ПАРИЗЬКІ КИЯНИ - Культура - dt.ua

ПАРИЗЬКІ КИЯНИ

16 серпня, 2002, 00:00 Роздрукувати Випуск №31, 16 серпня-23 серпня

Це була особлива порода емігрантів. При слові «батьківщина» вони згадували південь колишньої Рос...

Це була особлива порода емігрантів. При слові «батьківщина» вони згадували південь колишньої Російської імперії: Київ, «мазепинские откосы», «огромный прокуренный зал, под названием Хлам» або, точніше, київський літературний клуб «Художники, Літератори, Артисти, Музиканти», Керч-Пантикапей і, звісно, Крим, де для них «обірвалася» вітчизна. Вони були уродженцями Києва, але більшу частину життя прожили в Парижі, а в історію літератури ввійшли як російські поети і прозаїки першої хвилі еміграції. Паризькі кияни становили собою особливу расу, клан, зі спільними спогадами і спільною тугою за «містом перського бузку» — Києвом.

Галина Кузнєцова, Марк Алданов, Юрій Терапіано, Олексій Ейснер, Анатолій Штейгер та інші паризькі кияни в «місто перського бузку» так і не повернулися. Поет Олексій Ейснер, автор рядка-афоризму «человек начинается с горя», щоправда, повернувся в СРСР, не витримавши ностальгії, але відразу ж потрапив у табір під Воркутою, а потім у казахстанське заслання. Після звільнення Ейснер жив у Москві, але віршів більше не писав — перекладав, займався журналістикою.

Поет-неокласик Юрій Терапіано, який закінчив 1916 року юридичний факультет Київського університету імені Шевченка, помер у Ганьї, поблизу Парижа, поетеса і прозаїк, остання любов Буніна Галина Кузнєцова померла в Мюнхені, всесвітньо відомий романіст Марк Олександрович Алданов — у Ніцці, поет Анатолій Штейгер — від туберкульозу в Швейцарії. Містом їхньої літературної слави став Париж, містом потаємних спогадів — Київ. Усі вони вважали свою еміграцію тимчасовою. Але, як з’ясувалося, в «дом, который срыт», повернутися неможливо. Олексій Ейснер думав, приміром, що повертається на батьківщину, а повернувся всього лише в тоталітарний Радянський Союз.

Галина Кузнєцова багато років провела в тіні Буніна й відома нам за нарешті опублікованим «Грасским дневником» і фільмом Олексія Учителя «Дневник его жены». Але за життя вона встигла відчути смак власної, не пов’язаної з Буніним, слави. Прозу Кузнєцової високо цінували Георгій Адамович, Роман Гуль, Лідія Червинська, Михайло Цетлін. Її збірка оповідань «Утро» і роман «Пролог» стали дзеркалом, в якому російська еміграція пізнавала себе, іноді — охоче, іноді — не з власної волі.

Як поетеса Галина Кузнєцова менш відома — за життя Рікі-тікі-таві, як називав її Бунін, видала лише одну збірку віршів — «Оливковый сад». У збірці цій найпривабливіша жінка російської еміграції пригадала про свою київську юність і навіть присвятила «місту перського бузку» вірш «Киев»:

«Город грустного детства,

Я слышу сквозь шум морей

Шелест ночного ветра

В листве твоих тополей…»

У Галини Кузнєцової були фіалкові очі й «мова з невеличкою заїкуватістю, що надавала їй ще більшої беззахисності та привабливості», як писала Ніна Берберова.

Фарфорова, чарівна, приваблива — ці лестощі або напівлестощі охоче розсипали Галині Миколаївні сучасники. Говорили, що Бунін за все життя по-справжньому кохав лише її. В літературному сенсі Кузнєцова вважалася його ученицею, яка незабаром, утім, випурхнула з-під крила вчителя.

Київська гімназистка Галина Кузнєцова «приняла в себя печальный хмель, (…) Пустых церквей и старых укреплений», любила згадувати в еміграції про перський бузок київських старосвітських будиночків і солов’їв над «мазепинськими схилами». 1918 року вона закінчила гімназію, а 1920-го із Севастополя емігрувала в Константинополь. Батьківщина для неї, як і для багатьох інших емігрантів першої хвилі, обірвалася в Криму. 1921-го Кузнєцова опинилася в Чехословаччині, де навчалася в празькому Французькому інституті, а 1924-го в Парижі. У Парижі й почалося її літературне життя.

«И никогда ты к небу не был ближе,

Чем здесь, устав скучать,

Устав дышать,

Без сил, без денег,

Без любви,

В Париже…»

Так писав Георгій Адамович. Емігранти влаштовувалися в Парижі з труднощами: без внутрішніх сил, грошей і любові прожити було важко. Для багатьох із них Париж вичерпувався передмістями — Медоном, Пассі, Ганьї. Це було життя по той бік завіси: завіса впала в Росії, глядачі розійшлися по домівках, а актори залишилися за лаштунками зовнішньої або внутрішньої еміграції.

Життя після Росії, після любові, віри і, власне, після життя виявилося особливо важким для молодих літераторів, і Галина Кузнєцова не була винятком. Як і інші «молоді», які залишили колишню Російську імперію 18-го, 20-го або 25-го, вона намагалася дізнатися про батьківщину за допомогою письменників старшого покоління. Учителем Галина Миколаївна обрала Буніна й прожила біля нього, у Грассі, п’ятнадцять років. 1949 року вона переїхала в США, де працювала у видавництві ООН.

Поет Олексій Ейснер прославився своїм віршем «Человек начинается с горя». Його літературна доля справді почалася з горя — з еміграції. Ейснер народився в Києві 1905 року, потім навчався в Петербурзькому кадетському корпусі. Після громадянської війни разом із сім’єю емігрував через Новоросійськ до Константинополя, потім — у Югославію. У 30-х роках Ейснер жив у Парижі, де входив до літературного об’єднання «Кочевье», назване так на честь його власної поеми. Російський літературний Париж напам’ять цитував його рядки:

«Человек начинается с горя. А ты

Простодушно хранишь мотыльковое счастье.

Человек начинается…. Кратко. С плеча.

До свиданья. Довольно. Огромная точка.

Небо, ветер и море. И чайки кричат.

И с кормы кто-то жалобно машет платочком.»

У Парижі Ейснер, як і інший поет-емігрант Юрій Софієв, був професійним мийником вітрин і вікон. Літературної роботи для нього не було, як, утім, і для багатьох інших його сучасників, що згодом прославилися. Давид Кнут розфарбовував тканини, Ніна Берберова працювала друкаркою, Антонін Ладинський — розсильним. Література для молодих паризьких поетів перетворилася на хобі, на яке, однак, витрачалися основні душевні сили.

Коли перед Другою світовою вибухнула війна в Іспанії, Ейснер воював на боці республіканців і навіть був ад’ютантом генерала Лукаша (далося взнаки петербурзьке кадетське минуле). 1940-го Ейснер повернувся до СРСР, де спочатку був зарахований до робочо-селянської Червоної Армії в званні капітана (мабуть, за іспанські заслуги, як такий, що спокутував кров’ю), а потім, того самого 1940-го, коли ці заслуги забулися, засланий у табори. 1956-го, на хвилі викриття культу особи, Ейснерові дозволили повернутися до Москви з казахстанського заслання. Але віршів він більше не писав. Його літературна доля почалася і закінчилася горем — еміграцією і таборами.

Вірш Терапіано «Девятнадцатый год...» — булгаковські «Дни Турбиных», стиснуті до чотирьох строф. У ньому є і «тишина побежденной столицы», і «былое величье», і, звичайно, біла гвардія — «походы в холодной степи і раненье».

Юрій Терапіано, випускник юридичного факультету Київського університету, 1917 року закінчив Військове училище прапорщиків, а влітку 1919-го вступив у Добровольчу армію. Як і молодший брат М.Булгакова Іван, що також воював у Добровольчій армії, Терапіано опинився в еміграції, у Парижі.

З Мандельштамом, котрий княжив 1919 року в літературному Києві, Юрій Костянтинович ще раз зустрівся у Феодосії, на останньому, кримському, етапі громадянської війни. Ця зустріч, як і спогади про колишніх літературних друзів — киян Ліфшиця і Маккавейського, описана у вірші «Девятнадцатый год». У ньому ж — і передчуття прийдешніх бід: «Аполлон Сребролукий (…) На новую жертву свой тяжкий нацеливал лук».

У Парижі 1925 року неокласик Юрій Терапіано став головою «Союза молодых поэтов и писателей». Можна сказати, що його літературна доля склалася щасливо: відомий поет, впливовий критик, тонкий мемуарист. Йому не пасувало трагічне кредо російської еміграції: «без сил, без денег, без любви — в Париже». Терапіано зберіг і любов, і силу, і віру. Грошей у нього, щоправда, не було, зате вранці він читав Гомера. Безсмертя душі не було для Терапіано нечіткою надією, а було незаперечною реальністю, так само як і безсмертя мистецтва. Він вірив, що рукописи не горять, а якщо і горять, то воскреснуть вчасно.

Ще один паризький киянин, поет Анатолій Штейгер, був невиліковно хворий на туберкульоз, але при цьому поспішав «жить и чувствовать». Пішки він обходив майже всю Європу, а у швейцарському санаторії, на останній стадії хвороби, так удало складав антифашистські листівки, що німці призначили за його голову велику нагороду. Опинившись в еміграції, у Парижі, Штейгер написав:

«Мне суждено на чинном

Pеre-Lachaise

Глядеть в чужое палевое небо,

И я тоскую… Мраморных чудес

Прекрасней поле

скошенного хлеба.

И этот холм, откуда поутру,

Лишь небосклон

слегка порозовеет,

Так ясно видны села по Днепру

И ветерок

благословенный веет…»

Анатолій Штейгер народився 1907 року в селі Миколаївка Київської губернії, родом він з обрусілого швейцарського баронського роду. Після революції разом із сім’єю емігрував до Константинополя, потім переїхав у Прагу і, зрештою, опинився в Парижі, але «бедную покинутую Украйну» так і не зміг забути. Втім, і не намагався. З дитинства Штейгер був невиліковно хворий, але жив цей засуджений на ранню смерть яскраво і гостро. Штейгера вважали невиправним бродягою: останні 15 років свого життя він провів у безупинних мандруваннях по Європі.

Штейгер писав так звані цвинтарні вірші:

«Как он, прощаясь,

не сошел с ума,

Как он рыдал перед

могилой свежей.

Но время шло. Он ходит

много реже.

— Забудь, живи,

молила ты сама»

Та на відміну від раннього Мандельштама, прогулювався цвинтарем, вірячи в «диво воскресіння». Мабуть, «бездны мрачной на краю» легше вірити в безсмертя, ніж на порозі щастя. Анатолій Штейгер прожив тільки 37 років, але, як говорив акунінський Фандорін, прекрасний і короткий вірш дорожчий, ніж вульгарний і довгий роман. Штейгер написав чимало віршів — чудових і коротких, як його життя.

Паризькі кияни — це не лише особлива раса, це доля, спільна для всіх хвиль еміграції. Київ—Константинополь—Прага—Париж або Київ—Німеччина—табори для «переміщених осіб» — Париж: цими маршрутами пройшло багато людей. Але дехто повернувся.

«Ну да, возвращается ветер

На круги своя. Только вечер —

Вот вечер сегодня другой.»

Так писав поет-емігрант «другої хвилі» Ігор Чиннов. Утім, і в цей, і в інший вечір, ми раді їхньому поверненню. І навіть посмертному.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №31, 24 серпня-30 серпня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво