ПЕТРО МІДЯНКА: «ШИРОКИЙ ЛУГ УТРИМУЄ МЕНЕ ВІД БАГАТЬОХ СПОКУС» - Культура - dt.ua

ПЕТРО МІДЯНКА: «ШИРОКИЙ ЛУГ УТРИМУЄ МЕНЕ ВІД БАГАТЬОХ СПОКУС»

4 жовтня, 2002, 00:00 Роздрукувати Випуск №38, 4 жовтня-11 жовтня

Про його творчість сперечаються найповажніші українські літературні часописи. Чеські «Literarni noviny» присвятили йому цілий розворот: два фото, переклади віршів, інтерв’ю, рецензії...

Про його творчість сперечаються найповажніші українські літературні часописи. Чеські «Literarni noviny» присвятили йому цілий розворот: два фото, переклади віршів, інтерв’ю, рецензії. Він читає свої вірші на популярних клубних вечірках у Києві та Львові. Його твори виходять у найновіших антологіях англійською мовою, а статті про нього містять найрезонансніші українські літературні довідники.

Сьогодні наш гість — лауреат міжнародних та всеукраїнських літературних конкурсів і стипендій, «Учитель року» за фахом «українська мова і література», найгучніший закарпатський поет 90-х років, мешканець села Широкий Луг на Тячівщині — Петро Мідянка.

— Пане Петре, чи не заскладна ваша поезія? Адже найбільше вас критикують саме за це.

— Я цим не дуже переймаюся. У світі є набагато складніші речі. Якщо в мене поезія будована на асоціативних зв’язках, то в Еліота чи Езри Паунд — на напівасоціативних. Так що моя творчість — це найпростіший приклад складності.

— Гаразд, тоді скільки людей на Закарпатті здатні сприймати ваші вірші — сто, двісті, тисяча?

— У Тячівському районі, де я живу, принаймні сто чоловік мене можуть читати. Якщо перемножити цей показник на всю область, то вийде не так і мало — півтори тисячі читачів. Я вичитав, що на 280 мільйонів американців поезією цікавляться близько трьохсот тисяч чоловік. Себто, на один мільйон мешканців — одна тисяча поетоманів. Те саме вийде і в нас.

Щодо мене, то одним подобається, що мої вірші про Закарпаття; вони пізнають тут знайомі реалії, лексику; другим приємно, що це написав їхній земляк; треті купують, бо це Мідянка, — значить має бути добре (сміється).

Узагалі-то нині важко вивести найчитабельнішого поета — як класика, так сучасника. Кого більше читають — Котляревського чи Тичину? Поезія не настільки земна річ, аби її сприймати, як килим на підлозі. Її треба відчувати. Мати не тільки відчуття мови, а й слова.

А з другого боку, поет сприймає світ по-особливому, через мистецьку призму, не так, як пересічний читач. Тому їхні світовідчуття не збігаються. Для раціонального читача, який звик до чітких причинно-наслідкових зв’язків, метафізичне, мистецьке сприйняття світу незрозуміле. Але рівень «зрозуміло — незрозуміло» — не є головним у поезії. Тут важить насамперед чуттєве начало, а не раціональне. Хіба симфонічні твори такі зрозумілі для широкої публіки? Станковича всі розуміють? Інша справа Бон Джові.

— Коли з’явився Петро Мідянка, це сприймалося як щось абсолютно нове. Це був якийсь вибух. Але чи не здається вам після п’ятої збірки, що ви зупинилися у своїх пошуках, тупцюєте на місці?

— Не можна розвиватися до безконечності. Історія світової культури не пам’ятає такого супермена, який би до смерті винаходив щось нове у поезії.

— Але чи не стали ви вже повторюватися?

— Це не повторення. За художником-філософом Павлом Бедзіром, це самовдосконалення. Це не комплекс і не зациклення. Це філософська поміркованість.

— Чи не шкодить вашій поезії регіональна обмеженість? Адже навіть не всі закарпатці її розуміють.

— Регіональна забарвленість є моїм стилем. Стилем, під який ніхто в українській літературі не може підробитися. Я можу написати як будь-який український поет, а вони так, як я, — не можуть. А в тому, що письменник має свій почерк, стиль — уже полягає мистецьке явище, відкриття, його заслуга в літературному процесі.

— І як би ви назвали свою поезію?

— Не можу назвати її постмодерністською, хоча цей ярлик широко вживається по відношенню до мене. Для постмодернізму немає нічого святого, сакрального. А у мене є святі речі: Бог і Батьківщина.

— Але однією з характерних рис постмодернізму є усвідомлена гра. Чим як не грою є мова ваших віршів— насичена, з одного боку, сільськими діалектизмами, а з другого — інтелектуальними термінами?

— Я згоден, що мовна гра є одним із засобів самовираження автора. Мова творить письменника, в тому числі й мене. Вона старіша за автора, керує ним, бо він виріс на ній і формувався. Але в цілому я думаю, що під постмодернізм не підпадаю.

— Тоді до якої течії вас зараховувати?

— Це справа літературної критики. На те вона й існує.

— Про вас вона писала доволі багато…

— Критичні статті були різного рівня. Були прихильні, були й холодні. Я з цікавістю їх прочитав, неоднозначно сприйняв. Але на сам процес творчості ця критика мала найменший вплив. Хіба хтось має право вчити мене писати? Вчити можна було в університетській літстудії чи в літературному інституті.

Автор все одно напише тільки на рівні свого таланту. Критик йому цей талант не додасть і не відніме. Що можна відняти від генія в умовах демократичної критики? А що можна додати графоману? Навіть в умовах тоталітаризму люди не мінялися. Іван Чендей як мав свій стиль, так його і сповідував до кінця, попри виключення з партії та всілякі пасквілі.

— Хто є вашими улюбленими поетами?

— Богдан-Ігор Антонич, Євген Плужник, Євген Маланюк, Микола Бажан. Це моє коло, яке я любив читати і нині люблю перечитувати.

— Але ж усі вони переважно мінорні, зрештою, як і ваші вірші.

— А серйозні поети ніколи не були такими розважально-карнавальними, як Бу-Ба-Бу. До речі, я не був членом їхнього угруповання. Це просто пустили таку фіглю, що я четвертий з Бу-Ба-Бу. Насправді це були три міські поети — Андрухович, Ірванець, Неборак (я був маргіналом), три скоморохи новітньої української літератури, які веселили публіку на межі падіння тоталітаризму. Ми є просто добрими друзями.

— Як би ви охарактеризували свою поезію?

— Гадаю, що вона з’явилася своєчасно. Бо на часі було показати Закарпаття не орденоносним, а таким, яким воно є. А наші поети здебільшого малювали його з орденами. Чого не робили деякі прозаїки. Героїв Чендея, Томчанія, Потушняка, Керекеша легко ідентифікувати з персонажами картин Ерделі, Манайла, Контратовича.

Наскільки я міг, передав дух Закарпаття, колорит цього краю. Це було важливо. Адже навіть у Скунця цього колориту не було. Він працював у системі іншого художнього коду. Як епічний поет, переходив на загальнонаціональний рівень і загальнолюдські цінності.

— Багато критиків закидають вам надмір діалектизмів, що утруднює сприйняття поезії. Ви з цим згодні?

— Це перебільшення. У моїй поезії небагато діалектизмів. Переважно вони з’являються підсвідомо. Бо я пишу про той світ, який мене оточує, про ту стихію, серед якої живу. Якби я мешкав у Криму, то шукав би їхню автентику. Стефаник писав покутським діалектом і став класиком української літератури, так що протиріч я тут не бачу.

— Чи не хотіли б ви переїхати з гірського Широкого Лугу до Ужгорода, Львова чи Києва?

— Поки що ні. Я не звиклий до міського способу життя. Я люблю не балкони, а зелену траву під ногами. Чого не люблю, так це сільську обмеженість. Але обмеженість є і в місті.

— Чи не боїтеся, що Мідянка в місті перестане бути Мідянкою?

— Ні, не перестане. Перестати може, лише коли відправиться у потойбіччя. Адже я вже давно сформований. Наприклад, я би ніколи в побуті не перейшов на російську чи якусь іншу мову, бо так вихований.

— Але зміна середовища, очевидно, привела би до змін у внутрішньому стані.

— І я сумніваюся, що ця трансформація була би в кращий бік. Вона могла би навіть привести до якогось краху. Широкий Луг утримує мене від багатьох спокус, що для богемного життя неприйнятно. Стримує релігійна мораль, яка на Закарпатті має давню традицію, відповідальність за роботу в школі, сільськогосподарський цикл робіт.

— Як здебільшого люди реагують на вашу творчість?

— Багато людей висловлювали мені вдячність і захоплення: від односельчан до київських інтелектуалів.Але були й недоброзичливі відгуки. І знову ж у такій географічній розмаїтості. І я не всіх люблю. І мене не всі люблять. Інакше й бути не може.

Одна з нещодавніх приємних несподіванок сталася на поетичному вечорі у культовому київському клубі «Остання барикада». Після мого виступу підійшла незнайома жінка, вручила довгу пещену троянду і промовила два речення: «Я просто люблю ваші вірші. І більше нічого вам не скажу». І зникла.

— Чому Закарпаття не цінить своїх культурних діячів?

— Це характерно не тільки для Закарпаття. В українській ментальності присутня культурна некрофілія — любов до мертвих. Бо їх можна хвалити без шкоди для себе. А римських поетів нагороджували лавровими вінками ще за життя.

— Чи має свою особливість література Закарпаття?

— Має. Вона рідко виходить за межі свого краю. Дуже відособлена, замкнута і поза нашим краєм мало кому відома. Оця малоприсутність викреслює її з багатьох контекстів.

— Чому в закарпатських довколалітературних колах ви маєте стільки недоброзичливців?

— Я це відчуваю. Я добре знаю літературу Закарпаття, бо літературне краєзнавство є моїм фаховим предметом як учителя. Але далеко не кожен твір закарпатських письменників мене захоплює, тому я ігнорував таких авторів та їхні писання. Мені за це теж «віддячували». Ще дехто, можливо, по-злому заздрив за те, що мене любили і поза межами Закарпаття. Для творчої натури властивий егоїзм. Це було «споконвіку Прометея».

— Чи реалізувалися ви як літератор?

— Ще не повністю. Маю грунтовні задуми, які допомогли б реалізуватися повніше. Але про це я розповім у свій час.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №30, 17 серпня-23 серпня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво