ПИТАННЯ: ХІБА ТІЛЬКИ ІНОЗЕМЦІ ЗАВЖДИ ВИКЛАДАЮТЬ СВОЄ ЛАЙНО НЕ ТАМ, ДЕ СЛІД? - Культура - dt.ua

ПИТАННЯ: ХІБА ТІЛЬКИ ІНОЗЕМЦІ ЗАВЖДИ ВИКЛАДАЮТЬ СВОЄ ЛАЙНО НЕ ТАМ, ДЕ СЛІД?

6 вересня, 2002, 00:00 Роздрукувати Випуск №34, 6 вересня-13 вересня

«Роман «Сестра сну», рукопис якого відхилили 23 видавництва, став складовою частиною світової літе...

«Роман «Сестра сну», рукопис якого відхилили 23 видавництва, став складовою частиною світової літератури і його з захопленням вітали літературні критики і в Німеччині, і у світі», — з обкладинки роману «Сестра сну» Роберта Шнайдера, переклад якого нещодавно видало київське видавництво «Юніверс».

Отже, брата чи сестру сну мають на увазі у романі «Schlafes Bruder»? Автор передмови до українського видання, здійсненого видавництвом «Юніверс», Тимофій Гаврилів пропонує варіант «брат сну — Танатос», у чому має шанси уникнути українсько-німецьких статевих непорозумінь, бо братом сну за Шнайдером є смерть, тобто маскулінізований німцями (чи фемінізована українцями) der Tod. Єдина проблема: про Танатоса в романі не згадується, тому переклад назви, вибраний Миколою Кушніром, — мабуть, найкращий вихід із ситуації.

Вищенаведена ремарка на обкладинці, включно з іміджем самої серії, у якій попередньо було видано переклад «Сум’яття вихованця Терлеса» Роберта Музіля, м’яко кажучи, збиває з пантелику. Бо породжує несміливу надію на те, що доведеться мати справу зі справжньою літературою, а не черговим бестселером. Але надія цього разу, всупереч правилу, помирає першою. Бо якщо першу третину роману ще зціпивши зуби і можна читати під призмою «справжньої літератури», то під кінець постійне пережовування основного мотиву «хто спить — не кохає» починає нагадувати магнітофон, який заклинило. І хочеться з усіх сил погодитися з рецензентом творчості Шнайдера, стаття якого була опублікована у Neue Zuricher Zeitung ще у 1998 році: «І от раптом увесь світ здивовано протирає очі, усвідомлюючи те, що можна було збагнути ще у 1992 році: таланту Роберта Шнайдера стане хіба що до рівня тривіального письменника». Або ще виразніше: «Роберт Шнайдер пропонує нам те, що ми, очевидно, завжди уявляли собі під поняттям австрійської антивітчизняної літератури, але ніколи не наважувалися очікувати від неї, — постмодерністичний набундючений бідермаєр».

Трохи про сюжет. «Це історія музиканта Йоганнеса Еліаса Алдера, який у віці двадцяти двох років позбавив себе життя, вирішивши більше не спати. Бо спалахнув він невимовним і тому нещасливим коханням до своєї кузини Ельзбет і відтоді не хотів більше навіть на якусь одну мить заспокоїтись, поки глибоко не розбереться у таємниці свого неможливого кохання. Мужньо, аж до самого свого неймовірного кінця, тримався він думки, що час сну є марнотратством, отже — гріхом, який колись, мабуть, буде згадано йому в чистилищі, бо вві сні не живуть, принаймні — живуть несправжнім життям. Недарма з давніх-давен сон та смерть називали братом та сестрою. Як, думав він, чоловік з чистим серцем може стверджувати, ніби він усе життя кохає свою жінку, але робить це тільки вдень, та й то, мабуть, усього лише впродовж однієї думки? Це не може бути правдою, бо хто спить — не кохає».

Роман «Сестра сну» після того, як його протягом двох років відхилили 23 видавництва, у 1992 році виходить таки друком у Ляйпціґу, і несподівано стає супербестселером: тільки німецькою мовою продано 1,3 мільйона примірників, переклади понад 30 мовами світу, фільм, балет, опера на основі книги, рецензії у найвпливовіших німецьких і закордонних часописах, численні нагороди і премії. Справжній бум, старанно організований та продуманий і видавництвом, і самим автором, який любить розповідати, що «рекламні оголошення для своєї першої книги я макетував сам на власному комп’ютері і примусив видавництво організувати рекламну кампанію на 20000 марок», а також про те, що «я завжди був кмітливим у справі знаходження чергової стипендії, їх існує, слава Богу, понад 20000, можна все життя жити на письменницькі стипендії і нічого не писати». А крім того, Роберт Шнайдер дотримується не особливо високої думки про видавничий бізнес: «Ви думаєте, я вірю бодай одному з видавців? Їхня любов до автора зростає пропорційно до накладу. Видавництва дбають не про книги, а лише про гроші, література їм байдужа». Цікаво, наскільки література була небайдужою самому Шнайдерові, коли він пропонував видавництвам свою другу книгу «Та, що йде повітрям». Історію цю він описує так: «Перші 300 сторінок роману я розіслав по семи видавництвах. До цього додав контракт на 11 сторінках. У контракті детально зазначалося, у яких готелях я хотів би жити, що я хотів би мати водія, як мала би виглядати обкладинка і типи шрифтів у книзі і якими мали би бути картки з моїми автографами. До цього долучався кошторис на промоцію і право впливати на тексти рекламних оголошень». Аванс, який Шнайдер отримав за свою другу книгу, становив майже мільйон марок, забаганки, які ставив автор до видавництва під час організації авторських вечорів і поїздок, нагадують бажання деяких вітчизняних і російських поп-зірок, які відмовляються виходити на сцену, поки їм не подадуть сік зі свіжої папайї під час гастролей у яких-небудь Нью-Васюках, і про що потім охоче пише бульварна преса. І хоча це природно виглядає для яких-небудь «Іванушкі-інтернешнл», важко собі уявити Томаса Манна чи Ґюнтера Ґрасса, які шукали б популярності такими, м’яко кажучи, недорогими методами.

Роберт Шнайдер був одним із чотирьох всиновлених дітей родини торговця пивом. До якості отриманого виховання він, щоправда, має суттєві претензії: «Мене ніхто не виховував, усім було байдуже, чи з’явився я за вечерею. Коли мені було 17, я подзвонив до книгарні і цілком серйозно запитав, чи варто читати книги Ніцше? Продавець мене відрадив, замість того, щоб зробити бізнес».

Бізнес, «успіх понад усе», слава і заздрість конкурентів — це основне, про що можна прочитати у численних інтерв’ю зі Шнайдером: «У своєму містечку я відоміший, ніж Марлон Брандо», — пишається він, і це, ясна річ, неабияке досягнення для письменника, а щоб підсилити в собі це приємне відчуття, замовляє для саду будинку, в якому живе (будинку покійних названих батьків) скульптурні постаті героїв своїх творів завбільшки 10 метрів: «Мені байдуже, якщо люди скажуть, що я увічнюю сам себе. Це просто чудово — визирати з вікна і бачити постаті героїв своїх романів».

Але досить про автора, повернімося до самого тексту. «Мені здається, одна із причин успіху Шнайдера полягає в тому, що німці люблять читати постмодерністичні історії із сумним кінцем, хоча в один ряд із Музілем його навряд чи варто ставити, це все ж таки тривіальна література», — написав мені один знайомий німецький літературний критик. І в цьому є рація. Ні постмодернізму, ні сумовитості романові не бракує. Вже перша сцена народження Еліаса Алдера дуже нагадує сцену народження з іншого не менш популярного сучасного німецького роману «Парфумер» Патрика Зюскінда. Описуючи пологи, Зюскінд подає цілу палітру смородів тогочасного Парижа і тваринний спосіб існування мешканців ринку. У Шнайдера повитуха розмірковує над тим, за кого їй у найближчому майбутньому виходити заміж і чи виходити взагалі, а на подвір’ї, байдужий до криків породіллі, відгортає гній батько родини. В обидвох творах 21-річна жінка вважається «ще не зовсім старою», а думка вбити хвору чи не зовсім нормальну дитину — такою ж звичайною, як намір втопити кошеня. Той, хто досліджуватиме інтертекстуальність і постмодерністичний пласт роману, знайде тут відлуння латиноамериканського магічного реалізму у стилі Борхеса, Маркеса (містечко Форарльбреґ за своєю ізольованістю і циклічністю хронотопу дуже нагадує Макондо), подекуди Бйой Касареса. Позиція головного героя, який вирішив не спати, щоб довести своє кохання, нагадує Оскара Мацерата із «Бляшаного барабана» Ґюнтера Ґрасса, який вирішив не рости, аби довести дорослим, що вони живуть неправильно. Постмодерністичний романтизм, коли герой, який протистоїть несправедливості світу, самотній не через свою «кращість» від інших, а завдяки власній потворності. Постмодернізму та інтертекстуальності у творі не бракує, подекуди його аж забагато, а місцями він скидається більше на наслідування, ніж на тонку цитатну гру.

Загальне враження від роману «Сестра сну» Роберта Шнайдера дуже нагадує мені відчуття після прочитання «Алхіміка» Паоло Коельо. Не через сюжетні схожості, їх немає, а через відчуття маскування, коли літературу тривіальну і свідомо касову намагаються закамуфлювати під «серйозну», аби таким чином збільшити кількість проданих екземплярів. І виходить такий собі стилізований кіч для інтелектуалів зі снобістськими нахилами, які не опускаються до читання відверто масової літератури, потребуючи саме таких маньєристичних сурогатів із невиправданою претензією на класику. Під час читання цих текстів можна не напружуватися, а приємно розслабитися, як при читанні дешевих детективів чи перегляді мильних опер, але про читання яких не соромно зізнаватися («це читають люди нашого кола»), на відміну від дешевих детективів чи мильних опер. Однак закони ринку, на відміну від законів літератури — демократичні, і на ринку має право на існування все, що знаходить свого покупця. У літературі, яка творить канон, відбір значно суворіший, і пройти цей відбір більше шансів мають ті твори, які довго не знаходять свого видавця і читача, а коли і знаходять, то без особливих фінансових успіхів, аніж ті, які розпродуються мільйонними накладами. Хоча і це не критерій, а лише ознака.

Крім роману «Сестра сну», у книзі Шнайдера вміщено ще п’єсу «Лайно» на тему проблем еміґрантів у сучасній Європі, і яка, як на мене, є значно цікавішою і талановитішою, ніж роман. Головний герой цієї п’єси говорить: «Мене називають Седом. Хоча насправді звати мене Саддам. Саддам — це ім’я. Адольф — також ім’я, або Ісус (...) Я сформулюю зараз це питання інакше, при цьому відразу ж кажу, що ставлю його насправді жартома. Питання: хіба тільки іноземці завжди викладають своє лайно не там, де слід? Я сказав: я ставлю це питання насправді жартома!».

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №27, 13 липня-19 липня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво