Пеппі-Панчохасіточкою

Не вірте, коли вам укотре почнуть розповідати, що люди перестали читати. Книжкова індустрія працює як звір. Споживач не встигає проковтнути все, що вивалюють на нього видавці. І вже принаймні незмінно затребуваною залишається дитяча книжка. Напевно, це своєрідний культурний штамп: навіть батьки, які не пригадають, коли востаннє тримали в руках книжку, обурюються, якщо їхні діти відмовляються читати. Дорослим ніколи, у них Інтернет і телевізор. Але діти повинні читати. Дорослі, найчастіше вичерпавши свої дитячі спогади — Незнайко, крокодил Гена, — втрачають орієнтир у потоку дитячих книжок. І шукають орієнтири, які їм радо надає ринок. У вас дівчинка? О, тоді вам ліворуч — чудовий асортимент. Чому всі обкладинки рожеві? Для дівчаток же...

Коли книжки для певної аудиторії з’являються, то це неспроста. Це означає, що саме дівчатка мають знайти у цій книжці певні відповіді на запитання, яких вони, може, ще й поставити не встигли. Отож, коли поставлять — а прочитавши, точніше, найімовірніше, ще в процесі читання, поставлять обов’язково, — відповіді вже будуть надійно вбиті в кучеряві голівки. І якщо має право на існування книжка на кшталт «Як написати бестселер за 30 днів», то чому не може існувати щось на зразок «Як стати принцесою»? І якщо в шанованої публіки затребувана книжка «Як вижити у в’язниці» (адже від цього, як відомо, не зарікайся), то актуальність книжки «Як вижити у школі» важко переоцінити — адже від школи зарікатися і взагалі не доводиться. А проте які аналогії...

У радянській «літературі для дівчаток» було місце всьому — і «правильним стосункам», і «правильному побуту» (в жодному разі не міщанському), і піонерському галстуку, і докладному опису приготування борщу. Але, за великим рахунком, строго орієнтованої «літератури для дівчаток» було дуже мало. Точніше, фактично не було — хоча в реєстрах значилася. Ну не станете ж ви стверджувати, що «Дикого собаку Дін­го» не зміг би читати середньостатистичний хлопчик. Або «Дів­чинку в бурхливому морі». Або тим більше «Дівчинку і птахо­літ». Хлоп’ячі закоханості у виконанні Гайдара або Крапивіна не надто відрізнялися від дівча­чих у виконанні Зої Воскресенської або Віри Панової. Загалом, май­же унісекс. Або, якщо хочете, радянська «відсутність сексу».

Показна «безстатевість» мала певний ідеологічний смисл. Дінка прощалася з дитинством («Дінка» і «Дінка прощається з дитинством» Осєєвої), захищаючи інтереси пригнобленого населення найближчого села й паралельно з’ясовуючи, що «це любов». Сіма Крупіцина («Велике протистояння» Кассіля) кує характер на знімальному майданчику, щоб потім — у реалі — виявити його повною мірою й під кінець книжки отримати світове визнання як астроном. Мирний час — не перешкода. Оля («Дів­чин­ка і птахоліт» Кисельова) бере активну участь у затриманні вбивці батька свого особливого друга, а паралельно робить про­риви в хімії, пише вірші і, зрозуміло, теж кує характер. Але точно так само кують характер хлопчаки Гайдара і Крапивіна. І це далеко не найгірший варіант. Насправді традиційні «книжки для дівчаток», якими захоплювалися певний час наші дореволюційні й закордонні автори, були жахливі. Повчання «що повинна й чого не повинна робити добре вихована дівчинка», які перемежовуються кулінарними порадами, технікою вишивки, штампованими ситуаціями з розбором «чи правильно повелася героїня»... Загалом, недарма «Пеппі Довгапанчоха» була написана і з задоволенням сприйнята публікою як пародія на класичну «книжку для дівчаток».

Побутувала думка, що «книжка навчає життя». Це стосувалося не тільки дитячої книжки. Але дитячої — особливо. Причому саме стосовно дитячої книжки ця думка мала якесь право на існування. Моделі поведінки, стосунків із людьми та світом, ціннісні орієнтації, хочемо ми того чи ні, закладено в дитячій літературі. Не тому, що автори їх туди коліном упихають, а тому, що читачі неодмінно їх там шукають і знахо­дять. Для дитини книжка — не просто розвага, спосіб убити час у метро, розслабитися. Це ідеальний співрозмовник, який не пошле її подалі з її запитаннями, пославшись на зайнятість чи голов­ний біль. Із книжки вона вибудовує світ, у якому хоче жити, і себе, якою хоче бути. За що діти так люблять «Гаррі Поттера»? «Чтиво» ж середнє. Вторинне. А за дружбу. За чарівництво. За приколи «розумників Візлі». За те, що саме діти (з якими тут, у реалі, ніхто особливо не рахується) беруть неприступний банк, успішно протистоять дорослим злим чарівникам і, зрештою, вияв­ляються тим добром, яке рятує світ від зла. За те, що ці — книжкові — діти – саме такі, якими ми хочемо бути і якими, безперечно, у глибині душі є. Книжка не дивиться на дитину з гори до низу й не цідить крізь зуби «не твоє діло, шмаркачу». Цього цілком достатньо для дитячої книжки, щоб бути хорошою. А щодо вторинності... Цього дітям не поясниш — вони ще просто не читали «першоджерела».

Який же світ вибудовує книжка для дівчинки? О, тут усе досить просто: моделювання відносин дівчинка — товариство й обо­в’язково дівчинка — хлопчик. Те, що в дамському романі перейде в шаблон жінка — кар’єра і жінка — чоловік. Дівчаткам, як відомо, сняться хлопчики. Абсолютна більшість «дівчачої» літератури — «повісті про першу любов». Перший поцілунок, радощі й прикрощі підліткового сексу або відмови від нього, найскладніші колізії всередині трикутника «він – вона — однокласниця/однокласник». А чому ні? Якщо «дівчача література» минулих років може між іншим повідомити дівчинці, що макарони не слід заливати холодною водою, коли готуєш їжу, а не клейстер, то чому не дати елементарних відомостей про техніку «дорослого» поцілун­ку? Невже це менш важливе, ніж макарони? Я вже не кажу про установки «добре навчатися», «піонер — усім приклад» тощо. Кумедна ситуація недавно сталася на одному з російських книжкових інтернет-форумів. Обговорювали тексти, які ввійшли в підручники англійської мови. Сплеск праведного обурення педагогів викли­кали уривки з книжки (автор, до речі, лауреат премії Ан­дерсена) про переживання закоханої дівчинки-підлітка. У фрагменті, рекомендованому для читання в курсі англійської мови, шкільний красень намагається спокусити закохану в нього героїню, яка, як уже зрозу­міло, абсолютно не популярна у протилежної статі. Зовнішність далека від фотомодельної, простенькі трусики у квіточку тощо. За­галом нічим не примітна 14-річ­на дівчинка. Така ж простенька сюжетна лінія, як і в усередненому жіночому романі. Не пропущено деяких подробиць першого в житті героїні спокушання, першого тілесного контакту (набагато, набагато цнотливішого, ніж в усередненому жіночому романі). Замість легкої перемоги юнак отримує відкоша, за чим ідуть його глузування та її гіркі переживання, яким і присвячено максимальну кількість рядків — як у повісті, так і в підручнику. Теж мені колізія, зітхає навчений життям читач. Але вона, як і має бути, викликає гарячий відгук у душі підростаючого покоління. І такий самий опір педагогів: як можна обговорювати такі речі з дітьми? Навіть англійською. Хай спочатку макарони варити навчаться...

Якщо уважно передивитися «негламурну» літературу для дівчаток, яка переважала на полицях радянських районних бібліотек — як «нашу», так і перекладну, — неважко переконатися, що основне почуття, яке вона генерувала в читачі, було відчуття обо­в’язку. А дівочий обов’язок усім відомий: вирости в гідну жінку, матір родини. Далі — ситуативно. Досить і того – або до матері родини додається трудівниця, будівник світлого майбутнього тощо. Але, відповідно до законів жанру, любовна лінія обов’язкова — хоч як би хотілося авторам, спонукуваним Міносвіти, зосередитися на макаронах. Варіативно, зрозуміло, — не обов’язково з докладним описом квіточок на бавовняних трусиках, які постали перед поглядом першого (і найчастіше – недостойного) кохання. Це мала бути дружба. І тільки читач мусив одразу здогадатися, що вона ОСОБЛИВА. Дів­чинка ще маленька й правильно вихована — вона поки що не відрізняє дружбу від закоханості. Тому що не ідентифікує статевого потягу — вона ж ПОРЯДНА дівчина, чи не так? Навіть якщо є поцілунок, то він абсолютно цнотливий.

Час змінюється і вимагає від нас того ж самого. Книжкові героїні, які кували характер, уміли розбирати і складати «калашникова» з зав’язаними очима, але не мали уявлення про чари поцілунку, попри всю свою цнотливість, чомусь не впорювалися з вихованням підростаючого покоління — у радянській школі регулярно вагітніли не тільки «непіддатливі» й «важкі підлітки», а й відмінниці «з хороших родин». Книжки тут, зрозуміло, ні в чому не винні — щось було не так з усією виховною системою загалом. Але книжки так чи інакше цю систему відображали. З нинішніх книжок для дівчаток можна навчитися класно цілуватися (якщо переконаєш партнера «робити як написано»), закрутити роман із найкрутішим хлопцем у дворі, отримати елементарне уявлення про контрацепцію і загрозу ВІЛ-інфікування й навіть (ні, подумати тільки!) переконатися в можливості досягти оргазму при дефлорації. Не кажучи вже про те, що дорогою позбуваєшся купи комплексів — найстрашніших і непримиренних ворогів сучасної дівчинки. Попри всю абсурдність деяких текстів, легко доходиш думки, що все так і має бути. Якщо чесно, зітхати за попередньою «дівчачою» літературою доводиться хіба що через раз. Адже ту, яка була більш-менш хорошою, лише з натяжкою можна назвати «дівчачою». А та, яка повністю підпадала під ярлик, була, на жаль, зовсім не така хороша, як хотілося б. Просто деякі книжки було цікавіше читати дівчаткам. І найчастіше – не тому, що в них було написано, як правильно смажити котлети.

Для чого ж запалюються зірки сучасної «літератури для дівчат»? Це ж дитячі книжки — отже, вони обов’язково несуть дидактичне навантаження. Не­суть, звісно. Шокінг-пінк насправ­ді не шокує матусь, які купують відповідну літературу для своїх чад і навіюють їм, що вони «принцеси». На стендах одного з українських дитячих видавництв поруч із чудовою розвиваючою й навчальною літературою — рожеві обкладинки, прикрашені Барбі, всілякими принцесами, а також болонками в бантиках і солоденькими котиками. «Але навіщо ЦЕ?» — запитую видавця. «О, ви б знали, як це добре продається!» А, власне, чому б ні? Хтось же купує тонни рожевої літератури й іншого гламуру. Звикати до смаку рожевих шмарклів і глянцю треба з молоду. Але це не винахід сучасної книжкової індустрії — досить почитати дві-три книжки Лідії Чарської, яка активно перевидається нині, й зіставити з кілометрами текстів Сестер Воробей.

Нинішня «дівчача» література відмовляється ступати на хиткий грунт міркувань про розбіжність «успіху» й «щастя». Тенден­ція протилежна — ототожнити одне з іншим або хоча б вивести поняття «щастя» зі смислового поля взагалі. Це закономірно. Ус­піх можна виміряти, щастя — річ ефемерна. Наша дедалі практичніша цивілізація віддає перевагу раціональним категоріям. Тому, якщо й учитися готувати, то не в мами, не в бабусі — сімейні цінності трохи застаріли — і навіть не в шеф-кухаря ресторану, обвішаного зірками Мішлен. А в Ані Лорак. І вже після ознайомлення з тим, «Як стати зіркою» і «Як стати принцесою». Бути найкращим — нормальне прагнення. Особливо для підлітка, заклопотаного самооцінкою. Моральний імператив відсувається на поля сто­рінок «дівчачих книжок» так старанно, що стає фактично непомітним. До речі, це привілей саме «книжок для дівчаток» і цілком не стосується інших дитячих книжок — досить згадати хоч б фаворита ринку «Гаррі Поттера», де лінію, яка розділяє добро і зло, проведено до нудоти чітко. Формування суворої установки на успіх — найчастіше без заклику зва­жати на засоби — хороший старт для дітей, яким жити в умовах жорсткої конкуренції. Ну й гаразд, що світ тим жорстокіший, чим жорстокіші люди, — не бути ж через це сентиментальною ганчіркою (пардон, лузером) саме тобі? А що до раціональності й нісенітниці... Ну хіба в переживаннях Дінки про соціальну кривду в селі, куди вона приїхала на літо, більше сенсу, ніж у переживаннях Барбі про нову сукню? Їй же на бал їхати. Заміж, дивися, вийде як порядна — за принца тобто. Зі смислом усе ясно. Ось та нудна «класична книжка для дівчаток», над якою посміялася і змусила нас посміятися Астрід Ліндгрен, повернулася з усіма своїми вадами — повчаннями, штампованими ситуаціями, технічними подробицями й купою примітивних порад «як повинна поводитися дівчинка». Змінилася тільки ціннісна шкала.

А питання про літературну якість, як і раніше, залишається відкритим...