Пейзаж після… з’їзду. Українські художники в інтер’єрі Спілки - Культура - dt.ua

Пейзаж після… з’їзду. Українські художники в інтер’єрі Спілки

24 квітня, 2009, 12:46 Роздрукувати Випуск №15, 24 квітня-29 квітня

Черговий з’їзд вітчизняних художників, який нещодавно відбувся у Седневі, знову обрав головою Спілки художників Володимира ЧЕПЕЛИКА (народного художника України)...

Черговий з’їзд вітчизняних художників, який нещодавно відбувся у Седневі, знову обрав головою Спілки художників Володимира ЧЕПЕЛИКА (народного художника України). Пан Чепелик очолює творчу організацію наших майстрів прекрасного з 1992 року. І, звісно ж, він як ніхто інший розуміється на проблемах художнього життя, яких сьогодні дедалі більше й більше — у зв’язку з кризою... Дещо про з’їзд, про ті ж таки проблеми, про нову активну генерацію художників, про деякі свої вже культові роботи — коментарі-монологи Володимира Чепелика для «ДТ».

З’їзд художників: як це було

— Чому з’їзд відбувся саме в Седневі? Тому, що саме тут, на цій творчій дачі, працювали відомі українські художники. Отож ми й почали цей з’їзд з саме з відкриття меморіальної дошки. Там стоїть маєток Лизогубів. Глібов там написав свій вірш «Журба». Працював там Грінченко. Одне слово — творча інтелігенція збиралася саме в цьому маєтку. А наш Будинок творчості — поряд. Ще 45 років тому наші художники облаштували там майстерні. Тетяна Яблонська це місце дуже любила. Тут спорудили пам’ятник видатній художниці.

До того ж ця територія — ще й наша експериментальна майстерня-пейзаж. Враховуючи нинішню економічну кризу, провести такий з’їзд у Києві досить дорого. А в Седневі є всі необхідні для цього умови. Ми й надалі вирішили продовжувати традицію художніх зустрічей саме в Седневі. Тому що на всіх нинішній захід справив приємне враження.

Надалі плануємо зробити тут Національний заповідник. Уже на території маєтку Лизогубів спорудили пам’ятник Леоніду Глібову. Це справді вражаючий пам’ятник у граніті! Є й ще одна унікальна робота — пам’ятник українській пісні. Уявляєте? Поставили його там, де любив милуватися пейзажами відомий український байкар.

Власне, на з’їзд приїхало 136 делегатів із різних куточків України — з Криму, Закарпаття, інших регіонів. Мені здається, що не було людей байдужих. Сьогодні художники, можливо — як ніхто, відчувають складні реалії часу, шукають шляхи до подолання негараздів.

Художня майстерність: що робити?

— Звісно, проблем багато. Зараз як ніколи гостро стоїть питання соціального захисту наших митців. У cпілки є свої майстерні — так звана спілчанська власність. А є майстерні, які орендуємо в міста. Адже тепер не поодинокі випадки, коли влада штучно підвищує ціни на оренду, не подовжуючи угоди з художниками. Тільки у Києві в нас близько 500 своїх майстерень. І приблизно 300 ми орендуємо в різних районах столиці. А кожен район живе ніби сам по собі! Наприклад, відомий художник працює десятиліттями, а потім виявляється, що його майстерня навіщось знадобилася двірнику!

І тому така проблема, особливо в Києві, де не вщухає велика гонитва за нерухомістю, звісно ж, є. Але є й певні зрушення… Ми співпрацюємо з Комісією з питань культури і духовності при президенті і вже через цю комісію виходимо на київську владу. Визначились, якою ж усе-таки має бути оренда в межах адекватності. Але якоїсь чітко окресленої державницької політики в цьому питанні немає. Кожен район може встановлювати свої «тарифи» на оренду — як це йому бачиться.

Стосовно пенсійного забезпечення… Справді, в наших художників мізерні пенсії. Навіть Тетяна Яблонська отримувала, по суті, копійки. А тепер, як відомо, значно підскочили в ціні фарби, полотна, пензлі. Пенсіонерам катастрофічно бракує грошей!

Далі — податок на землю. Ми платимо і ці гроші. У принципі, ми, до певної міри, є закладом культури. Адже часто проводимо вернісажі, виставки. До того ж у кожному обласному центрі є свої відділення cпілки.

Проте, на жаль, поки що віддачі — жодної. Отож проводимо свої виставки, а ціни скачуть. Тому постійно постає запитання: як зробити, щоб нас усе ж таки зарахували до закладів культури і відтак зробили нам пільговий режим! У принципі, сама Спілка художників України чимала — включає 24 обласні, вісім міських та одну регіональну організацію.

Раніше членські внески спілчан обчислювалися 50 гривнями на рік. Тепер же, на з’їзді в Седневі, ми прийняли рішення, що ця сума становитиме 150 грн. До того ж ветерани звільнені від сплати внесків.

Спілка видає свій журнал «Образотворче мистецтво», якому вже 18 років. А цільові кошти на цей журнал конче потрібні. Та й той-таки Будинок творчості в Седневі слід підтримувати в належному стані. І ось порахуйте: 150 гривень, з яких 50 — іде в Спілку, а решта — внески на журнал та на седневський будинок. Ще хочемо видавати дитячий журнал. У нас уже 15 років при Спілці працює дитяча студія.

Прогноз на завтра: пережиток чи порятунок?

— Коли розпався Радянський Союз, вийшла постанова Верховної Ради про те, що майно творчих спілок держава забирає собі до остаточного правонаступництва. І, таким чином, у 1992 році майно в нас забрали. А далі ми створили об’єднання творчих спілок. І почали працювати з ВР, Комісією з питань духовності. За п’ять років напрацювали проект закону про творчі спілки. В 1997-му цей проект винесли на сесію ВР. Так з’явився закон про творчі спілки. Це найголовніше. Потім, із подачі нашої спілки, встановили День художника. Чому є День будівельника, медичного працівника чи видавця, а Дня художника — немає? Отож уже років десять як це свято є, всі його відзначають щорічно у другу неділю жовтня.

Я не зовсім поділяю погляд на художні спілки як на якийсь «пережиток» або виключно сталінську модель управління митцями. По-перше, це все ж таки демократична організація. У нас представлено всі напрями художнього мистецтва, є «ліві», «праві». Тільки торік прийняли до спілки 300 митців. Заяви про вступ до спілки до нас надходять постійно. Наприклад — не називатиму прізвища, — один народний художник не був членом спілки. І він прийшов до нас, написав заяву й став спілчанином. Адже куди не приходиш, завжди запитують: «Хто ви такий?» А підтримка організації відчувається. Отож відбою від претендентів у нас немає. Бо людям потрібно мати місце для творчості. Та й, вибачте, поховати художника — це теж сьогодні дуже складно… І спілка займається цим. А якщо людина хворіє, то їй надається матеріальна допомога. Насправді люди хочуть об’єднуватися. Тим більше що ми намагаємося шукати нові форми роботи. Раз на три роки проводимо триєнале живопису. Мета виставки — показати весь спектр напрямів, жанрів та особистих уподобань сучасних українських живописців. Акцент при цьому робиться на професіоналізм і оригінальність творчого підходу. Також проводимо пересувні виставки по Україні, які формуємо з наших фондів, де зберігаються унікальні твори Яблонської, Захарова, Шишка. Адже в маленьких містах люди часто взагалі нічого не бачать, повсюди — фінансова скрута. Вже провели такі виставки на Закарпатті, у Черкасах, на півдні України.

Спілка була учасником 49-го, 50-го та 51-го Венеціанських Бієнале. Тоді наші проекти котирувалися на рівні. Так, сьогодні на арт-території рушій прогресу — епатаж, нове, незвичайне. До цього звертаються такі художники як, наприклад, Поярков, Чічкан… Та на здоров’я! Я все приймаю.

Особистий доробок: Яковченко, Бульба, Жеглов

— Над деякими великими проектами я працював разом із сином. Це, наприклад, скульптура видатного актора Миколи Яковченка біля театру імені Івана Франка (а також для його рідного міста Прилуки). Цікаво, що коли встановлювали пам’ятник, я бачив, як один чоловік напідпитку сів біля скульптури і почав її штовхати. Він реально сприйняв Миколу Яковченка за живого. А його песик — уже став «золотим», тому що всі до нього хочуть доторкнутися. Пам’ятаю такий жарт, пов’язаний із актором. Його запитали: «А чому у вашого собачки такий довгий повідець?» А Микола Федорович відповідав: «Тому що мій песик не переносить перегару…»

Потім ми із сином зробили пам’ятник Олесю Гончару.

Ще працювали в Австрії, де для української діаспори поставили у 2003 році пам’ятник українським козакам.

А на острові Хортиця ми вставили пам’ятник Тарасу Шевченку — «Тарасова стежина». Як відомо, Кобзар відвідав це місце влітку 1843 року.

За скульптуру ж Михайла Грушевського я отримав Шевченківську премію.

Якщо перейти до недавніх робіт, то нинішнього року встановили пам’ятник Тарасу Бульбі на Полтавщині в селі Келеберда. Його відкрили у день ювілею Миколи Гоголя — 1 квітня. Бульбу зображено на березі Дніпра, а поруч із ним пасеться кінь. Цю скульптурну композицію створено за спонсорські кошти. Я трохи знайомий з Богданом Ступкою і спочатку хотів виліпити Бульбу схожим на нього. Але вирішив зробити просто доброго козака. А з останніх наших із сином робіт — пам’ятник Жеглову і Шарапову на честь 90-річчя карного розшуку України. Тепер Гліб Жеглов і Володя Шарапов вартують біля Міністерства внутрішніх справ України. Звісно, в моїй композиції головний — Жеглов, його прототип — Володимир Висоцький.

Скульптура з бронзи — Жеглов, 2,32 метра, а Шарапов — 2,44. Вони ніби символічно відганяють від себе «чорну кішку». Цей монумент ми створювали приблизно рік. Скульптура вже легендарна: вважається, що коли доторкнутися до плеча одного з героїв і сказати йому пошепки бажання, то воно неодмінно збудеться.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №44, 17 листопада-23 листопада Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво