ПІД ОДНИМ ДАХОМ ІЗ НІЦШЕ - Культура - dt.ua

ПІД ОДНИМ ДАХОМ ІЗ НІЦШЕ

26 квітня, 2002, 00:00 Роздрукувати Випуск №16, 26 квітня-11 травня

Фестиваль фільмів країн Центральної та Східної Європи називається «goEast» (тобто йти на Схід), він проводився в німецькому місті Вісбаден лише вдруге...

Кадр із фільму «Філантроп»
Кадр із фільму «Філантроп»

Фестиваль фільмів країн Центральної та Східної Європи називається «goEast» (тобто йти на Схід), він проводився в німецькому місті Вісбаден лише вдруге. Це, як тепер заведено говорити, культурний проект, що має багатоцільову і багатошарову структуру. Його серйозність та навіть фундаментальність підтверджує також те, що організатором фестивалю є Німецький кіноінститут у Франкфурті-на-Майні. Кілька «круглих столів», присвячених різноманітним проблемам розвитку й функціонування сучасного кіно, докладні розгляди програми фільмів під час вечірніх посиденьок на віллі «Клементина» (тут містився штаб фестивалю; у Вісбадені вілла — провідний архітектурний жанр), науковий симпозіум — ні, все це нічим не нагадувало сквапні дійства, де поспіхом показують щось і навіщось публіці, яка жадає видовищ і розваг.

Та й публіка тут особлива. Вісбаден — місто статечне, солідне, аура культури тут своя, незапозичена. Старого не бояться, його плекають, під’єднують до енергетики сьогодення. У невеличкому готелі, де я жив, було безліч старих речей, які дарували дивовижне відчуття того, що ти переміщуєшся в епохи, знайомі лише за описами. Тут міг жити Федір Достоєвський, тим паче що поруч, за двісті метрів, був ігорний будинок. Тепер на тому місці Kurhaus Wiesbaden, а в ньому й казино, де можна зіграти в рулетку. Рулетенбург. Пригадаємо «Гравця», пригадаємо хворобливий образ великого письменника, якого тут пам’ятають і шанують. У рамках фестивалю проводилася, до речі, ретроспектива фільмів за творами Достоєвського — прочитаного найвидатнішими західними режисерами Робертом Віне, Лукіно Вісконті, Робером Брессоном, Анджеєм Вайдою...

Одне слово, я нітрохи не здивувався, коли, повернувшись пізнього вечора в готель, побачив унизу, на столі, лист, адресований герру Ніцше. Що тут дивного, адже філософ жив в одному з сусідніх номерів. І, підійшовши до свого, я трохи потупцював біля порога, прислухаючись: а що як мій сусід відчинить вхідні двері? Не сталося, та якась невидима струна з тієї хвилини вчувалася мені. Він не помер, той старий світ. Залишилися не лише будинки та речі, а й звуки, слова, думки, залишилося напруження моральних пошуків.

Власне, вони тривають. Чому відбувається злам людської особистості, чому з безневинної дитини несподівано проростає монстр, моральний виродок? Ці питання звучать у фільмі польського режисера Роберта Глінські «Привіт, Терезко», який одержав головний приз фестивалю. Картина не вражає новизною, дуже скидаючись (і матеріалом, і стилістикою) на колись знамениту в нас «Маленьку Віру» Василя Пічула. Тільки героїня молодша, їй п’ятнадцять. Момент входу в життя, звільнення з-під опіки батьків, простих робітників, які живуть у звичайному густонаселеному будинку, у тісній і досить убогій квартирці. Але в Терезки (Олександра Гетнер) проявляються таланти модельєра, а з ними й надії на майбутнє перевтілення нинішньої Попелюшки.

Дівчинка вступає у професійну школу, де підтверджуються її здібності й де її світле майбутнє поступово перетворюється на туманне марево. Кляте згубне середовище. У чистому, невинному створінні крок за кроком виявляються пороки. Паління, прилучення до спиртного, крадіжки в магазині, розваги з хлопчиками, а потім і перший грубий досвід сексуального контакту... А вдома батько-алкоголік, що раз у раз впадає в буйство, і мати, що безпорадно закликає опам’ятатися, не ламати собі життя, яке так добре починалося. Але вже не зупинити...

Утім, найгрізнішим симптомом є не те, що нав’язує середовище, а те, що проявляється наче зсередини. Серед знайомих Терезки — чоловік середніх літ Едді (Збігнєв Замаховський). Він інвалід, його ноги паралізовані, із психікою, ясна річ, певні проблеми. За поцілунок він дозволяє героїні фільму різні пустощі. Погасити запалену сигарету на своєму коліні, приміром. Чи бити металевою палицею по нечутливих до болю ногах. Проте з кожним таким ударом відбувається змертвіння якихось ділянок душі Терезки. Про це й фільм. Середовище, звісно, згубне. Але ж і зсередини є готовність поступитися злу, є зони, уже нечутливі до чужого болю, до морального закону — найбільшого дива і найвищої цінності, без чого людина перетворюється на бидло, на тупу тварину.

Другим за значенням призом журі (його очолював відомий режисер Нана Джорджадзе) нагороджено фільм румуна Нає Каранфіла «Філантроп». Овідій (Мірчо Діакону) працює вчителем літератури у приватній школі, одночасно щось пише, навіть книжку видає. Проте позбутися бідності не може, не виходить. А власні злидні дедалі відчутніші, особливо на тлі учнів, вихідців із сімей «нових румун». Картинки красивого життя запалюють у свідомості бідного вчителя невигубне бажання стати багатим. На його шляху з’являється пан Пуйтц, що справляє враження чарівника. Мрії починають збуватися, нехай і в обхід моралі... Стильна, візуально винахідлива картина про примарність несправжнього, про ілюзорність успіху, не помноженого на талант і працю. Буржуазний міф про успіх у бідній країні приносить біди, небезпечність яких помічають далеко не завжди.

Бідність, скупченість, споконвічне квартирне питання, які несподівано, по-булгаковськи, набирають якоїсь містичної тональності, проявляються й у вже досить відомій картині росіянина Карена Шахназарова «Отрути, або Всесвітня історія отруєнь». Тенденція, нічого не скажеш.

У героїні іншого російського фільму «З днем народження, Лоло» квартирне питання проступило інакше — її житлоплощу безцеремонно займають двоє гангстерів. 29-річний режисер Володимир Щегольков зробив досить яскравий, видовищний, динамічний фільм. На очах формується покоління, яке хоче, аби його картини неодмінно дивилися. Хоча тут упаковка набагато багатша від вмісту. Обидві ці картини, втім, були в конкурсній програмі «Кінотавра», і «ДТ» докладно писало про них.

Молоді режисери в Польщі хочуть того самого. Ярослав Марчевський у картині «Хмари пливуть у завтрашній день» змішує історію загиблого собаки, її малолітньої хазяйки (котра вірить у містичні здібності чотириногого друга) і якогось похмурого чолов’яги, водія. Трішки криміналу й містики обертаються в результаті мелодрамною розповіддю про самотніх людей, яким дуже хочеться до когось притулитися. Винахідливість винагороджується об’ємністю, стереоскопічністю та й нашим глядацьким душевним відгуком теж.

Об’єднавшись, можна перемогти не лише самотність. Переможцем у конкурсі документальних стрічок стала македонська картина Світозара Рістовські «Радість життя». Музиканти з Албанії, Болгарії, Румунії, Греції та інших країн збираються в єдиний «Балканський філармонічний оркестр», щоб уперше зіграти разом. Щось на кшталт «Репетиції оркестру» Фелліні... Тут також вийшло ненудно й нетривіально. Передусім за рахунок виразності портретів окремих музикантів. Доля й політичні катаклізми останніх років розкидали їх по світу, проте всі вони зберігають не лише професіоналізм, а й певне світло душі. Саме в ньому надія — на єднання й духовність, на те, що людство все-таки кращає.

Дуже сподобалася інша документальна картина — «Битва за життя» чеських режисерів Мирослава Янека, Віта Янечека, Романа Ваври. Неповторне поєднання суто документальної зйомки, історичних розповідей та анекдотів, відтворення обрядових дійств. І все це про життя маленького села під назвою Бистра. Вражає життєва сила людей, які наповнюють фільм своїм диханням, почуттями, умінням почуватися водночас і цілком приватними особами, і персонажами глобальної історії. Весело, мальовничо, вірогідно. Якась нова документалістика, вражаюче вільна в тлумаченні, осмисленні матеріалу.

Однією з найцікавіших подій фестивалю став науковий симпозіум «Субверсії сюрреального в кіно країн Центральної та Східної Європи». Субверсія — це щось на кшталт підриву, злому звичного, зашкарублого. Сюрреалізм, народжений у 20-х роках минулого століття, ще недавно здавався явищем застарілим, яке належить історії мистецтва. Відомий німецький кінознавець Ганс Шлегель, автор концепції та головний організатор симпозіуму, запропонував замислитися над тим, яким чином стратегія відновлення суспільства, культури пов’язана з явищем сюрреального. У нашій вітчизняній мистецтвознавчо-ідеологічній традиції сюрреалізм вважали чимось формотворчим, зав’язаним на різноманітні психоаналітичні марення. Але це не так. Ця течія з самого початку пов’язувалася з «лівою» ідеологією та практикою, сюрреалісти належали до когорти людей, котрим хотілося по-революційному підірвати всі існуючі державні й суспільні інституції. Їм хотілося розкріпачити людину, викликавши на поверхню приховані, табуйовані ділянки свідомості, психіки.

До симпозіуму додавалася ретроспектива фільмів, серед яких були й наші картини — «Звенигора» Олександра Довженка, «Тіні забутих предків» Сергія Параджанова, «Криниця для спраглих» і «Вечір на Івана Купала» Юрія Ільєнка (на жаль, ні сам режисер, ні його фільм «Молитва за гетьмана Мазепу» не прибули до Вісбадена). Найближче до класичного розуміння сюрреального наблизився Ільєнко у своєму старому фільмі. Він насправді вміє знаходити й відтворювати на екрані царину позамежного, інакшої надреальності, яку шукає людина, особливо перебуваючи в межовій ситуації.

Крім українців, у «сюрі» помічено росіян («Барабаніада» Сергія Овчарова), чехів (неповторний, ні на кого не схожий Ян Шванкмайер), словаків (Юрай Якубісько)... До речі, до словацького кіно слід придивитися уважніше — нас багато що споріднює з ними. Серед іншого наявність досі живої, невбитої фольклорної свідомості, джерела особливої сюрреальної образності.

Учасники симпозіуму (угорський учений Ласло Беке, російські літературознавець Віра Терьохіна й кінорежисер Андрій Хржановський, чеський поет-сюрреаліст і дослідник Петр Краль, а також автор цих рядків) зробили плідну, на мій погляд, спробу поєднати історичний, ретроспективний аналіз проявів сюрреального (у пошуках коріння потривожили тіні середньовіччя й ренесансу) з пошуком основ для відродження стратегії субверсії в сьогоденні. Підривати й оновлювати є що. Крім іншого — і процес глобалізації, який загрожує всьому особистісному й виражальному. Світ західноєвропейської культури теж не уникнув цієї долі — американізація й англіцизація, тиражування — як результат — якоїсь усередненої, одномірної особистості... Сюр на вас, батьки всього догматичного й сірого!

Так, Захід позирає в наш бік — не тільки з посмішкою підозрілості, а й із надією на те, що в нас є незатребувані запаси живого і справжнього культурного матеріалу. Сподіватимемося, що сторонній погляд побачить і те, чого ми самі досі не розгледіли.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №30, 17 серпня-23 серпня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво