ПІЦА ДЛЯ ЛЮДОЖЕРА - Культура - dt.ua

ПІЦА ДЛЯ ЛЮДОЖЕРА

20 вересня, 2002, 00:00 Роздрукувати Випуск №36, 20 вересня-27 вересня

Усе частіше певні явища сучасної літератури не сприймаються сьогодні ані письменниками, ані читачами, що звикли до старої парадигми, за предмет розмови...

Усе частіше певні явища сучасної літератури не сприймаються сьогодні ані письменниками, ані читачами, що звикли до старої парадигми, за предмет розмови. І тому необхідним буває перемикання на історії іншого типу, а з цим пов’язано й оновлення способу їхньої оповіді. Те, як «перемкнули» увагу читацької публіки «юні людожери» сьогоднішньої Італії, з повним правом можна назвати новим літературним стилем. У принципі, й аванґард, і модернізм, і постмодерн у мистецтві — як будь-які антагоністи, залежать від реалістичної конвенції. Ось чому сьогодні пошуки відбуваються у сфері паралітератури, себто там, де весь жанровий корпус зсувається, і те, що не є літературою, стає нею. Тож не дивно, що саме гіпернатуралізм — цей новітній напрям італійської літератури на межі століть, став візитівкою і відправною точкою тамтешніх молодих літераторів покоління Х. 35-річний Альдо Нове — одна з найзнаковіших фігур у стані безжалісних знищувачів суспільної моралі.

Слід зазначити, що в тихому болоті італійської словесності останніх років «канібали», очолювані Нове, стали єдиним життєдайним струменем. Здавалося б, на батьківщині футуризму це мало реально. Втім, видаючи свою «Супервубінду», Альдо Нове справедливо вважав, що, роблячи акцент на ЯК, він всього лише продовжив би традиції якого-небудь Павезе, виплодивши безкінечно багатослівний текст. Натомість його завдання, як і завдання всієї школи «юних людожерів», полягало не в тому, аби написати краще, а в тому, аби написати ІНАКШЕ. Ну і написав.

Реакція на тексти Нове в Італії виявилась такою бурхливою, що одразу розділила на два табори тамтешню літературну критику. З одного боку, молодого «канібала» звинувачують у невиправданій екстремальності ключових сюжетів і мало не в програмовій відсутності в них лексичної ієрархії. Ну що це, наприклад, за герой, у якого на думці лише бажання «полукати порнуху», «забакланити чіпси» і «посекситись вніштяк», «залудивши встояка»? З другого боку, коли все непутяще життя у нього перед очима «пучкові картинки, що метляються в ящику еврідей: піпли, розклади, пісняки», то чого ж ви хотіли?

І потім, писати Альдо Нове почав, коли йому виповнилося ледь за двадцять, а в юності, як правило, вісь симетрії світу проходить крізь нас, «гіпернатуральних» в усіх галузях підліткового лібідо. Власне, ми нею, себто віссю, і виглядаємо для решти малопросвітленого світу. Вік лише іноді вносить свої корективи. До того ж люди, які, наче Альдо Нове, належать до художнього типу, зазвичай зберігають підліткову психологію і підліткове світосприйняття до кінця днів своїх. І тому «Супервубінда» являє собою збірку коротеньких історій, у яких розповідається про подібне зростання і дорослішання, себто становлення — це вже як кому подобається. «Мене звати Розальба, у мене Венера в тригоні до Юпітера і четвертий розмір бюста», «мене звати Сальваторе, я Лев і женилка в мене зростом у тринадцять сантиметрів», «мене звати Альдо Нове, а дівчата, з якими я зазвичай собачусь, народились під знаком Водолія, Близнюків і Овна», — так починають спілкуватися з читачем герої «Супервубінди», книги, що скидається на каталог доль, а заодно і шлюбних оголошень.

Однак, заглиблюючись у подібне чтиво, починаєш розуміти, що з іменем Альдо Нове пов’язане одне з найтиповіших непорозумінь в сучасному літпроцесі. Критика охоче вбачає у нього пафос руйнування, тоді як він здебільшого — збирач і хранитель. Чого? Та тих же позаідеологічних штампів і кліше, які заповідають упевненість і спокій. Зрозуміло, що рецепт стилю «юних людожерів» — це вибухова суміш із рекламних примочок, естрадних приколів, телевізійного стьобу і вуличної фені. І водночас, несподівано застигаючи, ця недомова, яка так дратує високочолу критику, сама перетворюється на літературний релікт.

Але ж, друзі мої, ностальгія! Звідки вона в автора з сонячної країни, в якій саме життя завжди було синонімом щастя? Тим не менш, виявляється, не фелічітою єдиною... «Моє покоління вірить у щось нове. Нинішній молодняк про Вубінду і не чув. І про Фантомаса також, — скаржиться Альдо Нове. — Вубінда, сей блідий швейцарець і герой телесеріалу, що мчить по ТВ-савані, об’єднував нас. У 1979 ми виходили з дому, і дзвонили у дзвіночки, і знали, що ми разом, рука до руки, а тепер...» А тепер світ, набивши кишені уламками Берлінської стіни, заспокоївся і зайнявся політкоректністю. Молоді «канібали» літературної Італії — проти.

І тому персонажі «Супервубінди» відчайдушно мерехтять і хизуються перед читачем із незворушністю брудної білизни у пральному агрегаті. «Вже ось тридцять чотири, а все наклейки збираю», — виринає один. «У свої тридцять шість ні з ким в дартс пожбурляти», — підтакує другий. «Мені вже по гондурасу моя контора. І вбивства в Югославії теж по гондурасу», — підбиває риску під «юним» поколінням третій. І тому всі вони у Нове: п’ють, курять траву і, звісно ж, різноманітно й захоплююче трахаються — з котами, дочками, мертвими дівчатами за викликом, власним батьком і навіть мобільним телефоном Sharp TQ-6400.

Як не крути, а за яскравою екстравагантністю зовнішніх колізій в «Супервубінді» проглядає певна старомодність і навіть консерватизм її автора. Адже словесний епатаж Нове — всього лише стильна мішура, не більше того. Тоді як за подібною псевдомораллю, дискредитованою героями-кроманьйонцями його прози, стоїть багато чого. Наприклад, сьогоднішній культ здорового трибу життя — і його марнота перед кислооким обличчям долі. Єднання з природою, безглузде у солодкавому мареві перед екраном ТВ, налаштованим на порноканал. Потяг до багатства і кар’єри, що зашпортується через вселенські лінощі під макарони по-флотському і глухне в тужливій одноманітності буднів. Нарешті, мрія про власну несхожість на сусіду-алконавта — і беззаперечне єднання з масою в точці загального захоплення.

Звісно, Альдо Нове у своїй прозі не долає вищезгадану тотальність, адже перемога над нею неможлива. Втім, він робить не менш важливу справу: озвучує тотальну онтологію, вводить у неї рефлективний кінець, урешті-решт, просто розбурхує і грається з Тілом Тексту. «Ви пригадуєте Патрика Ернандеса? Ви пригадуєте сир «Doover»? Ви пригадуєте Рональда Рейґана? Ви пригадуєте кліп «I Wanna Be Your Lover» групи «Ла Бьйонда»? Ви пригадуєте Ніколае Чаушеску? Ви пригадуєте нескінченну любов?» — заходиться автор у ностальгійному трансі. «Вы помните, Вы все, конечно, помните...» Просто подібне чтиво, мабуть, для якогось іншого, не постсовкового типу сприйняття. І причина цього не в сумнозвісній самозакоханості вже наших вітчизняних авторів, а в тому, що ми не маємо навичок сприйняття літератури яко тілесного досвіду. Чомусь і досі вважається, що осягнути її можна тільки духовно. Тоді як «Супервубінда» прокладає шлях до Тіла Тексту. І це справді супер.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №30, 17 серпня-23 серпня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво