ПАРТАКТИВ І ЙОГО КІНО

Україно моя!

Серце скочило.

Обійняв би тебе, —

Руки скорчило.

Вже стало звичним у дні прем’єр українських фільмів у Будинку кіно бачити, як його зали аж тріщать від публіки. Головна тому причина на поверхні: давня туга за хорошим «своїм» кіно, якої не тамують рідкісні покази. Минулої суботи будинок і геть міг розвалитися через додаткові оргзусилля авторів «Нескореного»: на прем’єру прийшли прем’єр і міністри, депутати й дипломати, прилетіли спецгості із Сайгона, Лондона та Нью-Йорка, зійшлися активісти патріотичних рухів та партій, національної інтелігенції та студентства. На сцені парою — прапори України і США. Чомусь окремо з будки техоператора звисав прапор Канади. 40 хвилин представляли учасників, замовників, спонсорів і установ, які сприяли зйомкам. Овації й аванси: режисера Олеся Янчука проголошено «нашим» Стівеном Спілбергом, а Григорія Гладія, який зіграв роль легендарного генерала УПА Романа Шухевича, відповідно, «нашим» Мелом Гібсоном. У фіналі урочистої частини, що добряче змахувала на політичний мітинг, директор студії ім. О.Довженка Микола Мащенко також, як заведено на подібних акціях, суворо покартав «могильників» українського кіно: мовляв, ось вам незаперечне свідчення його безсмертя. Знову овація. Загалом, професійно-патріотичне «гоп!» було виголошено разів із дюжину, але нарешті гасне світло, і, хочеш не хочеш, потрібно брати планку мистецтва...

Перше питання, котре, мов сверблячка, починає турбувати свідомість після перегляду, таке: що малося на увазі, коли в титрах Василя Портяка назвали сценаристом? Якщо припускалося, що він створив якусь драматургічну конструкцію, в якій образні протагоністи в сюжетній боротьбі реалізовують якусь авторську ідею, то нічого подібного в «Нескореному» немає. А є серія, як це називалося на світанку кіно, «живих картин», хронологічно безсистемно перетасованих, які так само довільно передають дії то з погляду закадрового голосу загиблого героя («Мене вистежили 5 березня...»), то з будь-якої іншої позиції. Ніщо нічим тут не мотивовано ні зовні, ані зсередини, а просто йде одне за одним, впереміш описуючи житіє генерала. Ось, скажімо, зовсім юний і чарівний Роман Шухевич (Валерій Галицький) починає свій бойовий шлях у ще мирній Польщі політичним убивством: холоднокровно розстрілює на вулиці франтуватого панка в котелку і з метеликом. Він мочить «полонізатора» українського народу весело, енергійно, влаштувавши собі залізне алібі й ефектно уникнувши з друзями погоні. Перед власною смертю Роман згадає той день, як найсвітлішу сторінку життя. Отож чому вже в ніжному віці для Романа вбити — взагалі, та ще й з-за рогу, беззбройного і з абстрактних політміркувань — не проблема? Як він так швидко дозрів до такої байдужості до чужого та власного життя? Ось у чому можна було б побачити предмет мистецтва, однак і натяку на схожий інтерес не виявляє сценарист. Він просто складає список сцен (у примітивному німому кіно це називалося «сценаріус»), не драматичний конфлікт живописує, а серію сутичок і боїв позитивних, за визначенням, «наших» із ворогами, які вочевидь заслужили своє. Це — нарратив агітки, політпоказу, пропагандистського кліпу, побудованих на контрастному протиставленні, але не витвору мистецтва... Причому в історії радянського політичного кіно, до якого, попри весь свій «Кодак», тяжіє естетика й ідеологія «Нескореного», такий примітив подолано вже в 30-ті роки в «Чапаєві». (Хай вибачать мені тіні братів Васильєвих за згадування їх у такому контексті). Сили небесні, а діалоги ж які в пана Портяка! Тоном і текстами лекторів або політпропагандистів мовлять-віщають за кадром і в кадрі Шухевич та Бандера, а також енкавеесівці й прості місцеві жителі. Іноді зовсім смішно: один функціонер іншому (а взагалі-то глядачам) розшифровує загальновідому абревіатуру.

Шорсткою мовою елементарної символіки віщає і режисура. Ось гебістський майор, віддавши наказ про знищення мирних жителів, обтирається, немов ганчіркою, «нашою» вишиванкою; а ось чоботи «москаля», забризкані українською кров’ю...Просто і зрозуміло. Та не завжди. Скажімо, марширує по рідній сторононьці військо повстанців у тилу ворога і чомусь громовим хором вигукує стройову пісню. Негарно це, не по-партизанськи. Втім, нерозумно очікувати природності поведінки від пласких, ніби вирізаних із картону, фігурок, якими заселено фільм. У центрі — сакралізований контур генерала: витягнутий, немов іконописний, образ; підтягнуті, майже невидимі губи; карбоване слово і фрази сухим тоном; жестикуляція двома рівнобіжними відкритими й негнучкими долонями... Шухевич Григорія Гладія на когось неймовірно схожий із нашого зовсім не героїчного теперішнього, але вже точно — не на Мела Гібсона. У рідкісні хвилини «утепляжу» герой може навіть заплакати, адже й ікони іноді пускають сльозу. Жаль чудового актора, якому просто немає чого грати, а залишається фігурувати. Приблизно таким у плані мистецтва видавався б, скажімо, Купрін за написанням телефонної книги. Проте й громадянська натхненність та пристрасть невідчутні. Загалом, «нема драйву», хоч плач, ні у виконавцях, ні в авторах. Відкіля взятися касовому чи фестивальному успіху? Режисер Олесь Янчук, який отримав початки кінопрофесії на місцевому кінофакультеті, ось вже в третьому повнометражному випадку перетворює їх лише на дизайн актуальних політичних тем. Осмислення, переосмислення, авторське трактування — вочевидь не його жанри. Власне, навіть у промоутерстві своїх картин їхній виробник цілком відвертий: замовлено — зроблено. Береться «наш» Спілберг за теми історично складні й винятково трагічні («Голод-33», «Атентат. Осіннє убивство в Мюнхені») і, навіть не збираючись мислити по-авторськи, самостійно, зводить усе до рівня агітки.

Янчук затято таврує й викриває радянський тоталітаризм, але робить це так, як його він же й навчив, тобто по-радянському — елементарно, конформно, огульно, без жодних розкаянь. Кому таке кіно («виробниче», «військово-патріотичне», «історико-біографічне» тощо) було потрібне ТОДІ, відомо. Замовником виступала партноменклатура, яка «виховувала» партактив та інше населення в дусі вірності «ідеям основоположників». Показували зазвичай таку казенну нудоту після урочистих засідань «своїм» або на добровільно-примусових сеансах решті населення. Питання: кому і навіщо ЦЕ потрібно тепер, до того ж у ролі світлої майбутньої національної кінематографії? І ще можна зрозуміти Миколу Мащенка, який на прем’єрі по-братськи підтримав свого молодого колегу по жанру. Але вже геть гірко усвідомлювати, що за загальновідомого дефіциту коштів держзамовником такого «партійного кіно» знову виступає Міністерство культури й мистецтв. Адже жодне з двох останніх понять у його назві, як на мене, до того, що сталося, стосунку не має. Ні, зовсім не грошей нам бракує, панове.