Письменниця з діаспори Любов Василів-Базюк: «Двох святих єпископів з нашої родини замордували більшовики!» - Культура - dt.ua

Письменниця з діаспори Любов Василів-Базюк: «Двох святих єпископів з нашої родини замордували більшовики!»

22 жовтня, 2010, 13:32 Роздрукувати Випуск №39, 22 жовтня-29 жовтня

Ця жінка — приклад справжнього патріота України. Давно мешкаючи у Канаді, вона не пориває зв’язків із батьківщиною...

Ця жінка — приклад справжнього патріота України. Давно мешкаючи у Канаді, вона не пориває зв’язків із батьківщиною. Приїздить до нас щорічно. Презентує свої книжки, робить пожертви на будівництво храмів УПЦ КП. А її літературна творчість — то справжній український біль… Нещодавно у Львові пані Любов презентувала свою п’яту книжку (чернівецьке видавництво «Букрек») — «П’ять колосків». Як і попередні твори письменниці, вона присвячена трагічним сторінкам в історії України, коли навіть за підібрані в полі колоски людину чекала страшна кара — позбавлення волі і навіть життя…

У творчому доробку письменниці — «Спогади про діда і батька. Вони служили церкві і українському народові» (2003, 2004 рр.), «У вирі тоталітарних режимів» (2005 р.), «Не вір» (2006 р.), «Україна на тернистому шляху до Духовного визволення» (2008 р.), вже згадані «П’ять колосків» (2009).

Усі її твори написані на основі власних спогадів, спогадів очевидців та документальних матеріалів.

На спомин про свого батька, отця Йосипа Василіва, сім років тому заснувала іменну стипендію незаможним студентам Волинської і Рівненської духовних семінарій. За велику жертовну працю, з благословення патріарха УПЦ КП Філарета, нагороджена орденами Св. Миколая, Св. Варвари та Св. Кирила і Мефодія. Вона також почесний професор Волинського національного університету імені Лесі Українки.

Життя пані Любові — історія українців, які з волі обставин змушені були залишити рідну землю, шукати притулку на чужині, здобувати освіту, ростити дітей. І ніколи не забувати батьківщину.

Народилася майбутня письменниця в селі Видерта на Волині в священицькій родині 1929 року. Дитинство провела в селах Волині та Холмщини, де її батько, отець Йосип, мав парафії. Коли дівчинці було 15 років, родина емігрувала на Захід. Пережила лихоліття воєнних років у європейських таборах для переселених осіб. Остаточно замешкала в Канаді. Отримала ступінь бакалавра в Торонтському університеті, пізніше, у 48-річному віці, — ступінь магістра бібліотекарства та інформації в Університеті Західного Онтаріо (Лондон, Канада). Працювала в соціальній службі Торонто і в 68 років пішла на пенсію. Пані Любов повною мірою належить до «холмщаків», про яких писала в одній зі своїх книжок, що вони «працьовиті, завзяті і незламні».

— У воєнні роки до Канади емігрувало багато українських політичних діячів, письменників, представників вищого духовенства. Чи доводилося вам зустрічатися, наприклад, із митрополитом Іларіоном (у миру — Іван Огієнко), письменником Уласом Самчуком?

— З цими постатями була знайома особисто. Вперше побачила митрополита Іларіона ще дитиною, коли він приїздив у село Жмудь до мого батька, отця Йосипа. Перебуваючи в Канаді, листувалася з митрополитом, пересилала подарунки від батька. Митрополит приїздив до Торонто у церковних справах і навідував нашу родину.

Улас Самчук навчався в Кременецькій гімназії разом із моєю мамою. З письменником я неодноразово зустрічалася в Європі в часи воєнного лихоліття. І пізніше — в Канаді. Вперше побачила його 1944 року в місті Криниця, де родина мого дядька, колишнього полковника Армії УНР, настоятеля Рівненського собору отця Василя Варваріва надала притулок багатьом емігрантам. У їхньому помешканні, двох кімнатах та веранді, зупинялося 28 осіб. Серед них — Улас Самчук із дружиною Танею, а також письменник Федір Дудко з дружиною і моя родина.

Тоді постійно точилися розмови про те, де проходить лінія фронту. Пригадую, йшлося про події в Рівному під час німецької окупації. Оплакували долю Олени Теліги, Олега Ольжича, мого двоюрідного брата Ігоря Варваріва. Я на той час прочитала вже «Марію» та «Волинь» і була під великим враженням.

Наступного року зустрілася з письменником у Берліні. Великий гурт людей мешкав тоді у моєї тітки. Разом сиділи в бункері, ховаючись від бомб… А потім тікали до Баварії. І знову… зустріч. Цього разу в Цуфенгаузені. В таборі для політичних емігрантів. Ходили молитися до однієї церкви. Після богослужіння Самчук любив пожартувати: «Як вам, панночки, живеться?» Я тоді вже закінчувала гімназію…

Доля надовго звела нас у Торонто. Інтелігентам у Канаді важко прожити… Добрим словом варто згадати нашого емігранта Прокопа Наумчука, який зумів задаткувати велику хату і забезпечити житлом українську інтелігенцію. В кожній одній кімнаті жили родини: генерала Садовського, журналіста Левицького, єпископа Платона, Улас Самчук із дружиною...

Прокіп Наумчук відкрив ресторанчик з українськими стравами. Мешканці допомагали Прокопові на кухні, робили голубці й вареники. І тоді я зустрічалася з Уласом Самчуком у кухні, де готувалися ці страви.

Так виживали.

В Торонто Уласова дружина працювала на швейній фабриці. А він займався творчою працею. Улас у товаристві багато жартував, розповідав про своє щоденне життя. Нарікав, що часто виходила з ладу його друкарська машинка, а на нову не мав грошей. Був затятим рибалкою. Його дружина Тетяна, завжди скромно вдягнена, привертала до себе увагу стрункою поставою. Мала великі очі. Виглядала замкнутою, але була привітною. Під час зустрічей зі мною радо віталася.

— До яких подій ви приурочили цьогорічну поїздку в Україну?

— Перш за все хотіла побувати на відкритті пам’ятника жертвам терору і депортації українців Холмщини у 1938 — 1947 роках, яке відбулося 22 серпня. Величний монумент постав на пограниччі Волинської і Львівської областей та колишньої Холмщини, приблизно в центрі давнього Галицько-Волинського князівства ХІІІ ст. зі столицею в Холмі. На пам’ятнику викарбувано втрати українців Холмщини в ті часи: 35 спалених українських сіл, знищено 217 храмів, 194 храми переобладнано на костели, 180 тисяч холмщаків депортовано з рідних земель, 46 тисяч насильно переселено на північ Польщі.

Загинули тисячі невинних людей.

Ініціатором, автором, організатором спорудження монумента був доцент Національного університету «Львівська політехніка» Володимир Бойчук. Ми з ним разом навчалися в гімназії в Холмі і зберігаємо приязні стосунки багато літ. Без його старань пам’ятник не був би споруджений. Допомагала пожертвами на монумент і українська діаспора США та Канади. Я збирала ці кошти й переправляла в Україну.

Мені необхідно було на початку вересня відвідати Луцьк, побувати в Духовній семінарії, щоб вручити іменні стипендії. У Кременці на запрошення «Просвіти» і у Львові на Форумі видавців презентувала свої книжки.

— Ваша родина — особлива, в ній було аж два святих єпископи…

— Так, єпископ Амврозій і митрополит Анатолій. І обох замордували більшовики! Амврозій і Анатолій були двоюрідними братами моєї бабусі. Між собою теж були двоюрідними братами. Єпископ Амврозій (1867 — 1918) народився на Холмщині, закінчив у Санкт-Петербурзі духовну академію і здобув ступінь кандидата наук із богослов’я. Московська церковна влада посилала його на працю в різні куточки Росії. Відвідав Корею, де заснував православну церкву. Певний час жив в Україні, очолював Волинську духовну семінарію. Служив єпископом у Житомирі. За радянських часів його двічі арештовували. За особистим наказом Троцького, був жорстоко замордований 1918 року. Канонізований Московською церквою 1999 року.

Митрополит Одеський і Херсонський Анатолій (1880 — 1938) родом із міста Ковеля. Закінчив Київську духовну академію. Теж був кандидатом наук із богослов’я, екстраординарним професором і викладав в академії. Згодом його переведено до Москви, пізніше — призначено ректором Казанської духовної академії. 1921 року митрополита заарештували за неправдивими звинуваченнями і відвезли в Бутирську тюрму в Москві, там його дуже побили, зламали ребра.

Він пережив трирічне заслання до Туркестану. Перебував у повній ізоляції. Після арешту митрополита в 1936 році його засуджено на тяжкі роботи в Комі. Тяжко хворий, він уже не міг працювати. Помер у табірному шпиталі 1938 року. Перед смертю в нього забрали святу Євангелію, яку він ретельно беріг, хотіли здерти нагрудного хрестика, але митрополит повернувся на груди, не дав його зняти. Так і упокоївся. Митрополит Анатолій канонізований православними церквами у 1997, 2000 роках.

Трапився зі мною дивний випадок: у дорозі до Дубна моїм попутником був студент, який розповів, що під час його перебування в Одесі до міста привезли мощі святого митрополита Анатолія.

— Відвідини якого місця в Україні справили на вас особливе враження?

— В Рівному 2006 року проходила презентація моїх книжок у духовній семінарії. Присутній там світлої пам’яті митрополит Рівненський Даниїл запропонував мені поїхати до Гурби. Доти я не знала про цю місцевість і про трагічні події, які там відбувалися…

Урочище Гурби лежить у Здолбунівському районі Рівненської області. Оточене великими смерековими лісами. В цій місцевості 23 — 25 квітня 1944 року відбувся бій між п’ятьма тисячами вояків УПА і 35 тисячами енкаведистських карателів, які кинули проти упівців танки, літаки, гармати. Багато вояків знайшли свій вічний спочинок у гурбинських лісах. За різними даними, загинуло від 1200 до 2000 патріотів.

З 2002 року товариство «Пам’ять» проводить пошук їхніх могил. Часто могили знаходили по шкаралупах крашанок, які приносили люди на Провідну неділю. Знайдені останки вояків урочисто перепоховано у крипті Пантеону Слави «Герої Гурбенської битви». Над могилами височить колона Божої Матері. Збудовано церкву — капличку. Поблизу діє Свято-Воскресенський чоловічий монастир. На цьому місці мав би постати національний пантеон «Повстанські могили».

Моя книжка «Не вір» написана після відвідин Гурби і присвячена саме боротьбі УПА з московськими поневолювачами. В ній — розповідь про життя тих небагатьох вояків, які залишилися живими.

Особливою для мене була поїздка і до Батурина… Відбудовані палац гетьмана Кирила Розумовського, цитадель і напрочуд мальовнича природа, звичайно, справили на мене незабутнє враження.

— Які храми ви обрали в Україні для своїх пожертв, і чому саме їх?

— На Рівненському Поліссі, де немає жодної церкви УПЦ КП. В селах Рокитно і Заріччя допомагаю коштами на будівництво церков. Я народилася на Поліссі. Мій батько — отець Йосип — у 30-х роках минулого століття, під час панування Польщі, 11 років читав проповіді українською мовою, займався освітньою роботою, передплачував українську пресу. З огляду на це, хочу розбудити в поліському краї українське церковне життя. Також даю пожертви на будівництво церков УПЦ КП в селі Верля на Кременеччині та в Почаєві.

— Ваші діти і внуки володіють українською мовою? Адже народилися в Канаді і живуть там.

— Мої діти і внуки добре володіють українською мовою. Закінчили 11-річні суботні українські гімназії. Вдома розмовляємо лише рідною мовою. Мене тішить, що 20-річна внучка Калина, студентка Кінгстонського університету, переклала англійською мовою мою книжку «У вирі тоталітарних режимів», яка має вийти друком наступного року. Син Андрій, за фахом музикант, приїздив в Україну, давав концерти. Пожертвував отримані кошти на допомогу сиротам і дітям Чорнобиля. Донька Наталя, хірург-офтальмолог, відвідала Україну 1991 року в складі групи медиків США та Канади, обстежувала дітей Чорнобильської зони, досліджувала вплив радіації на очі. Наталя — хороший хірург, спеціалізується з хірургії сітківки ока. Пізніше моя донька і внуки об’їздили Україну...

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №6, 16 лютого-22 лютого Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво