«ПІДВАЛИ МОЖУТЬ БУТИ ВСІЛЯКОГО ВІДТІНКУ...» З МАЙБУТНЬОЇ КНИГИ «РОЛІТ І ЙОГО ЗНАМЕНИТІ МЕШКАНЦІ» - Культура - dt.ua

«ПІДВАЛИ МОЖУТЬ БУТИ ВСІЛЯКОГО ВІДТІНКУ...» З МАЙБУТНЬОЇ КНИГИ «РОЛІТ І ЙОГО ЗНАМЕНИТІ МЕШКАНЦІ»

16 серпня, 2002, 00:00 Роздрукувати Випуск №31, 16 серпня-23 серпня

У житловому будинку письменників «Роліт», що на розі київських вулиць Б.Хмельницького та М.Коцюбинського, є підвал...

У житловому будинку письменників «Роліт», що на розі київських вулиць Б.Хмельницького та М.Коцюбинського, є підвал. Зовні він нічим не відрізняється від аналогічних приміщень в інших будинках. Сьогодні тут, як і в більшості підвалів центру столиці, порядкують різні комерційні установи.

Але, як слушно й не без гумору зауважив про ролітівський підвал мешканець цього будинку поет Яків Городськой:

Підвали можуть бути

Всілякого відтінку.

І справді — в легендарних будинках навіть підвали легендарні. Скількох видатних людей бачили стіни цього, здавалося б, звичайнісінького підземелля! Ви не повірите, але його сходинками, які таємничо ведуть кудись під перший поверх, ступала нога племінниці Льва Троцького, знаменитого оповідача Іраклія Андроникова й нашої сучасниці — уславленої співачки Євгенії Мірошниченко!

Сьогоднішня наша розповідь — про легендарний ролітівський підвал, який зберігає у своїх надрах чимало всіляких історій і загадок.

Кожен, хто бував у старому «Роліті» — п’ятиповерховому корпусі уздовж вул. Коцюбинського, — мабуть, був дуже здивований, побачивши тамтешні кухні. Їхні розміри не перевищують два з половиною квадратні метри. Двом людям тут розминутися важко, а обідати взагалі неможливо. На подвір’я сумно виглядає одне вузеньке віконце... Мешканці будинку жартують, що архітектурний проект, очевидно, був дуже прогресивний, оскільки... взагалі не передбачав у квартирах кухонь!

Логіка тих далеких років, коли розроблявся проект (1929—1931), була такою: побут буде новим, радянська жінка не поратиметься на кухні, а приноситиме готову їжу прямо з їдальні, яку й запланували спорудити в підвалі... За однією з ролітівських легенд (їх існує чимало!), прозаїк Іван Ле, що опікувався зведенням «Роліту» від Спілки письменників, в останню мить начебто запитав: «Ну а чай письменник може пити вдома?» (відомо ж, що дехто з літераторів працює ночами, коли на дверях радянських їдалень висить великий замок). Йому відповіли: «А чого ж? Може!» І тоді Іван Леонтійович власноруч накреслив у проекті малесеньку кухню, відітнувши шматок площі від сусідньої кімнати.

Так було чи ні — достеменно невідомо. Проте малогабаритність ролітівських кухонь, де ніяк і провернутися, впадає в око відразу. Особливо якщо порівняти їх з великою ванною кімнатою та просторою вбиральнею, між якими був іще й коридорчик. Отже, те, що спочатку планували архітектори В.Кричевський та П.Костирко, не було затісним, а кухні й справді спланували в останню мить...

Дочка поета Івана Гончаренка — Наталя Іванівна — розповіла нам, що коли їхня сім’я восени 1935-го поселилася в «Роліті», її мама розгублено запитала в чоловіка: «Ваню, що ж це за кухня?» На що поет відповів: «Не бійся, за рік-другий настане комунізм, їжу безкоштовно даватимуть у їдальні, а ми вдома будемо тільки розігрівати!»

Через два роки комунізм не настав (у 1937-му — й поготів), а кухні, які годилися хіба щоб скип’ятити окріп, мимоволі стали виконувати свої функції на повну силу. Звичайно, не на радість господиням... (Розширювати ці кухоньки мешканцям дозволили тільки за брежнєвських часів, а до того вони кількадесят років потерпали від неймовірної тісняви.)

Проте письменницька їдальня в підвалі «Роліту» таки існувала — з перших днів заселення будинку, тобто від кінця 1934 року. До неї вели східці вниз, що й нині розташовані між четвертим і п’ятим під’їздами. Про цю їдальню в літературних колах інколи доводиться чути (й читати) різні побрехеньки. Одну з них сприйняв за чисту монету Віталій Коротич (який сам у «Роліті» не мешкав). Ось що читаємо в його недавній книзі «От первого лица»: «У першій черзі письменницького будинку, зведеного в Києві на узвишші тодішньої вулиці Леніна, взагалі, наприклад, не передбачалися кухні у квартирах. Призначалася одна на всіх, велика, у цокольному поверсі, там само й обідня зала — теж одна на всіх».

Це вигадки. Великої їдальні в «Роліті» не було — вона містилась у двох невеличких підвальних кімнатках. Не існувало й обідньої зали — їжу брали в судках додому. Їдальня не була безкоштовною, за їжу треба було платити. Проте зручність полягала в тому, що до куховарок можна було принести власноруч спійманого ляща чи придбану на базарі курку, і з них готували саме ту страву, яку бажав замовник... Однак виявилося, що зручніше все-таки куховарити вдома, і більшість письменницьких родин саме так і робила (найбільш кмітливі навіть пристосували під кухню просторішу ванну кімнату!). Тож їдальня, проіснувавши так-сяк близько трьох років, благополучно почила в бозі.

* * *

Невдовзі після того з ініціативи П.Постишева в Києві стали запроваджувати такі собі піонерські форпости. Ролітівці відгукнулися на цей клич доби, і в підвалі між четвертим і п’ятим під’їздами, якраз у приміщенні колишньої їдальні, облаштували свій форпост. Тодішні письменницькі діти — нині це солідні люди, самі вже дідусі й бабусі — згадують його з надзвичайним теплом. Душею та натхненником багатьох заходів була енергійна й завжди привітна Кіра Городецька — дружина прозаїка Олекси Кундзіча.

Тут працювали різноманітні гуртки: шаховий, спортивний, вишивання, малювання та інші. Гуртківцями були юні ролітівці, а їхніми керівниками — старші мешканці будинку (на громадських засадах). Приміром, гуртком вишивання керувала жінка директора Літфонду С.Данильченка (кв. 47), драмгурток очолювала Тетяна Кондратенко (кв.75), дружина прозаїка й театральна актриса, пізніше її змінило акторське подружжя з ТЮГу, яке також мешкало в «Роліті» (кв. 45). Естер Вев’юрко (кв.1), вдова драматурга, читала дітлахам казки, і вони по-доброму заздрили її синам Іллі й Тобі — мовляв, яка в них чудова мама! Виступали перед юнню зі своїми новими творами і відомі письменники — П.Тичина (кв.38), С. Скляренко (кв.11), С.Голованівський (кв.59), В.Кондратенко та інші.

Найпопулярнішим був драматичний гурток. Його учасники готували аматорські спектаклі, з яких особливий успіх мала вистава «Буратіно» (за п’єсою О.Толстого) у постановці професійного режисера Гриба. «Він робив із дітей справжніх акторів, щиро до нас ставився», — пригадує Ольга Панч, яка виконувала в тому спектаклі роль Лисиці Аліси. Син О.Кундзіча — Гелій — грав пуделя Артемона, Оксана Скляренко — красуню Мальвіну, ну а роль Карабаса Барабаса цілком логічно доручили дворовому заводієві Іллі Вев’юрку. Син директора «Роліту» Юрій Лівшиць, який грав П’єро, через 65 років зізнався: «Найсильніше дитяче враження — то форпост».

Кошти на костюми та вистави надавав Літфонд, проте шили костюми й здобували реквізит самі гуртківці. У маленькому приміщенні форпосту юні таланти лише готували спектаклі — це була своєрідна «мала сцена». Виступали ж на «великій сцені», тобто у Спілці письменників, яка містилася тоді в старовинному будиночку на розі сучасних вулиць Б.Хмельницького та Пушкінської (його знесли під час спорудження станції метро «Театральна»). Щоб потрапити на прем’єру, майстри пера купували квиток за символічну платню — 5 коп.

* * *

Нова сторінка в історії ролітівського підвалу пов’язана, хоч як дивно, з підключенням будинку до системи централізованого теплопостачання. Потреба в кочегарці, яка тут досі була, відпала, але приміщення простояло порожнім недовго. Зважаючи на післявоєнну скруту з житлом, підвал пристосували під помешкання, і «Роліт» збагатився кількома двокімнатними квартирами.

У торцевій підвальній оселі, яка спочатку мала номер 32а, а потім 78, замешкав Генріх Шліосберг із родиною. Сьогодні це прізвище мало що говорить, а тоді це була постать легендарна. Як жартували сусіди, він уклав лише одну книжку, зате дійових осіб у ній було більше, ніж у всіх книжках, написаних усіма іншими ролітівцями. Справа в тім, що пан Шліосберг працював начальником Київської телефонної станції. Навіть номер хатнього телефону мав «блатний» — 4-02-02. Усі телефонні довідники Києва (довоєнні й післявоєнні) укладені саме ним. Подейкують, що прозаїки, коли їм треба було добрати своєму персонажеві якесь незвичайне чи влучне прізвище, бувало, спускалися в підвал по допомогу до Шліосберга — він справді був знавцем цього питання... Як потрапив у відомчий письменницький будинок цей зв’язківець? Кажуть, виділив Спілці письменників додаткові телефони, а та, в порядку бартеру, допомогла йому розв’язати болюче житлове питання...

Господарем сусідньої квартири став відомий перекладач Євген Дроб’язко. У його сімейному архіві зберігся цікавий документ — лист старшого держсанінспектора м.Києва «тов. Руслиця» до Спілки письменників (31 травня 1949 р.). У ньому повідомляється, що міська санітарна інспекція, розглянувши «заяву гр. Дроб’язка», дає згоду на переобладнання під житло частину колишньої котельної ТЕЦ. Далі висувалися умови, за яких така трансформація дозволялася.

Колишню кочегарку, що її в листі поважно названо котельнею ТЕЦ, переобладнували понад півроку. Нарешті, в грудні родина перекладача перебралася з комуналки, що на вул. Малій Підвальній, у підвал «Роліту».

Євген Антонович був людиною унікальною. Випускник відомої Першої київської гімназії, де навчалися також К.Паустовський і М.Булгаков, він іще замолоду приохотився до вивчення іноземних мов. Перекладав із німецької, чеської, французької, іспанської, італійської. Це він переклав «Божественну комедію» Данте українською повністю, тож і донині читач знайомиться з цим видатним твором саме в його перекладі. Син письменника — Лев Євгенович розповів нам, що перекладати «Божественну комедію» батько почав іще під час війни, і тоді на нього дивилися як на божевільного. Тепер це — класика...

Дуже швидко гостинна оселя Дроб’язків перетворилася на своєрідний острівець, куди залюбки приходили відомі літератори, актори, художники, музиканти, науковці і, звичайно, колеги-перекладачі. Товариства збиралися тут часто, а якщо приїздили гості з інших міст (наприклад, відомий пропагандист української літератури в Росії Олександр Дейч) — то й поготів. Євгенія Дейч згадувала: «Про мудру й чарівну Лію Наумівну та милого Євгена Антоновича Дроб’язка, який збагатив рідну українську літературу перекладами творів багатомовної поезії, про їхню гостинність, доброту, вміння згуртовувати людей лишилися найяскравіші спогади в тих, хто спілкувався з ними. Максим Тадейович високо оцінив цю напрочуд гармонійну пару, ставився до неї щиросердно й по-дружньому, а з Євгеном Антоновичем разом переклав «Лихо з розуму» Грибоєдова».

Квартиру Дроб’язків, що вона попервах мала номер 22а, а потім 79, відвідували і з приємністю згадували М.Рильський, академіки О.Білецький і М.Гудзій, відома поетеса Віра Інбер (приїжджаючи з Москви, вона зупинялася саме тут), народна артистка України Євгенія Опалова (виконавиця відомої ролі пані Дульської в Театрі ім. Лесі Українки) та її чоловік Л.Корецький, що був директором Будинку кіно, художник З.Толкачов, поети М.Ушаков, Л.Вишеславський, М.Упеник, Я.Городськой, прозаїк О.Копиленко, видатний перекладач М.Лукаш, відомий диригент, народний артист СРСР Н.Рахлін. До речі, Натан Григорович, гастролюючи якось зі своїм оркестром у Ленінграді, надіслав новорічні вітання Дроб’язкам за такою дивною адресою: «Київ, Леніна, 68, на подвір’ї в найнижчому поверсі». Уявіть — ця листівка дійшла!

Неодноразово бував у Дроб’язків відомий прозаїк, літературознавець і популярний телеоповідач Іраклій Андроников, який завжди з приємністю згадував про відвідини «Роліту». «Днями зустріла в нас у спілці Іраклія, — писала Дроб’язкам із Москви В.Інбер. — Він говорив про вас із найбільшою ніжністю». В іншому листі поетеса зізнавалася: «Дуже хочеться мені до Києва... В усякому разі — подумки я частенько сиджу на вулиці Леніна 68, у квартирі 22а.» Між іншим, мало хто знає, що В.Інбер доводиться близькою родичкою Л.Троцькому — її батько є двоюрідним братом «демона революції»… У «Роліт» поетеса приїздила зазвичай на власнім авто разом із своїм чоловіком — академіком І.Страшуном.

І.Андроников, як завжди, багато й цікаво розповідав. Фактично царював за столом. Минули роки, і колишні його слухачі в ролітівському підвалі з подивом почули ті його блискучі історії вже з телевізійного екрану... А тоді, в «Роліті», вони ще тільки крутилися в голові майбутньої телезірки, проходили своєрідну «апробацію». Оповідачем Андроников завжди був блискучим...

Одного разу, коли його ім’я вже прославилося на весь Союз, Андроников намагався з квартири Дроб’язків замовити собі таксі по телефону. Тоді це було непросто, бо охочих проїхатися «з вітерцем» виявлялося куди більше, ніж самих машин. І тоді Іраклій Луарсабович, не називаючи себе, почав розповідати телефоністці одну зі своїх неперевершених історій. Та його відразу впізнала і негайно надіслала таксі...

Заходив до Дроб’язків і Володимир Сосюра, який мешкав у сусідньому під’їзді. Живий класик полюбляв почитати сусідам свої нові твори, послухати відгуки. Інколи з його вуст лилися іскрометні епіграми на колег по перу, які в ті роки не те що друкувати, а й навіть читати вголос було як гратися з вогнем. Приміром, такі рядки:

Важний вид і жирне пузо.

У штанах іде медуза,

Мов з Кощея кроків гук...

Не послав ти кулі в лузу,

Олександер Корнійчук!

Лев Євгенович, син господаря квартири, був тоді школярем і, за його словами, не дуже любив вірші Сосюри, які були включені до шкільної програми. Проте коли поет читав вірші в підвалі, він поставав зовсім іншим, несподіваним, неофіційним. Під час одного з таких візитів Левко так заслухався чарівною лірикою, що геть забув підготувати на завтра домашнє завдання з літератури — вивчити хрестоматійний вірш... того ж таки Сосюри. На щастя, обійшлося без «двійки», бо вчителька знала, в якому будинку мешкає її учень.

Щоправда, частіше Сосюра навідувався в підвал із більш прозаїчної причини — позичити 5 карбованців. Поет не обіймав жодних посад ні в спілці, ні у видавництвах, ні в редакціях, жив лише з гонорарів, які, на відміну від своїх більш пробивних колег, отримував не вельми регулярно. Проте позичені гроші завжди акуратно повертав.

Те, що Сосюра наважувався читати в «підпіллі» у Дроб’язків свої «підпільні» вірші, багато про що свідчить. Про довіру до цієї родини зокрема. Між іншим, відомий перекладач Григорій Кочур із заслання писав листи тільки Є.Дроб’язку.

Про цю дивовижну квартиру складено чимало гарних рядків — епістолярних і поетичних. «У вашій домівці є те дивовижне поєднання фізичного й духовного комфорту, яке лікує краще від будь-яких ліків, — писала господарям квартири В.Інбер. — Із ніжністю згадую заповітний прохолодний «підвал із запахами чистоти та квітів». Поет Яків Городськой у поетичній присвяті господарям написав:

Ви жили нижче всіх?

Ні, вище всіх ви жили!

Тут фарби, слово, сміх,

Тут музику любили.

Між тим, родині було затісно мешкати у двокімнатній квартирі. Виріс син, одружився. Та і Євгенові Антоновичу необхідні були зручніші умови для роботи.

Двічі Спілка письменників заселяла свої нові відомчі будинки, і двічі Дроб’язка викидали зі списків майбутніх новоселів. Незалежність перекладача, його принципова відстороненість від усього, що сприяє кар’єрі (активне громадське життя, партійні доручення, керівні посади), відіграли у квартирному питанні негативну роль: він скрізь вважався чужаком. Євген Антонович не був членом партії, не входив до літературних угруповань, не був майстром «чаркової справи» (отже й не вирішував проблеми за пляшкою — на «неформальному рівні»), не був фронтовиком і не входив до ветеранських комісій... Поки інші літератори, навіть менш відомі й заслужені, розширювали свою житлоплощу, знаний перекладач і далі працював у «підземеллі».

Знаючи скромність і непрактичність Дроб’язка, його московські друзі — ті ж Андроников, Інбер та інші — натискали на всі педалі, аби вплинути на керівництво СПУ. Але численні телеграми та клопотання лягали під сукно... Тільки 1967 року, коли на Печерську звільнилася квартира прозаїка В.Захаржевського, її віддали родині перекладача. Тепер усе те приємне товариство, яке залюбки відвідувало ролітівський підвал, почало вітати новоселів за їхньою новою адресою. Але це вже сторінки з історії іншого будинку.

* * *

Сусідню з Дроб’язками квартиру в підвалі «Роліту» — спочатку вона мала номер 78а, потім 80 — отримала у вересні 1952 р. професорка консерваторії Марія Едуардівна Донець-Тессейр. Щоправда, тоді вона ще не була професоркою (це звання вона отримає лише після смерті Сталіна), натомість мала небезпечне тавро дружини «ворога народу» — її чоловік Михайло Донець, відомий бас, соліст Київської опери, народний артист УРСР, був репресований і про його реабілітацію тоді ніхто навіть і не мріяв.

Про цю мешканку, людину дивовижної і водночас нелегкої долі, хочеться розповісти докладніше.

Марія Тессейр народилась у Києві в сім’ї скрипаля Київського симфонічного оркестру Едуарда де Тессейр, француза за походженням. Вона навчалася в Інституті шляхетних дівчат, потім у знаменитій київській Фундуклеївській гімназії, далі продовжила навчання у Віденській та Міланській консерваторіях, була чудовим майстром кантиленного співу.

До війни подружжя Донців мешкало в неіснуючому тепер Церковному провулку (біля Печерського мосту) — в будинку № 8. Його було зведено на відзнаку 30-річчя творчої діяльності уславленого баса дирекцією Оперного театру, на що український уряд асигнував 20 тис. крб. Особняк стояв на кручі, з якої відкривався чудовий краєвид на Дніпро, великий сад спускався терасами по схилу. В саду був басейн із чудовою постаттю Мефістофеля. У розкішній двоповерховій віллі з вензелем «М. Донець» на фронтоні, збирався цвіт української музичної культури. Тут також гостювали Л.Собінов, І.Козловський, О.Кніпер-Чехова, А.Тарасова, відвідували господаря й високі державні посадовці, зокрема і тодішній прем’єр-міністр України П.Любченко.

2 липня 1941 р. біля службового входу в Оперний театр актори, як і завжди цими днями, обговорювали останні новини з фронту. Раптом поряд із ними загальмувала машина. З неї вийшли двоє чоловіків, запитали Донця, відійшли з ним на кілька кроків, про щось недовго погомоніли. Потім усі разом сіли в авто і кудись поїхали... Зовні все виглядало спокійно, ніхто не збагнув, що то був арешт.

Марія Едуардівна очікувала чоловіка до пізнього вечора, не розуміючи, куди він подівся. Аж коли приїхали енкаведисти з обшуком, вона дізналася, що її «Мишуня» (так вона його називала) за ґратами. Схвильованій жінці довелося відповідати на в’їдливі запитання прибульців, а потім підписувати протоколи.

У 90-ті роки в пресі з’явилося кілька версій того, чому взяли М.Донця. Одні говорили, що нібито він ліхтариком подавав сигнали німецьким літакам. Інші стверджували, буцімто в співака була якась радіостанція, за допомогою якої він чи то приймав, чи то передавав сигнали. Треті розповідали, що до народного артиста прийшли військові з наміром реквізувати його персональне авто. «Мені уряд дав його, — заперечив господар, — я заробив його своїм голосом». — «Ні, ви його не матимете!» І вже наступного дня, мовляв, непокірного співака було ув’язнено...

М.Хрущов, тогочасний керівник України, пише у спогадах, що Донець давно вже зажив слави націоналіста й антирадянщика, тож чекісти, припускаючи, що під час окупації він піде на співробітництво з німцями, заарештували його.

Жодна з цих версій не витримує критики. Анатолій Сахно, який працював зі справою Донця в архіві СБУ, відтворив у своїй книзі («Щоденник «контрреволюціонера», 1999, с.151) обкладинку цієї справи. На ній читаємо: «Дело № 147750 по обвинению Донца Михаила Ивановича. Начато 2 июня 1941 г.» Отже, справу було порушено майже за три тижні до початку війни, і до її появи привели зовсім інші причини. А саме: на співака надійшло два доноси. Їхні автори — колеги Донця по театру...

Понад два місяці Марія Едуардівна билася як риба об лід, намагаючись здобути хоч якісь відомості про чоловіка. Даремно! Лише у вересні 1941-го їй повідомили, що Донця разом із іншими в’язнями евакуювали на схід.

За таких обставин вона, ясна річ, не потрапила до евакуаційних списків Оперного театру, залишилася в окупованому Києві й пішла викладати до Музично-драматичної консерваторії. Проте коли невдовзі консерваторію закрили й почалися арешти (взяли її директора Остапа Лисенка — сина композитора та інших), вона мусила втекти до Житомира й там переховуватися в родичів.

Але уникнути арешту таки не вдалося. Наприкінці 1943 р., після повернення до звільненого Києва, вона була запроторена до ґратівні. Ніхто не знає, як склалася б її подальша доля, якби не Хрущов. Він визволив її з лабетів НКВД і конфіденційно повідомив, що Донець помер від серцевого нападу в поїзді під час евакуації ув’язнених. Микита Сергійович навіть навів таку вражаючу деталь. Коли поїзд проїжджав Дарницю, співак вигукнув: «Як же я залишаю мою Марійку?» — і помер... Так вона дізналася, що коханого чоловіка, її «Мишуні» більше немає на цьому світі. ЗАГС видав їй довідку з датою смерті — 10 вересня 1941 р.

Як побачить далі читач, то була лише напівправда.

Після війни дружину «ворога народу», яка до того ж залишалася на окупованій території, власті почали потихеньку виштовхувати з розкішної вілли, котру самі ж колись і подарували. Марія Едуардівна трималася, скільки могла. Але врешті-решт у будинку відключили воду, світло, зробивши існування в ньому неможливим. Аж тут з’явився якийсь генерал і дуже люб’язно дав зрозуміти, що або він придбає цей будинок за грубі гроші, або... Вона мусила зголоситися. Звичайно, ніяких грошей вона не побачила — просто опинилася без даху над головою. Певний час тулилася на Стрілецькій вулиці у знайомих, потім отримала квартирку в підвалі «Роліту».

Тепер, проходячи подвір’ям письменницького будинку, часто-густо можна було чути з оселі нової мешканки... співи. То співали її учениці. Кількості занять на тиждень, відведених у навчальному плані, викладачці здавалося замало, і вона запрошувала студенток додому для додаткових уроків. Тут, у ролітівському підвалі, робили свої перші співочі кроки народна артистка СРСР Є.Мірошниченко, народна артистка України Р.Колесник, народна артистка Росії І.Масленникова, заслужена артистка України Н.Куделя та багато інших.

Як розповіла нам Н.Куделя, квартира Марії Едуардівни хоч і містилася в підвалі, проте була простора. У гарному кабінеті стояв рояль, була велика бібліотека, і взагалі вся обстановка надихала на творчість. Під час домашніх репетицій професорка сама грала на роялі й уважно слухала, як співають учениці. Стежила за кожною ноткою, не пропускала жодної помилки, контролювала рівність звучання. Після занять, як дбайлива мати, неодмінно годувала дівчат — мізерні стипендії не дозволяли їм пристойно харчуватися.

Марія Едуардівна була опецькуватою жінкою, завжди підтягнутою й скромною. Перше, що викликало до неї прихильність — теплі виразні очі й тактовна манера говорити. «Вона завжди усміхалася, була доброзичливою, — згадує її улюблена учениця Є.Мірошниченко, — та коли сердилася — ставало дуже неприємно. Переривала урок, іноді сама розчиняла двері — і в коридор летіли спочатку ноти, потім — ти. Це означало, що з непідготовленим домашнім завданням, із невивченим текстом і творами у клас прийти не маєш права. Однак це було дуже рідко. Ми всі її так щиро любили, що намагалися не засмучувати».

Майже за 40 років викладання Марія Едуардівна створила свою вокальну школу, де поєднала українські й італійські традиції виховання з власним сценічним досвідом. Про її педагогічну систему видали навіть спеціальний посібник, де констатувалося, що Марія Едуардівна є одним із найбільш поважних вокальних педагогів СРСР. А в 1969 р. фірма «Мелодія» випустила комплект із двох великих платівок під назвою «Уроки профессора М.Э.Донец-Тессейр». Запис уроків відбувався в студії українського телебачення та радіомовлення на Хрещатику, 26...

15 років мешкала вдова Михайла Донця в «Роліті». У 1955-му справу проти співака було припинено, і 5 березня Марії Едуардівні в Комітеті держбезпеки видали про це офіційну довідку. За однією з усних версій, яку нам доводилося чути, коли вона вже підвелася, щоб іти, її зупинив службовець: «Хіба вам не цікаво, хто заклав вашого чоловіка?» І показав справу. Професорка не повірила своїм очам: під одним із доносів стояв підпис дуже відомого співака...

Як громом уражена, Марія Едуардівна вийшла на Володимирську. Довго не могла оговтатися. Аж тут бачить (отакої!): до неї прямує дружина того ж таки донощика. До війни вони товаришували сім’ями. Розговорилися й тепер. Крок за кроком, опинилися біля їхнього будинку, піднялися у квартиру. Нарешті прийшов і сам співак. «Як ти міг?» — тільки й спитала дружина Донця. «Спробувала б ти не писати, — відказав той. — Мене примусили».

За іншою версією, відразу після візиту в КГБ вона повернулася до «Роліту». Правда, яка їй відкрилася, так її приголомшила, що сусіди доклали багатьох зусиль, аби допомогти їй опритомніти.

Пізніше трапився ще один епізод, якому є свідки. Наприкінці 60-х Марія Едуардівна мешкала вже в іншому будинку — на Брест-Литовському проспекті (тепер — проспект Перемоги). У квартирі, як завжди, було людно — колишні й нинішні учениці часто відвідували свою вчительку. Раптом пролунав телефонний дзвінок. Господиня взяла слухавку, і гості помітили, як почав змінюватися вираз її обличчя.

На тому кінці вона почула голос уже літнього чоловіка. Незнайомець повідомив, що він у Києві проїздом, телефонує з вокзалу, його потяг вирушає за 40 хвилин. Виявилося, що це колишній сталінський в’язень, який на початку війни тиждень просидів із Донцем в одній камері... Чому тиждень? А тому, що 9 чи 10 липня співака розстріляли. Проте він встиг багато чого розповісти колезі по нещастю, а після повернення з останнього допиту назвав йому прізвища донощиків, через яких його ув’язнили. І попрохав, якщо той залишиться живим, сповістити про це дружину... Співкамернику пощастило — він отримав не вишку, а «лише» строк у таборі, потім перебував на поселенні. Але все ніяк не вдавалося виконати прохання співака. І ось тепер, майже випадково опинившись у Києві, він виконує свій обов’язок...

Так на схилі літ Марія Едуардівна дізналася, що ніякої «евакуації на схід» не було. І вигуку Донця: «Як же я залишаю мою Марійку?» — теж не було (звідки Хрущов взяв цю «подробицю»?). Як не було й того вагону, що проїздив Дарницею у вересні 1941 року. І самого вересня 41-го для її чоловіка вже не було... Все це зумисні чи незумисні вигадки. Михайло Іванович Донець помер не від «серцевого нападу» у вагоні чи шпиталі, а загинув у липні в катівні НКВД страшною мученицькою смертю. Оприлюднені тепер документи підтверджують і саме такий фінал його життя, і дату.

Отже, попри сумніви деяких сучасних дослідників, Марія Едуардівна таки узнала правду про смерть свого чоловіка.

...В 1965 р. професорка була удостоєна звання народної артистки УРСР. І коли 1967 р., до 50-річчя «жовтневої революції», звели новий будинок для митців, Марія Едуардівна залишила «Роліт» і перебралася туди. У 78-річної викладачки з’явилася більш зручна, просторіша оселя — і зовсім не в підвалі.

...Ролітівські помешкання «в найнижчому поверсі» використовувалися під житло майже до кінця 70-х років. Тобто після переселення родини Дроб’язків і М.Донець-Тессейр, життя підвалу не завершилося. Проте з їхнім від’їздом завершується наша розповідь.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №34, 14 вересня-20 вересня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво