ПІКАНТНИЙ СМАК ПЕРЕМОГИ

Сни про щось більше

Як казав Уїнстон Черчілль, усі ми — карлики, що стоять на плечах у велетнів. Як у кожній дотепній фразі, у цьому засновку міститься набагато більше, ніж вкладав туди автор. Ніде правди діти, приналежність до групи, як і раніше, багато для нас означає, тим паче приємно, коли ми належимо до цієї групи просто з народження — без будь-яких зусиль. Просто опинившись, скажімо, у Києві, кожен житель цього міста може пишатися перемогами свого футбольного клубу й, відповідно, засмучуватися з приводу його поразок (що останнім часом, на жаль, трапляється частіше). Із появою на спортивному небосхилі подвійної зірки братів Кличків ми ніби самі стали значно сильнішими.

При цьому ми не мусимо нічого вкладати в ці перемоги, крім хрипких криків на стадіоні чи перед телевізором — і то за бажання. Але обмін чесний — адже вони вийшли, що називається, з народу — з нашого загального генного банку — і надають нам певну подобу прапора з себе самих.

Саме тому перша реакція на перемогу Руслани на «Євробаченні» була захоплена — УРА! Адже це МИ перемогли. Тепер весь світ дізнається, що наші хлопці найдужчі, а дівчата — найголосистіші. І це, повірте, не найгірша слава. Якщо говорити про національні стереотипи, можна знайти й гірші приклади. Але невже відчайдушні пошуки національної ідеї/символу можуть проявитися лише в піснях-танцях (нехай навіть диких) і мордобої (хоч досить кваліфікованому та спортивному)?

А, з іншого боку, що ще потрібно?

Мистецтво належати народові

З самого дитинства нам розповідають про так звані вершини людського генія. Турботливі батьки водять своїх чад по музеях і театрах, читають на ніч чудові книжки і взагалі всіляко прилучають до освіти. А згодом виявляється: звуковою доріжкою до нашого життя є пісенька, яка лунала по радіо в часи нашої юності і викликала в той світлий час зубовний скрегіт і мурашки по шкірі. Зате саме під акомпанемент цих нехитрих гармоній проходив важливий етап нашого життя —набуття першого сексуального, поведінкового й нейрологічного досвіду. Простіше кажучи — випив портвейну, потанцював усіляко з дівчиною — і, приміром, побився з її попереднім залицяльником. Природно, деталі залежать від статі, оточення й часу, на який припала юність експериментатора. Портвейн може замінити, приміром, таблетка МДМА, танець із дівчиною — танець узагалі, а замість бійки з однолітком може зійти, скажімо, ніч у міліції. Суть від цього не змінюється, змінюється час — і музика разом із ним. І нехай кажуть ретрогради, що, мовляв, у їхній час музика була набагато музикальніша (а вода мокріша й ковбаса дешевша), — ми-то знаємо, що новий час завжди потребує нових пісень. І «Дикі танці» анітрохи не гірші від неформальних гімнів попереднього розливу. А багато в чому навіть кращі — адже нині на поставлене десь за кордоном запитання «Звідки ви?» можна гордо наспівати зазначену пісеньку і станцювати що-небудь псевдогуцульське. Розпізнати, можливо, і не розпізнають — але враження ви справите. А це ж найголовніше. Особливо при першому знайомстві.

Український культурний імперіалізм?

Саме популярна, а не висока культура є насправді послом світу й міжнаціонального спілкування. Бетховен, Пушкін і цей, як його... (хто там у нас із великих...) Ну нехай Довженко... Отож, вони не представники своїх народів (націй, імперій, територій) — вони представляють усе людство. А літня Пугачова два-три роки тому та якась мила, але даремна дівчинка репрезентують конкретну державу — і не отримують на Всеєвропейському огляді самодіяльності нічого. І навіть солодка мрія педофіла (педофілки?) «Тату» нічого не отримали. А наша одержала. Виходить, ми найкращі, принаймні на цьому самому огляді. І всім це помітно, особливо по гарячих слідах — представники російського шоу-бізнесу в одній популярній російській же програмі ніяк не могли впоратися з простою людською жабою. Уже вона їх душила-душила, душила-душила... А приз однак нашим дали.

Добре, хоч ніхто з них не згадав (а можливо, не читав) злобливу статейку в одному українському літаковому журналі. Легковажна Руслана, яка не мріяла в той час про світову сцену, повідомила в інтерв’ю, що її «масковскіє друзья» порадили їй звернутися до витоків — а саме до гуцульських пісень-танців, а також допомогли із записом альбому й постановкою шоу... Так і написано, відкритим текстом, — і що прикро, не у викривальному матеріалі скандального журналіста, а так, заради забави, розказано особисто в банальному виданні для нудьгуючих пасажирів. То що, українська експансія готується за межами країни? Що ж, логічно — футболістів відправляємо в Італію, боксерів — у Німеччину, а танцюристів-піснярів — у Росію, поближче. Знову-таки, коли до виборів настане час по областях народ звеселяти, однак усіх звідти везти — і наших нехай прихоплять. До речі, цікаво, як вплине європейська перемога на величину гонорару й політичні симпатії переможниці. Незабаром дізнаємося — вибори не за горами.

А нам що з того? (1)

До речі, про вибори — а судді хто на «Євробаченні»? На жаль, це не покупці дисків і квитків на концерти. Це телеглядачі, здебільшого нудьгуючі домогосподарки (патріотично налаштовані співвітчизники до уваги не беруться, вони прирівнюються до родичів і друзів конкурсанта). Звісно, можна заперечити, що (можливо) без перемоги на «Євробаченні» «АББА» довше б рухалася до вершин. Можна називати й інших учасників, котрі домоглися слави й успіху після конкурсу, хоча їх не так уже й багато. Але «після», на жаль, це не «тому що». Хоча матеріал у Руслани, слід визнати, міцний, енергії вистачає, і хтозна — може, щось із цього й вийде. Давно на часі запустити власну зірочку на світовий небосхил, бо до сьогодні нашим найвагомішим внеском у світову поп-культуру залишаються значно потьмянілий Чорнобиль і котлети по-київськи. А так хочеться роздутися від гордощів де-небудь там, почувши знайомі звуки, й, випивши зайву чарчину, тицяти себе в груди й ламаною іноземною примовляти — «А я її знаю, це ж наша Руслана». Усім нам цього хочеться — і автор теж не виняток.

А нам що з того? (2)

Залишається тільки пригадати, що за все доводиться платити. Пригадуєте — «Мы за ценой не постоим»? Це саме про перемогу. Проблема в тому, що країна-переможець приймає в себе конкурс наступного року. Це вам не перемога в боксі — Клички всіх побили, ми пораділи, випили по маленькій, пішли спати — та й усе. Ні, за європеремогу треба відповідати. Тут і спливає ситуація, що називається, «у цілому по країні». Виявляється, залів у нас немає (а в Туреччині був зал на приблизно 30 — 50 тисяч місць), селити гостей ніде — ліжко-місць не вистачить, ані три-, ані самозвано п’ятизіркових. Розв’язання транспортних проблем на час фестивалю також викликає дрож — ми ж знаємо, як їх вирішуватимуть, — роздадуть смугасті палички й перекриють усе. Зовсім. А як же, у нас гості...

Але найголовніше, що раптовий заїзд гостей популяризує наші недоліки й винесе їх на очі мільйонів телеглядачів.

Хитрі турки витратили на прийом «Євробачення» 100 млн. євро — так їм же було що рекламувати! І ті курорти, і ці готелі... Не хочете тут — можна там, там вам буде зручніше... І в результаті від своїх вкладень планують отримати прибутків мало не п’ять мільярдів, правда, за наступні п’ять років. Це називається довгострокове планування. Ми так поки що не вміємо, тут усе ще діє «Ув’яжемося в бій, а там побачимо». І що тепер робити? Терміново будувати зал і готелі? За рік? Звісно, а потім вони на голову впадуть…

Ось так і виходить — несподівана перемога приносить клопоти й хвилювання переможцям. Хоча, по правді, однак приємно.