ПЛОДИ КАМЕРНОГО БУНТУ - Культура - dt.ua

ПЛОДИ КАМЕРНОГО БУНТУ

1 вересня, 2000, 00:00 Роздрукувати Випуск №34, 1 вересня-8 вересня

Кінець 80-х — початок 90-х років — час розквіту камерного театрального руху. Тоді й в Україні, і в Росії камерні театри з’являлися, як гриби після дощу найрожевіших театральних ілюзій...

Кінець 80-х — початок 90-х років — час розквіту камерного театрального руху. Тоді й в Україні, і в Росії камерні театри з’являлися, як гриби після дощу найрожевіших театральних ілюзій. Здавалося, виникла потужна альтернатива традиційним театрам із їхніми «блиском та злиднями», і творці камерних театрів із винятковим ентузіазмом користувалися отриманою можливістю протистояти гігантоманії тодішнього «совка». Саме словосполучення «камерний театр» у ті часи було майже бунтом, богемою, грою поза правилами чи за іншими правилами, чим завгодно, тільки не театральною буденністю.

Нині, коли відійшов у минуле період перебудовної і постперебудовної романтики, камерні театри змушені банально боротися за виживання в нових, «капіталістичних умовах», лише в другу чергу підтримуючи збідніле полум’я ілюзій. На зміну богемному бунту прийшов час становлення. В нових умовах уціліли не всі. Але вцілілі з колишнім ентузіазмом простують шляхом експерименту.

Камерність і гігантоманія — два полюси, між якими завжди розривався театр. Можна створювати пишні, громіздкі й дорогі постановки, а можна назвати все це «суєтою суєт» і звести так звану постановочну мішуру до мінімуму — два-три актори, убогі костюми й декорації... Але ніде театральне єство не проступає так зримо й виразно, як у камерних постановках, звичайно, коли постановки вдалі.

Серед камерних театрів Києва незаперечним лідером є «Сузір’я». І це не дивно — хіба можна не лідирувати, якщо в «Сузір’ї» по черзі грають вершки київського й українського артистичного світу? Хто тільки не виступав під цим дахом — Микола Рушковський і Петро Миронов, Лариса Кадирова й Остап Ступка... «Сузір’я» дає столичним театральним зіркам рідкісну можливість відпочити від громіздких постановок і опинитися віч-на-віч із публікою без захисного бар’єра спецефектів, яскравих декорацій і приголомшливих костюмів. Іноді сцена «Сузір’я» виявляється своєрідним лакмусовим папірцем, ос- кільки окремі зірки на ній мають не такий ефектний вигляд, як під захистом солідного театрального антуражу. Отож камерний театр — це не тільки бунт, а й іспит.

Інші камерні театри столиці не мають таких великих можливостей, як «Cузір’я», проте грають по-крупному, щоправда, із перемінним успіхом. Показником успіху камерних театральних колективів і одним із способів виживання останнім часом стали фестивалі, що проводяться під їхнім дахом. Так, кафе-театр «Колесо» — до речі, один із піонерів українського камерного театрального руху — у травні нинішнього року провів у себе Незалежний міжнародний фестиваль моноспектаклів «Відлуння», на який з’їхалися українські та закордонні артисти. На цьому фестивалі кияни мали змогу ознайомитися з камерними театрами Росії в особі їхніх головних акторів. Приміром, Ірина Серебровська з новосибірського театру «Старий будинок» привезла на фестиваль монотрагіфарс «Акт» за творами Пушкіна, Островського, Чехова та... уайльдівської «Саломеї». Ніколи ще Саломея — героїня драми «короля естетів» Оскара Уайльда — не поставала в такому антиестетичному вигляді: у лахмітті бинтів замість строкатого вбрання танцівниці. У символічному плані, ці бинти стягували криваві рани душі іудейської царівни, пристрасно закоханої в пророка Іоканаана.

Петро Миронов представляв на цьому фестивалі київський камерний театр «Астрея», Людмила Лимар — театр-антрепризу «Срібний острів», а Олександр Герелес — Камерний театр-студію на Єреванській. Якщо «Сузір’я» та «Колесо» належать до камерних театрів зі сталою репутацією та цілком певними можливостями й перспективами, то театр-антреприза «Срібний острів» — це театр-сюрприз, який ще тільки набирає обертів, але обіцяє стати одним із відкриттів київського камерного театрального руху. Недавня постановка «Срібного острова» — «Намисто загального кохання» за п’єсою Леонарда Герша «Такі вільні метелики» — ввела театр до розряду багатообіцяючих.

Нині художній керівник театру — заслужена артистка України Людмила Лимар — взяла під своє крильце молодих акторів з останнього курсу Ірини Молостової: Михайла Шикулу, Михайла Герасимчука, Ірину Бєлоус і Олену Огородничук. Михайло Шикула зіграв головну роль у «Намисті загального кохання» — там він був обдарованим сліпим музикантом, закоханим у зрячу початкуючу акторку. Зараз на «Срібному острові» готують дві нові постановки — «Морфій» за однойменним оповіданням Булгакова та дитячий спектакль «Я буду великою» за казкою Бели Юнгера. «Срібний острів» поступово стає театральною майстернею для обдарованих і перспективних — і в «Морфії», і в «Я буду великою» зайняті молоді актори. У Києві не так багато театрів, у тому числі камерних, де б до майбутнього українського театру ставилися з таким трепетом і повагою.

Майстерня театрального мистецтва «Cузір’я» теж охоче надає свою сцену молодим акторам і режисерам, таким як Андрій Приходько чи Ігор Тихомиров, але робить ставку переважно на маститих та заслужених. Якщо «Cузір’я» — це майстерня для увінчаних лаврами, то «Срібний острів» останнім часом набуває репутації арени для молодих. За постановками цього камерного театру ми вже зараз можемо судити про юні обдарування, котрі претендують на зоряне майбутнє.

Камерний театр-студія на Єреванській належить до числа театральних колективів, що набирають обертів. І оскільки в сьогоднішній ситуації камерному театрові, який розраховує на довге та славетне життя, потрібно з невичерпним ентузіазмом брати участь у театральних фестивалях, то найкраще влаштовувати їх під своїм дахом. Театр на Єреванській активно включився у фестивальний бум. На незалежному фестивалі моноспектаклів «Відлуння» цей колектив показав моноспектакль «Мандрівник» за мотивами поезії Сергія Єсеніна, а перед початком минулого театрального сезону встиг з’їздити на Міжнародний фестиваль камерних театрів до Литви.

В умовах гострої театральної конкуренції камерні театри першими взяли удар на себе. Вони не мали за своєю спиною славетного минулого, за яким можна було спокійно сховатися від «кризи» театру, що насувалася, вони не могли, як великі українські театри, знижувати темп і пригощати глядачів відверто «несмачними» постановками, а потім надолужувати прогаяне, — українським камерним колективам доводиться грати за найжорсткішими правилами й у найжорсткіших умовах. І якщо при такому розкладі вони не лише виживають, а й роблять гідні постановки — отже, рожеві ілюзії кінця вісімдесятих — початку дев’яностих дали добрі сходи, богемний бунт перетворився на театральне свято.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №30, 17 серпня-23 серпня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво