ПІСНІ ЗАБЛУКАЛОГО ПЕРЕХОЖОГО - Культура - dt.ua

ПІСНІ ЗАБЛУКАЛОГО ПЕРЕХОЖОГО

9 серпня, 2002, 00:00 Роздрукувати Випуск №30, 9 серпня-16 серпня

Рефрен однієї з пісень Богдана Веселовського, які виконує Остап Зорич, звучить так: «Пізно. Я сам блукаю серед ночі…» І знову, вже в іншій, нагадує нам про це скарга-сум: «Я сам, самотній я...

Рефрен однієї з пісень Богдана Веселовського, які виконує Остап Зорич, звучить так: «Пізно. Я сам блукаю серед ночі…» І знову, вже в іншій, нагадує нам про це скарга-сум: «Я сам, самотній я. Я сам пізно вночі…» Ясна річ, мотив самотності — не основний у цих піснях, більше того, в них панує дух всеперемагаючої закоханості, але я закцентувала його, тому що він передає стан не тільки ліричного героя, а й самого співака. Він справді, немовби заблукав у часі, запізнившись років на 70.

З іншого боку, за аксіомою, яка начебто незаперечна: нове — це забуте старе. Так можна сказати і про ті пісні, які співає Остап Зорич. Новизна пісень і його співу у рідкісній сьогодні тендітній гармонії слів, музики і співу, в багатобарвності ніжних, чуттєвих, бентежних і витончених пісень. Нехай не лякають ці визначення, бо при усіх цих характеристиках пісні доступні кожному, хто хоча б трохи чутливий до музичних жанрів. То чому ж їх, виконаних співаком ще років п’ять тому, ніде не чути — ні по радіо, ні по телебаченню, ні в концертних залах? Адже за тотальної пісенної попси, яка інтенсивно продукується і невпинно заполонює довкілля, немов смог від викидів авто, дефіцит якісної пісні дуже гострий.

«І жаль пройняв її терпкий», — вгадує мій стан співак, виповідаючи настрій жоржини, яка спить… Прекрасний взірець любовної лірики Володимира Сосюри, улюбленого поета Веселовського. Чому ж сьогодні так вичахла мова всесильного і всепоглинаючого почуття, яке вважається найвищим і найдорожчим даром у житті людини? «Тривожиться душа…» — знову вловлюю слова пісні як відповідь на мої риторичні питання.

Втім, про публіку та втрату орієнтирів категорично стверджувати не слід. Серед неї знаходжу багато однодумців — їм, як і мені, пісні Остапа Зорича подобаються. Прочитаймо бодай кілька листів, яких після радіопередачі надіслали слухачі й які Остап Зорич зберігає як аргумент на захист своєї творчості, на право його пісень іти до публіки.

«Ось що значить жива пісня…»

«Дорогие товарищи из радиопередачи «В обеденный перерыв».

Я хотел бы, чтобы мое письмо прочел товарищ, старший по возрасту (но не моего — 81). Дело в том, что в одной из передач — предновогодней или новогодней — передавали песни и музыку Зорича. И вот когда услышал из динамика голос и песню его, меня словно теплая волна воздуха от ног до головы обогрела, чего я раньше никогда не ощущал. Мне показалось, что я где-то в полной тишине, очень четко слышу каждую нотку песни и музыки. Вот что значит живая песня и музыка, а не механическая, которую мы ежедневно слышим.

Будьте добры, чаще обращайтесь к прошлым временам, их песням и их исполнителям, которых позабывали. Слушая те песни, мы, инвалиды войны, перестаем чувствовать свои болячки, чувствуем только положительные емоции, за что я благодарен вам. С уважением — Ведорбалиев.».

Якщо творчість Остапа Зорича не є сенсацією, то вона є відкриттям. Відкриттям своєрідного таланту в найпопулярнішому жанрі. І коли мені до рук потрапив диск з його піснями, вони не просто занурили мене в картину майже ідилічну, а й заінтригували. Захотілося довідатись — звідки ця жар-птиця залетіла в наші краї? Як опинилася і чому заблокована? (Диск, до речі, попри якісний запис, виданий фактично аматорським способом, та про це трохи згодом).

Хто він, український Синатра?

«Ваша передача дала відповідь на питання, яке постійно пригнічувало: невже тільки росіянам (Петро Лещенко, Олександр Вертинський) чи американцям (Френк Синатра) під силу було створити музику і слова, які так хвилювали нас в роки молодії і ностальгійно спонукають старших людей шукати запис цих творів тепер?» (Вінниця. Борис Леонідович Рудницький, 70 років).

Справді, про долю, наприклад, Петра Лещенка ми знаємо і з численних публікацій, і радіопередач — співак, який жив у Румунії і був надзвичайно популярний у Європі 30-х років, після Другої світової війни потрапляє до ГУЛАГу і гине. Але його пісні й сьогодні залишилися привабливими для жителів однієї шостої частини світу, а в пік його популярності тими піснями буквально марили.

В українців інакше — вони рідко творять собі ідолів. Частіше навпаки: те, що мають, не цінують.

Пісні Богдана Веселовського народилися у Львові 30-х років. Марно шукати по енциклопедіях це ім’я. Скористаймося розповіддю Остапа Зорича, який присвятив дослідженню його творчості кілька років.

«Ім’я це для України невідоме. Мені вдалося знайти великий скарб, шар культури, який був невідомий в силу ідеологічних протистоянь. На мою думку, одними із перших творців української естрадної пісні були Богдан Веселовський і його друг Анатолій Кос-Анатольський.

Як я дізнався про Веселовського? Якось почув пісню, яка мене зацікавила — це були записи канадійського співака Антіна Дербіша. Я почав тягти за ниточку, звертатися до знайомих у Москві, у Канаді й мені дали прізвище Веселовського. Невдовзі до мене обізвалась Олена Веселовська, вдова пісняра. Вона була зворушена: «Слава Богу, що хтось в Україні згадав про нього!». Йшов 1996 рік. Ми почали листуватися. Я попросив пані Олену надіслати довідки про свого чоловіка, його фото. Вона надіслала. Завдяки нашому листуванню матеріали про Веселовського повернулися на батьківщину — було надруковано кілька статей про нього в «Патріоті України».

Народився Богдан Веселовський 1915 року у Відні, згодом його батько переїхав до Стрия, де був окружним суддею. Мати — українка, громадська діячка, очолювала громаду українських жінок у цьому місті. Богдан навчався у Стрийській гімназії та музичній школі, після чого вступив до Львівського університету. Паралельно навчався у Львівському музичному інституті ім. Лисенка.

А тепер перенесемося до міжвоєнного Львова, життя якого овіяне романтикою кав’ярень. Тоді була популярна польська естрада. В піку їй Богдан Веселовський писав свою легку танцювальну музику, яка також звучала в ресторанчиках і кав’ярнях. Виконував її оркестр Леоніда Яблонського (у широкому вжитку — «оркестр Ябця»). Там грав і Кос-Анатольський. У складчину з Веселовським вони купили акордеон. Це була цікава епоха — після розвалу імперій пригнічені нації відроджувались — насамперед інтелектуально.

Коли почалася війна у Закарпатській Україні, Богдан Веселовський пішов туди воювати, після чого залишився у Відні, де вони з Оленою Охрімович-Залізняк і побрались. В роки війни народилися двоє синів, і 1949 року з допомогою української канадської громади сім’я переселяється до Канади.

Богдан Веселовський довгий час працював на канадському радіо в українській секції. Одного разу за канадсько-радянським обміном йому дозволили приїхати в Україну — тоді він побував у Львові, зустрівся зі своїм родичем Остапом Охрімовичем, у Каневі відвідав могилу Тараса Шевченка. Повернувшись до Канади, невдовзі помер (1971). Заповів, щоб його прах спалили, а урну поховали у Стрию, в родинному склепі — дружина виконала його волю.

Остап Зорич, цінуючи створене композитором, приїхав у Стрий, запропонував місцевій владі увічнити пам’ять їхнього земляка, назвати одну з вулиць ім’ям Веселовського, спорудити меморіальну дошку на будинку, де він жив. Сподівається, що до його пропозицій прислухаються. Очевидно, це сталося б швидше, якби пісні Веселовського звучали на радіо не раз у рік, а трохи частіше, якби стали надбанням широких верств. Якби…

«Хоча б для людей старшого віку»

Остап Зорич мріє продовжувати записи пісень, які збирає в українській провінції. Йому боляче від того, що культурна політика в Києві не зважає на потреби людей. Почув якось, що міська адміністрація хоче в день якогось чергового свята зробити приємне людям старшого віку. Їм запропонували феєрверк. Але хіба їм це потрібне?

У співака є задум, якщо не у великих концертних залах, то в кінотеатрах, зробити серію концертів. А ще — провести турне по областях (з цього приводу до Президента України звернулися відомі діячі української музики). Є напрацьовані програми української естради 30-х років, українського танго під назвою «Мов поцілунок сонця». Паралельно з концертами хотів би випустити компакт-диск цих програм у супроводі естрадно-симфонічного оркестру. Це музика для старшого покоління, адже свого часу вона була вилучена і їй давно пора іти до слухачів — згадаймо зливу вдячності у наведених листах.

Для втілення цих задумів потрібні кошти. Диск із записом 15 пісень Зорича, що вийшов невеликим тиражем 1998 року, частково фінансувався МФ «Відродження», але були вкладені й власні кошти. Непросто підібрати музикантів — навіть після кількох тижнів репетицій доводилось від когось відмовлятися, шукати тих, які б відповідали особливостям танцювальних пісень. Аранжування і частково коригування тексту виконував сам співак.

Є мрія організувати постійний ансамбль (уже є назва: «Гей-га!»), який би виконував пісні Веселовського — Олена Веселовська дала дозвіл, записи на згаданому диску їй сподобались.

А ще дуже хотілося б зробити 30-хвилинний музичний фільм — Остап сам написав сценарій і вже бачить той фільм в деталях, адже тексти пісень — це готові сюжети. Мета фільму — наблизити глядача до 30-х — 40-х років, показати культуру невеликого містечка.

Остап Зорич кілька останніх років намагається реалізувати ці проекти — звертався за підтримкою і до Міністерства культури, і до Головного управління культури Київської адміністрації, але поки що відгуку на свої пропозиції не знайшов.

Але те, що в його силах, уже популяризовано. Стараннями Остапа Зорича за фінансової підтримки Лідії Матіяшек-Чорної зняли чотири відеокасети спогадів Олени Веселовської про її чоловіка. Фільм про Веселовського за сценарієм Зорича планує робити на «Укртелефільмі» Олег Бійма. Потрібно здійснити зйомки у Стрию. Там Остап Зорич провів уже два концерти. Частину документів про композитора передав до Стрийського краєзнавчого музею. У Львові відбувся вечір пам’яті Веселовського. Тоді ж Зорич познайомився з поетом Миколою Петренком, який написав текст пісні «Намалюй мені ніч» — виявляється, що є два варіанти цієї пісні: Мирослава Скорика та Богдана Веселовського.

Остап Зорич вважає, що сучасна естрада примітивна — освічена людина ставить себе вище і їй не піддається. Але потреба в гарній естраді, пісенній творчості не зникає. А в тому, що вона має багаті традиції, ми самі переконалися. Тому і є сенс повернути їй добре ім’я.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №31, 24 серпня-30 серпня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво