Письменник Василь Шкляр: «У мене в парламенті є своя «фракція»!» - Культура - dt.ua

Письменник Василь Шкляр: «У мене в парламенті є своя «фракція»!»

4 лютого, 2011, 13:38 Роздрукувати Випуск №4, 4 лютого-11 лютого

Резонансний роман Василя Шкляра «Залишенець. Чорний Ворон» (про визвольну боротьбу наших повстанців у Центральній та Східній Україні в 20-ті роки проти більшовицької окупації) невдовзі може знайти своє нове — екранне — втілення. За підсумками таємного голосування, яке відбулося у четвер, 10 лютого, були визначені лауреати Шевченківської премії 2011 року. За даними DT.UA, Василь Шкляр отримає премію з літератури за роман «Залишенець. Чорний Ворон».

© Василя Артюшенко

Резонансний роман Василя Шкляра «Залишенець. Чорний Ворон» (про визвольну боротьбу наших повстанців у Центральній та Східній Україні в 20-ті роки проти більшовицької окупації) невдовзі може знайти своє нове — екранне — втілення. Саме зараз, як повідомив DT.UA сам письменник, триває збір народних коштів на майбутній фільм.

За підсумками таємного голосування, яке відбулося у четвер, 10 лютого, були визначені лауреати Шевченківської премії 2011 року. За даними DT.UA, Василь Шкляр отримає премію з літератури за роман «Залишенець. Чорний Ворон».

Крім «Чорного Ворона» Василь Шкляр розповів в інтерв’ю про кіносценарій, в основі якого убивство Петлюри, про «гучний» переклад українською мовою «Тараса Бульби», а також про деякі вірменські й чеченські сторінки зі свого бурхливого життя.

 

— Пане Василю, а кому першому спало на думку екранізувати вашого «Чорного ворона»?

— Власне, ще під час презентації роману багато хто казав: а чому б не створити фільм, адже роман дуже легко кладеться на мову кіно? В Рівному якось мене знову про це запитали, і я відповів, що це дуже велика розкіш – знімати в наш час. Потрібні мільйони й мільйони! І тоді підвелися кілька жінок: «Ми готові з капелюхами піти по Україні...». Втім, це, скоріше, жарт, бо йдеться не про мізерну суму. Мінімальний бюджет — 20 млн. гривень!

До речі, тележурналістка Настя Снітко зробила якось експеримент. Дівчина пішла на Хрещатик, написавши на коробці: «На українське кіно!». Сказала, на який фільм збирає кошти, і ввімкнула секундомір. Рівно за десять хвилин у коробці було вже 123 гривні. Ми порахували: якщо чотири такі дівчини стоятимуть цілодобово, то за рік зберуть 20 млн…

Це, звичайно, напівжарт... Але схожа ідея народилася водночас і в Лізі українських меценатів. Далі автономно з такою ж ініціативою виступив і народний депутат Микола Кульчинський, його підтримав Олесь Доній. А Сергій Тримбач сказав, що екранізація «Чорного ворона» — цілком реальна річ, тому що українське кіно треба робити на серйозній літературній основі.

Так було створено оргкомітет, до якого й увійшли С.Тримбач, О.Доній, М.Слабошпицький, М. Кульчинський, комерційний директор УНІАН В.Нечипоренко. Почався збір коштів… Але головні акції почнуться тоді, коли знайдемо режисера.

— Отже, творча група поки не сформована? А кого особисто ви бачите режисером фільму, а кого — виконавцем ролі Чорного Ворона?

— Традиції обірвані. Раніше на кіногалузь виділяли копійки... Цього року виділили начебто 130 мільйонів. І тут уже можна про щось говорити. Не знаю, на що підуть ті гроші… Але коли немає кіно, то немає й з чого вибирати!

Відверто скажу: поки що не бачу режисера на майбутній фільм. Оголосили творчий конкурс. Багато молодих митців приходять з пропозиціями. Але все це або короткий метр, або документальні, або художні фільми кінця 80-х — початку 90-х. Одним словом — не те.

— Чи може Мінкульт підтримати фінансування майбутнього кінопроекту?

— Та хоча б частково. Велика куля швидше обростає... Коли, нарешті, виберемо режисера, тоді з ним удвох визначимося щодо загального бачення фільму.

— А на російських акторів не покладаєтеся?

— Мені цікавий за фактурою актор Олександр Дяченко, який грає у серіалах. Є ідеї запросити іноземців. Того ж таки Єжи Гофмана. Щоб майбутній фільм не виявився якимось «експериментальним», а щоб його подивилося якомога більше людей. Тут гратися в «модернізм» не випадає. Очевидно, треба знімати щось на
кшталт «Хороброго серця» або «Вогнем і мечем»...

— Як гадаєте, будуть у майбутнього фільму противники в політичних ешелонах, з огляду на трагічні сторінки історії, описані вами?

— Активної опозиції поки не зустрічав. Хоча стосовно роману є різні думки. Але нормальні люди з різних таборів добре сприймають книжку, хоча дехто й називає її в запалі ксенофобською.

Я в таких випадках кажу: якщо не можете прочитати з відкритим серцем, то прочитайте хоча б з калькулятором.

Іноді закидають: мовляв, у тебе всі українці гарні, а вороги погані, неповноцінні... Мабуть, для декого є певні несподіванки в тому, що я вперше називаю речі своїми іменами? З погляду тодішніх учасників подій.

Наприклад, як могла сприйматися орда завойовників, яка сунула сюди? Звичайно, в якихось потворних формах. Я це й передаю. Скажімо, були китайці-найманці чи латиші, та й інші нації… І всі вони стали на більшовицький бік. Але разом з тим китаєць Ходя в мене один з найсимпатичніших героїв. Так, євреї-чекісти непривабливо показані. Але тому, що вони вороги! І в цій же книжці знайдете привабливий образ єврейки Єви… Тому й кажу: візьміть калькулятор... Під цим маю на увазі те, що найбільше негативних героїв у романі... — все ж таки саме серед українців.

Якщо дивитися на твір із відкритим серцем, то й опонентів у нього не буде.

— В одній з недавніх публікацій у DТ.UA відомі літератори досить суворо говорили про гуманітарну політику нинішньої влади. Що на цю тему можете сказати ви?

— Як письменник — буду в опозиції до кожної влади, хто б там не був: чи Ющенко, чи Янукович. Письменник повинен бути поза політикою. Але в нас він завжди мимоволі втягується в політику. Ми ж ніколи не мали своєї держави. Тому в Україні письменник виступає проповідником. І це, можливо, деколи навіть шкодить нашій літературі. В художньому творі не повинно бути тенденційності.

А щодо теперішньої влади… Не хочеться повторювати банальних речей. Знайдете мій підпис під усіма заявами.

— Добре… Але, можливо, є і деякий «позитив» у тому гуманітарному напрямку, який обрала влада?

— Позитив? Не бачу. Бачу окупований простір... У нас немає жодного повноцінного українського телеканалу. Ми знову загнані в гетто. Але навіть у таких умовах українська література розвивається. Просто дивно: з чого вона проростає крізь цей асфальт і каміння. У нас багато чудових авторів.

— До речі, який на сьогодні наклад роману «Залишенець. Чорний ворон»?

— Умовно тисяч тридцять. Це, звісно, можна порівняти з російським десятимільйонним тиражем… Тільки поле російського читача набагато ширше. Але навіть якщо візьмете Пауло Коельо, то його наклади українською мовою непорівнянні ні з Марією Матіос, ні з Андруховичем, ні з Ліною Костенко. Нас читають більше, ніж захвалених закордонних письменників.

— Ваше враження від прози Ліни Костенко — роману «Записки українського самашедшого»?

— Мені подобається. Її проза цікава, афористична. Крім того, Ліна Василівна зробила загальнонаціональний щоденник. Всьому тому, що ми лінувалися фіксувати й осмислювати, всім подіям вона дала іронічну оцінку. «Записки...» читають — одні зі сльозами на очах, інші зі сміхом.

— Якщо знову про «Чорного ворона», то що вдалося відтворити краще, а які сюжетні лінії чи епізоди могли би бути сильнішими? В плані самокритики.

— Важко про це говорити. Я зжився з «Чорним вороном». Книжка написана на міцній документальній основі. Працював 13 років. Знав, що такий твір матиме опонентів. І через те під кожним епізодом у мене документ.

Що меншою мірою вдалося? Можливо, зважаючи на критику та деякі закиди, справді варто було показати інший табір ширше. Це є, але більше пунктиром: мовляв, по той бік барикади були нормальні люди, багато хто з них допомагав повстанцям і зброєю, і продовольством... Але це правда: більшовики нищили, палили, навіть збиткувалися над тілами. Наприклад, вони понівечили отамана Василя Чучупаку вже після смерті... Його розтерзали. Втім, твір сприймаю як цілість. Я взагалі ніколи нічого не дописую і не переписую.

— Можливо, для кіноверсії щось зміните?

— Наразі не знаю, що буде в кіноверсії... Тим більше в плані кіно у мене наклалося ще одне завдання: запропонували написати на серйозному рівні сценарій про Петлюру. Це історія про найдраматичніший, останній період його життя, коли Петлюра живе в Парижі, на нього полюють радянські спецслужби і, зрештою, коли його вбиває агент Самуїл Шварцбард. Надзвичайна сторінка — суд над убивцею. Це дійство фактично перетворили на суд над покійним Петлюрою. І вбивці суд присяжних присудив один франк штрафу: щоб очистити тротуар, де пролилася кров…

Фільм не документальний, а художній. Можу навіть сказати майбутню назву — «Помри і будь». Цей вислів належить Гете, і його цитує донька Симона Петлюри Леся. Дівчинці було 15 років, коли вбили її батька. Сценарії всіх подій — ніби скрізь призму її очей.

— Ви навчались у Єреванському університеті, володієте вірменською мовою… Що найбільше вас приваблює в цій культурі?

— Це широке питання. Потрапив у Єреван за обміном студентів. Хоча в мене немає вірменського коріння (втім, у зовнішності, можливо, і є щось від «лица кавказской национальности»). Вірменія — яскрава сторінка в моєму житті. Мову вивчав в оригінальний спосіб, не так в університеті, а коли грав ночами в карти. Це дуже активна мова! І якщо чогось не зрозумієш, то можеш програти. Я вже через два місяці по тому, як приїхав до Єревана, розмовляв вірменською. Кажуть, що Валерій Брюсов також вивчав вірменську за два місяці, але не знаю, як йому це вдалося, якщо він не грав у карти.

— Свого часу ви переклали «Тараса Бульбу» українською… Цей переклад наробив галасу. Чи варто взагалі перекладати Гоголя, мова якого зрозуміла?

— Я переклав першу редакцію «Тараса Бульби». Ще у 1835-му у збірнику «Миргород» вийшов цей варіант. І в цьому шедеврі не було таких дурниць, як «За русскую землю!», чи наприкінці, коли охоплений полум’ям Тарас Бульба каже: «Уже чуют ближние и дальние народы, подымается из русской земли свой царь, и не будет в мире силы, которая бы не покорилась ему...». Адже Гоголь дійшов до ідеалізації російського самодержавства. Так, він геній, але був свого роду «грантоїдом». Російська критика в особі Бєлінського чинила на нього тиск. Після першого варіанта «Бульби» було сказано: «Усилить общерусский идейный смысл...». І Гоголь піддався. 1842-го у другому томі його «Собрания сочинений» вийшов другий варіант «Бульби»… Цей варіант канонізований. Його й зараз вивчають у школі. А наше видання було розкішне! В оформленні Сергія Якутовича. Там спеціально надрукували — сторінка російською, сторінка українською… Таке видання особливо цікаве для людей, які вивчають українську.

І через те я кажу: все, що стосується української тематики в Гоголя, це можна й треба перекладати… «Вечори на хуторі біля Диканьки» ще Максим Рильський перекладав! А все, що стосується його петербурзьких повістей, — цього не треба перекладати. Тут цікавіший оригінал, ніж переклад.

— А як сприйняли екранізацію «Бульби» Володимиром Бортком?

— З погляду техніки, це гарний фільм. А з погляду ідеологічних акцентів, він мені не близький. Я був у той час у Москві, зустрівся там з Богданом Ступкою, ще на етапі озвучки… Запитав: «Пане Богдане, а чи буде в фіналі фільму ота абсурдна фраза: «Подымается из русской земли свой царь!»? Ступка відповів: «Звичайно, буде, заради цього росіяни й знімали кіно!».

— Свого часу ви займалися політичною журналістикою…

— Так, був прес-секретарем Української республіканської партії, яка постала з Української Гельсінкської правозахисної спілки. Це партія, яка ще за тих комуністичних часів проголосила своєю програмою самостійність України. Це була досить радикальна партія Левка Лук’яненка, Михайла Гориня…

— Ви побували також у багатьох гарячих точках… А в яку з нинішніх гарячих точок ви хотіли б потрапити — і створити текст на основі нинішніх реалій?

— Так, я залюбки поїхав би… Люблю зброю, і це моє… Хоча, звичайно, вже немає тієї фізичної сили, як замолоду. Уявіть, що батько дозволяв мені вже у 12 років самому ходити з мисливською рушницею по полях. До того ж я із самого малечку любив майструвати самопали!

А куди поїхати? Мене завжди приваблювала Чечня. Я мав дружні стосунки із цим народом. Близько знайомий з Аллою Дудаєвою. У 1996 році під час виборів Єльцина Аллу Дудаєву заарештували в Нальчику: її ув’язнили в особняку під Москвою (хотіли навіть використати у виборчій кампанії Єльцина). А потім вона зникла… Пам’ятаю навіть заголовки у газетах: «Куда исчезла Алла Дудаева?», «Кто похитил Аллу Дудаеву?». А в цей час я з нею в Карпатах пив каву! Її «викрали» українці — в дуже цікавий спосіб, але це окрема історія… Потім тут, у Києві, я зустрічався з одним польовим чеченським командиром. І щоб поговорити у спокійній обстановці, ми поїхали в Гідропарк на метро. Виходимо зі станції — і раптом нас оточує наряд міліції! У мене обірвалося серце: думаю, зараз мого Ібрагіма заметуть... Але сталося диво. Ібрагіма відпускають, а мене затримують! Виявилося, що я більше схожий на кавказця! А коли з міліціонерами українською розговорився, то вони зрозуміли, що «не того» взяли. Отже, мене завжди цікавив визвольний рух на теренах СНД…

— То визвольний рух малих народів — це наслідок окупаційної політики великих держав?

— Тут я можу сказати непопулярні речі. Маленьким народам, котрі фізично слабші, іноді нічого не лишається, окрім тероризму. Але не схвалюю тероризму сліпого, коли гинуть невинні люди…

— А з ким із політиків безпосередньо спілкуєтеся сьогодні?

— У мене в парламенті є своя «фракція»! Ці політики сидять, як правило, в центрі і правому крилі парламенту…

Для мене стало несподіванкою паломництво до Холодного Яру багатьох людей. Там останнім часом поставлено багато пам’ятників, торік відкрили постамент Юрію Горлісу-Горському… Це фантастична постать. Письменник, який був безпосереднім учасником тих подій. Він був осавулом першого основного куреня полку гайдамаків Холодного Яру. Також там стоїть пам’ятник на місці загибелі Василя Чучупаки, головного отамана Холодного Яру.

Холодний Яр — це ліс, який намагнетизований якоюсь енергетикою, котра притягує людей. Хто хоч раз там побував — неодмінно повернеться.

Я буваю там кілька разів на рік.

До того ж звідти моє коріння, зі Звенигородщини, це Шевченків край. Колись отаман Лютий-Лютенко казав, що Холодний Яр — це не тільки територія в лісі між Чигирином і Кам’янкою, а значно більша…

Саме там той повстанський рух буяв. Це була територія духу! А ті події замовчували, бо навіть чекістів, які, вихваляючись своїми подвигами, згадували про повстанський рух, знищували. Навіть згадка про це була небезпечною. Повстанців називали бандитами.

Але хто був у тих бандитах? Вчителі, просвітяни, офіцери, лікарі — словом, увесь цвіт нації пішов у повстанці.

…Ющенко видав розпливчастий наказ визнати героями всіх, хто брав участь у національно-визвольних змаганнях. А коли раніше подавали на реабілітацію головних отаманів — таких як Ларіон Загородній, Денис Гупало, Мефодій Голик-Залізняк, — то прийшла відповідь з прокуратури: мовляв, вони не підлягають реабілітації, оскільки боролися проти робітничо-селянської радянської влади в інтересах буржуазії. Парадокс… Зараз «буржуазія», в інтересах якої вони боролися, вже двадцять років при владі, і цих хлопців не хочуть визнати героями. Але ж це потрібно не їм, а нам!

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №39, 19 жовтня-25 жовтня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво