Пісня про зраду. Як Мавка українську незалежність втратила

Поділитися
До нинішнього ювілею Незалежності нагодився архіважливий інформпривід. 100-річчя «Лісової пісні» Лесі Українки.

До нинішнього ювілею Неза­лежності нагодився архіважливий інформпривід. 100-річчя «Лісової пісні» Лесі Українки. Базисного шедевра української культури.

За сто років популярну драму-феєрію ставили-грали всі, кого непокоїв привид Мавки: від замшілих академічних труп до жвавих самодіяльних організмів.

Влітку 2011-го, без озирань на 100-річчя, з’явилось несподіване прочитання драми у Львові в театрі імені Леся Курбаса. Режисер - Андрій Приходько (штатно працює в Києві у франківців). Гроші - Ріната Ахметова (його фонд).

Кошти, як мені здалося, витратили не даремно.

Щось далеке і сумне, неймовірно зворушливе, боляче кольнувши в серце, відлунює в часі... Коли згадуєш саму п’єсу. І воскрешаєш у пам’яті обставини її народження в минулому столітті. Літо 1911-го. Хвора, нещасна Леся далеко від батьківщини в Кутаїсі. Там-таки, за десять днів, майже «залпом», одним подихом-видихом вона створює абсолютний шедевр усіх часів і одного народу...

Чесно кажучи, ще в дитинстві мені не вірилося, що є її чернетки, позначки, правки. Так це все гармонійно, божественно. Неначе сам Господь Бог диктував. (Отже, маститі члени нашої спілки письменників, як завгодно тужтеся, роками стругаючи свої пухкі багатотомники, а все одно - зітліють вони у незатребуваній пилюці районних бібліотек; а те одне-єдине, що народжене божественним провидін­ням і спалахом змученої душі, - залишиться і всіх переживе.)

Слабкий голос Лесі, у зв’язку з п’єсою (після неї вона захворіла, довго «приходила до пам’яті»), віддається музикою і в її листах початку ХХ століття. «Мені здається, що я просто згадала наші лісі та затужила за ними... А то ще я й здавна тую Мавку в умі держала... Видно, вже треба було мені її колись написати...»

Лесина драма й написана - про магічну силу природи, безсилля земної людини.

Ще - про їхній нерозривний зв’язок і їхню ж трагічну роз’єднаність.

Старий сюжет пережив чимало трактувань. І навіть сумнівних фантазій буцім «на основі» (що теж обгрунтовано «феєричністю» тексту).

Певна річ, і на скрижалях історії нашого театру відбито багато цікавого про сценічні інтерпретації драми. Варто нагадати, наприклад, що Мавку, ще в 20-х, соковито грала Поліна Нятко, велика «характерниця», яка молодою полонила у «м’якших» амплуа.

Досить часто на основі «ат­рак­ціонів» цієї драми в різних театрах подають лише казочку не без моралі.

І нерідко багатозвуччя Леси­ного поетичного стилю звучить сентиментально-приторно. З неодмінним нудотним провінційним скигленням бездарних актрисуль (в окремих монологах для них є чудові можливості потренувати загартовані лементом зв’язки).

Ну а от постановка, про яку піде мова (передбачається не «рЕцЕнзія», а лише монолог на задану тему), з моєї «дзвіниці» бачиться певною «новою точкою» відліку - в літочисленні оригінальних трактувань старовинного шедевра засобами сучасного театру.

…Львівська «Пісня» звучить надривно, задушевно, провокаційно: досить нещадно. Це «пісня», в якій важко вгадати наступний куплет. Оскільки виконавці затягують глядача-критика в темні нетрі християнських вірувань і язичницьких «ритуалів», екстатичних пристрастей і сімейних скандалів.

За три години того всього - понад міру.

Зауважу: А.Приходько - і сам персонаж «ритуальний». Пер­манентно неспокійний. У твор­чості - помітно буйний. (А тільки такі й можуть привернути на­шу увагу, який же художній кайф від «нормальної» сірості?) У львівський театр, у цю «секту» мель­поменожертовників, наш киянин був впущений без зайвих паролів… Там нюхом відчули: «Свій!» Тобто такий самий «сектант», тільки в столиці прописаний.

Для «театру» Приходька (і в київській Могилянці, і у Б.Ступ­ки), притаманний очевидний синтез - усього з усім. У нього сценічне слово часто переплавлене з музикою, а ритуальний сценічний жест неможливий без ефектної світлотіні. Не всі його київські дослідження на ниві сценічного тексту однаковою мірою досконалі. Але там - хоча б щось нестандартне. Про «Лісову пісню», якщо не помиляюся, він «режисерськи» мислив років п’ять. Тобто ця тема й майбутня сценсхема гвіздком засіли у людини в голові. І місяців за три він зібрав виставу на крихітному сценічному майданчику (не передбаченому для масштабної п’єси)... Розрахованому приблизно на вісім десятків глядачів.

При цьому, правда, просторовий ефект, який виявляє його постанова, незвичайний. Здаєть­ся, саме дійство розштурхує старі львівські стіни. І впускає в «хороми» (де колись розміщувалося вар’єте) духів добрих і злих, оглашенних і терпимих.

Отже, майданчик для майбутнього «дикого шабашу» - ткані килимки на підлозі. (І це правильно, бо театр починається з килимка, а не з люстри Сваровськи.) А простір сценічного сюжету - той-таки мікрозал, а також балкони та ще старі «рани» на облуплених стінах.

Герої - всі ті, хто в Лесі... І ще - практично кожен глядач, залучений у «гру» й нахабнувато використовуваний персонажами. То ноги тобі відтопчуть, стрибаючи між рядами з «сороміцькими» куплетами. То призначать яким-небудь «деревом» у своєму «лісі» (мене, наприклад, чомусь визначили в «дуби»...)

Треба зауважити, що цей «таємничий» ліс (на п’яти квадратах сценмайданчика) вже з самого початку «морально готовий» до пришестя варварів - «людисьок» (як в автора). Оскільки будь-яка істота людська (за При­ходьком) мало чим відрізняється від лісових фантомних побратимів. Повторюю: «ліс» - винятково дикий. Артисти і грають абсолютну «розгнузданість», що ме­жує з дурощами. Носяться по периметру залу, ледь не зависаючи під стелею. Нам об’ємно демонструють: дика природа проростає в кожній (такій же дикій) людині! Вона то мстить їй, то жаліє (інколи). І чомусь згадався по ходу перегляду «Антихрист» (Ларса фон Трієра): з різних «формацій» ці різні постановники, а ось у правильному напрямку мислять: природа - ще та зла безпутна дівка, здатна скалічити, а потім довести до погибелі будь-якого чоловіка.

Отже, у таких «нетрях» зовсім не просто знайти бажану гармонію (яка визначає настрій п’єси). Адже в божевільному лісі людське й фантомне переплелися корінням, гілками. З руками й ногами!

А ось гармонія (за режисером) - лише в пісні. У певному небесному «посланні», яке час від часу гармонізує природний хаос і решту «дикої жесті».

Тобто й сам цей ліс - від лукавого. Від Антихриста! І майже все тут сатанинське... А ось божественне - лише пісня...

І саме з допомогою «пісні» (чудовий фольклорний підбір Мар’яни Садовської, а ще - прекрасне виконання львівських артистів) на мікросцені й виникає спроба структурування загального «хаосу». Режисер сміливо поєднує в одному проміжку часу зиму з весною... Коли різдвяні колядки розтоплюються у весняних переспівах. Він же вивертає навиворіт і Лесин послідовний хід часів...Тобто «дикість» стародавнього лісу проростає вже і в нашій з вами сучасності, у XXI столітті. З цією метою три дії класичної п’єси представлені режисером як три автономні історії.

Історія перша (так як я прочитав) - «Дикість».

Історія друга - «Деградація».

І історія третя - «Розпад».

Кожен з сюжетів пропонує різного головного героя - Лукаша. Оскільки режисерові, очевидно, важливо «деіндивідуалізувати» хрестоматійний образ.

В умовно першій історії, в «Дикості», найяскравіший хлопчина: чарівний Лукаш - із печаттю психічної неповноцінності. Чи то даун? Чи не зовсім? Він дивиться на дикий світ таким же диким зачарованим поглядом... І мені (завдяки такому сміливому ходу) абсолютно зрозуміло, чому вони зустрілися. Дикунка Мавка й недоумкуватий Лукаш... До ре­чі, в нутрі актора, який майс­тер­но грає Лукаша (Орест Ша­рак), теж плюхкає щось таке «фонтрієрівське»: похмуре, дитяче, захоплено-хворобливе - талановите! (Ось написав про «фонтрієрівське», потім подумав: а хоч комусь із нашого теперішнього мафіозного кіносвіту «це» потрібно? Якщо продажним супостатам потрібні виключно механічні статисти із закостенілими фізіономіями й шестизначними нулями у платіжній відомості...)

Вже «другий» Лукаш (Мико­ла Береза) - з «Деградації» - інша людина. Цей - цинічний гад і пропаща сволота. Зрадник батьківщини і свого кохання. Неначе вирощений у «суржифікованому» антиукраїнському середовищі. Де навіть мама рідна ляпає язиком меткіше за Сердюч­ку, красуючись у заношеному квітчастому халаті за 30 гривень. Тут не на сопілці грати, а тільки - на нервах одне в одного. Це Лукаш втратив твердь під ногами, заблукав в «дикому лісі» повсякденного побуту. І затягнув в трясовину свою неземну лісову любов.

…І ось до розв’язки - всього один крок! І вже у третьому сюжеті - «Розпад» - бачимо (як і у Лесі, власне) не людину, а упиря, «вовкулаку». Шмат біомаси... Остаточно деградованого люмпена, схожого на бідолашних, «кінчених» суб’єктів із яких-небудь макіївських окраїн життя.

Цей третій Лукаш (Андрій Козак) безглуздо скиглить і повзає між мотузками з розвішаною на них недопраною білизною, як поранений звір в іржавому капкані. І останньою «нагородою» йому стане не Мавка, як у п’єсі, а лише примара її - у вишиванці... Вона все горнеться до нього. Благає. Та пізно - безглуздо... Тут не врятує навіть сопілка. Важкий сніг-конфеті накриє це приречене тіло. І купа брудної білизни осяде на п’ятиметровий сценічний килимок. Повний розпад. (Єдине, чого забракнуло в чудовому метафоричному фіналі, - тієї ж таки сопілки як «знаряддя помс­ти»: взяла б музичний інструмент і встромила йому прямо в груди таким собі осиковим кілком... щоб знав, як «не треба».)

І нарешті переходимо до самої красуні. До дикунки-царівни. До Мавки. Оскільки цей образ (артистка одна, Оксана Козакевич) слугує режисерові спеціальним актуальним «висловлюванням».

Помітно, як він збиває з ліричної героїні романтичну позолоту. Це вже не так Мавка (Лісова), як «Мавпа (Лісова)», - така вона жвава, непосидюща, грайлива й вертлява - досить симпатична. Являється, позіхаючи, проспавшись, на килимок сцени - з п’ят до голови закутана в теплу ковдру. Продирає оченята, здивовано дивиться на улюблене дике лігво - о, всі свої! А хто це там так мило виграє на сопілці? Чужий? Та ні, свій! Отже, Мавка вкупі з Лукашем - пара непосид, шибеники на дитячому майданчику. Таким нічого довго «стукатися» в серце одне до одного - з півпогляду зрозуміють... Але тільки до того моменту, доки обоє не зроблять небезпечний крок - за поріг... В інший світ. В інший вимір… Який вже окреслений у нашому сюжеті як «Деградація». Злигавшись зі своїм Лукашем, ця Мавка (за версією режисера) ідентифікується з Лесиним символом побутової вульгарності й агресії - героїнею на ім’я Килина. Такого персонажа у виставі Приходька немає взагалі! Він «з’єднує» двох цих жінок в одну. І з тієї, що була, з лісової й безпутної... виникає інша - земна й хижа, одягнена в запрані спортивки і стоптані кросівки, знеособлена неминучістю кухонного побуту. Чистий перевертень! Тільки не дикий. А «свійський». Зрозуміло, в такому амбівалентному створінні - не все просто... Невгамовний дух колишньої лісової принцеси намагається вирватися з «тіла» хатнього смітника... І тут нам явлена ??приголомшлива сцена, коли Мавка (неМавка) у ритмі пісенного хороводу одягається в національний стрій - плахта, вінок, вишиванка - і відбивається від домагань «Того, що в скалі сидить», намагаючись... ніби самозберегтися... Не судилось... У третій частині - («Розпад») наша антиМавка виступає вже як знаряддя фатуму. Як виплодок пекла... Якому немає вороття назад - у свій чарівний лісовий дикий рай...

У зв’язку з нестандартним трактуванням головного образу навіть без лупи впадає в око публіцистичний запал режисера. Репліку Лісовика - «Доню, доню, як тяжко ти караєшся за зраду!» - він використовує як свою концепцію, як суть своєї оновленої історії. І сама «зрада», за режисером, у бездумній відмові - чи то фантома (як Мавка), чи то людини (як Лукаш) - від природою і Богом (тобто язичниками і християнами) призначеної місії... Тільки в чому ця «місія»? І режисер натякає: не втрачати свого єства, свого коріння, лишатись «природним», не розмахувати - праворуч-ліворуч - серпом, катуючи на дикому полі та в життєвому морі чи то людей, чи «русалок»...

Гадаю, в такому режисерському акорді - «кода» вистави. Де Мавка - вважай, уся Україна. Волелюбна, закохана (та все не в тих лукашів), пристрасна, неприборкана, трохи дурна... Бо ж зраджує... Саму себе. Свою «незалежність». І свою, як кажуть політологи, «історичну місію».

Сильний і сміливий прийом у виставі (частина «Розпад»), коли на Лесин текст (діалоги Лукаша зі своїми хатніми) накладаються online поточні радіо­новини: про Печерський суд, про катастрофічні проблеми з презервативами, про ситуації на шахтах... У залі - оплески. А в мене по спині чомусь застрибало стадо мурашок.

* * *

Режисер Андрій Приходько поставив у Львові, очевидно, не ідеальний (за законами сценічної арифметики) спектакль. І місцями його постановка відверто розхристана, коли так і хочеться вкрутити «шуруп» у деякі «розхитані» сцени або «причесати» саму дію, щоб не верещали, як оглашенні. Адже в тексті багато трепету, - що не суперечить режисерській концепції «дикого лісу».

Попри це, Приходько поставив дуже важливий спектакль... Давши можливість і нам «прочитати» Лесю Українку не по «горизонталі» (як казочку), а по «вертикалі»... Як трагічну історію про тотальну деградацію - природи, людини, ідеї, окремої країни. Його вистава - трагікомічний схлип над запраним ганчір’ям, запорошеним снігом, крізь який ледь-ледь прозирає... візеруночок вишиванки.

* * *

І - під завісу. Щось не видно в «гоноровому» місті Лева «нічних багать» біля кас і не чути в цьому ж районі, щоб шукали «зайвий квиточок». Хоча сьогодні для цього міста - це, можливо, найкращий спектакль (із бачених мною). І в іншій адекватній театральній столиці така вистава відразу стає «міським сувеніром» - і для туристів (зокрема)...

Напевно, не лише у виставі всуціль «деградують». І в цілому світі, і в цьому ж місті - також. Впритул забувши, що коли не в житті, то хоча б у серці має залишитися - ТЕ, «що не вмирає».

Поділитися
Помітили помилку?

Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter або Надіслати помилку

Додати коментар
Всього коментарів: 0
Текст містить неприпустимі символи
Залишилось символів: 2000
Будь ласка, виберіть один або кілька пунктів (до 3 шт.), які на Вашу думку визначає цей коментар.
Будь ласка, виберіть один або більше пунктів
Нецензурна лексика, лайка Флуд Порушення дійсного законодвства України Образа учасників дискусії Реклама Розпалювання ворожнечі Ознаки троллінгу й провокації Інша причина Відміна Надіслати скаргу ОК
Залишайтесь в курсі останніх подій!
Підписуйтесь на наш канал у Telegram
Стежити у Телеграмі