свої повноваження і достроково розірвав контракт, поїхавши на постановку до Берліна. Офіційно оголошена причина — неможливість керувати театром під час тривалої відсутності за кордоном. Звільнення Жолдака не стало великою несподіванкою — на жаль, цього чекали. Хто з неприхованою радістю, хто з почуттям жалю — на тьмяному театральному небокраї Харкова він був явищем неординарним.

Як, утім, і скрізь, де виявлявся його провокаційний театральний талант, який породжує полярні оцінки зробленого.

За останні роки Жолдак змінився. Спектаклі підкоряв довільним, майже невмотивованим асоціаціям, схожим на уривки снів. У них легко проглядалися аналогії з творчістю європейських знаменитостей. Піарівськими кампаніями намагався підтримати титул невизнаного українського новатора. Сьогодні рівні за авторитетом джерела називають його і «режисером майбутнього», і театральним «затирником», тобто скупником крадених ідей і прийомів (так вважає автор санкт-петербурзького театрального часопису). Жолдак епізодично працював з різними театрами, але, напевно, мріяв про час, коли стане повновладним господарем у трупі. Це здійснилося.

2002 року Жолдак одержав у цілковите і безроздільне користування трупу професіоналів академічного театру імені Шевченка. Говорили, що за цим «запрошенням» стояла родина колишнього президента. Роль «нового Курбаса» влаштовувала Жолдака на всі сто відсотків, і він відразу ж став боротися за те, щоб повернути театру назву «Березіль», а ім’я Т.Шевченка зняти з афіші. За три роки він розпрощався з досягненнями попередників, зате показав трупу на європейських театральних фестивалях зі своїми новими роботами. Можна сказати, що у Харкові Андрій поставив «п’ять із половиною» спектаклів. Першим на афіші з’явився гламурний «Гамлет. Сни» із запрошеними зірками — EL Кравчуком і В.Спесивцевою. Останнім (у прямому і переносному значенні) став спектакль «Ромео і Джульєтта. Фрагмент». «Половинкою» можна вважати своєрідний пролог з уривків, які не увійшли у постановку «Гольдоні. Венеція». Жолдак назвав його «4 1/2». Були також «вишуканий спектакль для вишуканих людей» за Тургенєвим «Місяць у селі» (на афіші якого було зображено злучання собак) і «Один день Івана Денисовича» за Солженіциним, котрий викликав суспільний скандал і різкі висловлювання про цю роботу самого письменника (точка кипіння — авторські права, у результаті Жолдак каявся на сторінках «Известий»).

Скандал вдалося зам’яти, а інші автори, зі зрозумілих причин, не відгукнулися. Але сьогодні наївно було б дорікати Жолдаку, як і іншим постановникам постмодерністської формації, що вони не дотримуються духу і букви авторського тексту. До того, що спектаклі за творами класиків побудовані як мозаїка німих стоп-кадрів, почали звикати навіть замшілі ортодокси. Визнаючи, що видовище чимось заворожує, глядацька аудиторія і тут відчуває неоднорідні почуття... Одні чекають, що буде далі, інші — коли все це закінчиться.

І все ж таки є, на мій погляд, обов’язкова умова, яка визначає характер будь-якого видовища, його моральний результат. Суть тут не в приємному чи дратівливому спогляданні, не в доступності чи заумності (тобто в естетиці), а в етиці (тобто в моралі). Театральний спектакль не повинен принижувати людську гідність глядачів і акторів (авторів п’єс — тим більше). У Жолдака це траплялося у найбільш «вишуканих» спектаклях. Але останній, «Ромео і Джульєтта», перевершив усі мислимі норми і межі.

Основний склад трупи (а це близько тридцяти чоловіків і жінок різного віку і статури) зняли із себе весь одяг і понад годину в такому вигляді здійснювали різноманітні «еволюції» на сцені. У «Гамлеті» Жолдак роздягнув артистів до купальників і плавок, наклеїв деяким жінкам пластир на соски. В останній постановці було відсутнє і це. Спочатку актори рухалися дрібними приставними кроками спиною до глядача. Потім, хором скандуючи слова прологу «Ромео і Джульєтти», шеренгами і рядами продовжували гарцювати і тупцювати, підстрибувати і бігати, як нудисти, котрі граються на природі.

Заради справедливості зазначу, що на дітородних органах трьох чоловіків у прем’єрному дійстві були якісь пенальчики, а на сідницях замість прикриття виднівся червоний кружок — стоп-сигнал, що мало скоріш ефект комічний. Кажуть, що на другому спектаклі цими втішними пристосуваннями користувався тільки один артист, інші швидко звикли до думки, що вони на сцені, а не в лазні. Але далі, як говорив герой однієї популярної оперети, розпочалося те, що Содом не робив із своєю Гоморрою.

На сцену витягли два унітази, і оголені артисти, посилено тужачись і підтираючись туалетним папером, зображували процес дефекації, робили вигляд, що спорожнюють увесь сечовий міхур. На цьому тлі блювання вареними яйцями і витяжка газів із заднього проходу в трилітрову банку («Один день Івана Денисовича») згадувалися як дитячі пустощі і примха театрального потішника. Особливо коли актори, «наповнивши» до краю унітази, стали з наснагою і видимим мазохістським задоволенням натирати один одного коричневою рідиною. Так, власне, і закінчилася перша дія «Ромео і Джульєтти»...

Не випадково Жолдак готував свідомість глядача до шокуючих сцен, примушуючи акторів перед спектаклем прямо в залі несамовито терти пластиковий подіум, а потім щосили бити по ньому палицями. Напевно, режисер розраховував таким способом підвищити емоційний градус спектаклю? У цьому судорожному, нервовому і зовсім не еротичному стриптизі вже літніх людей відчувалась якась відчайдушна, хвацька бравада: а що, можемо і так! Чи був сенс у діях натхненника цього танка (у переломленні на оригінал — «Ромео і Джульєтту», власне)? Особисто мені все це більше нагадало парі, що Жолдак привезе на новий фестиваль те, чого Європа ще дійсно не бачила. Воно й зрозуміло.

Відмившись під час антракту, чоловіки й жінки, з милостивого дозволу режисера, одягли трусики, шкарпетки і гетри, але не відступили від подальших доведень того, що ми жили, живемо і будемо жити в лайні. Додатковими доказами цього стали кадри телевізійної хроніки, які натякали на те, що клани Монтеккі і Капулетті — це претенденти на трон правителя, іншими словами, на... президентську посаду.

Але якщо з цими політичними паралелями Жолдак явно запізнився, то унітазна «симфонія», як навмисно, озвалася гучною луною — через день після епатажної прем’єри «Ромео і Джульєтти» вибухнув скандал у владних структурах країни —викривальні прес-конференції, злив компромату, відставки... Роздягання й обливання брудом були не такими ефектними і наочними, але політичний фарс удався на славу. У Жолдака при великій кількості зухвало голих тіл усе виходило навпаки.

Театр суспільно-політичний — не його стихія, що довела друга дія «Ромео і Джульєтти». Звичайні для режисера «вишукані» стоп-кадри на сцені перемежовувалися з погано скроєними документальними відеофрагментами на екрані, нібито актуальними текстами. Але у всьому тому, що миготіло і звучало, відчувалася не злоба дня, а тривіальна, причому безсила злість.

Жолдак, мабуть, небайдужий до слави іншого скандаліста в українському мистецтві, Леся Подерв’янського, з деякими його п’єсами, присмаченими матірщиною. Але те, що в Подерв’янського дотепне і веселе, як у листі запорожців до султана, у Жолдака натужне, нервове і цинічне. «Ви все одно нічого у спектаклях Жолдака не зрозумієте, дуйте в театр російської драми!» — такий цензурний переказ звернення одного з акторів до глядачів. Але харківський глядач сидів сумирно і не скористався провокаційною порадою самого Жолдака кричати «Ганьба!», свистіти і тупотіти ногами в місцях, які обурюють. Думаю, не тільки з делікатності, а тому що видовище це, в кінцевому результаті, мало кого зачіпає за живе. Воно епатує, але обтяжує. І, врешті-решт, нагадує непристойний жест гостя, який знає, що до цього будинку він уже не повернеться.

Скандали йдуть режисеру на користь. Хвала і хула для нього однаково солодкі. Жолдак досвідчений і азартний піарщик, котрий розуміє, що шлях до популярності не обов’язково пов’язаний із позитивним впливом на людей. Він украй рідко роздавав харківським глядачам і колегам компліменти, скоріше демонстрував презирливість і тому залишався ці три роки в місті «своїм серед чужих, чужим серед своїх». Багато артистів стояли за нього горою, і це цілком зрозуміло. За три роки вони об’їздили всю Європу, купалися в променях слави. А тепер скупалися у… вмісті унітазу. І, здається, даремно. Що не кажіть, а сцена повторює усі моделі нашого життя...

«Березіль» — театр із дивною і драматичною долею. Покалічені долі попередніх керівників колективу (починаючи з Курбаса) збереглися в його генетичній пам’яті. Здається, уперше за багато десятиліть головний режисер пішов зі своєї посади у цьому театрі не «з’їденим», а просто залишив колектив, випивши з нього творчі соки. Видаючи карт-бланш епатажному майстру, порівнюючи його закордонні гастрольні феєрверки із завоюванням іноземних ринків турбінами, танками і літаками Made in Kharkov, чиновники, котрі підмахнули цей контракт, найменше думали про долю конкретного театрального колективу, про традиції шевченківців як частини загальнонаціональної культури, не підвладної постмодерністській моді. Чи знайдеться тепер особистість, спроможна взяти на себе відповідальність за його подальшу долю?

У фіналі «Ромео і Джульєтти» телефон, який стоїть поруч із скульптурною фігурою Жолдака (що нагадує міфічного Будду), розриватиметься від дзвінків, але до нього так ніхто й не підійде.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №39, 19 жовтня-25 жовтня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво