Парадокс про порцеляну - Культура - dt.ua

Парадокс про порцеляну

4 лютого, 2010, 13:24 Роздрукувати Випуск №4, 4 лютого-12 лютого

У нашій столиці, на щастя, не перевелися майстри, які володіють мистецтвом ручного розпису по порцеляні...

У нашій столиці, на щастя, не перевелися майстри, які володіють мистецтвом ручного розпису по порцеляні. Мистецтвом давнім і тонким у всіх значеннях.

Порцеляна завжди була втіленням краси, витонченості, розкоші — як посуд «найкращих домів» і як гордість приватних і музейних колекцій. У творенні цієї краси і гордості роль фахівця з розпису, який є, насамперед, живописцем, графіком, важко переоцінити. Доля чаші, настінної тарілки, сервізу чи свічника — у прямому значенні в його руках. Чи набудуть з роками ці тарілки, вази, статуетки статусу художніх цінностей, чи будуть забуті — ось у чому питання. Малюнок на предметах із порцеляни можна перетворити на кітч, а самі вироби — на ширвжиток (ті ж таки численні чайні сервізи із квіточками і вироби в сувенірних крамницях), а можна залишити по собі шедевр у вигляді цього малюнка. І те, й інше бачила історія порцеляни, яка, до того ж, завжди несла на собі відбиток певної епохи.

Нині, коли епоха крокує семимильними кроками, мистецтво теж не розмінюється на дрібниці — працює великими мазками: «під проект» фарбують підлогу і стелю, виставляють унітази з радянських комуналок, сотні оголених людей виводять на вулицю для фотосесії. Здається, що на цьому тлі тонке, кропітке, яке залежить від особливостей складного технологічного процесу (випалювання — головний біль усіх порцеляністів і керамістів), і консервативне у виконанні ремесло ручного розпису по порцеляні приречене на вимирання або мутацію, як, наприклад, каліграфія. Це заняття вимагає іншого ритму, усамітнення та медитативної зосередженості ледь не в монастирській тиші, психологічного типу художника, не обтяженого комплексами ексгібіціоніста, рисами ексцентричної особистості і гігантомана.

На щастя, в нашій столиці ще не перевелися добровільні самітники, які творять «ужиткову» красу в чистому вигляді. Їх можна знайти в Майстерні колекційної порцеляни, де працюють Олександра Карасьова, Юлія Красна та їхні учні. Олександра і Юлія пройшли всі етапи великого шляху художниць-порцеляністок. Їхнє життя в мистецтві почалося у 80-ті роки в стінах Київського експериментального кераміко-художнього заводу, який випускає сервізи, вази, скульптуру малих форм. Підприємство виконувало державні та урядові замовлення: наприклад, підлогові вази і канделябри для оперного театру. Вироби, кращі з кращих, минаючи масового вітчизняного споживача, благополучно відбували за кордон. Сьогодні деякі зразки заводу можна побачити серед експонатів Державного музею українського народного декоративного мистецтва.

Кераміко-художній завод тепер уже в історичному минулому, а нам залишив по собі чимало загадок. Одна з них — детективна історія зі зникненням музейної колекції підприємства. Поступово, в дусі часу, на зміну потоковому виробництву прийшли приватні замовлення, при виконанні яких ніхто не стоїть над душею і не спрямовує руху пензля. І саме тут, у нових умовах, і знадобилася майстерність. Вона як добре вино — що давніше, то краще. Адже розпис по порцеляні — це не вміння робити сальто на колоді, тут потрібен досвід, якого не має молодь. Зауважимо, що, на відміну від заводського виробництва, надглазурний розпис «замовних» тарілок, сервізів, ваз виключно ручний — ніяких «малюнків на потоці». Нині Олександра, Юлія та їхні помічники працюють над серією настінних тарілок із краєвидами Києва. Кожна з художниць пропонує свою манеру розпису та авторський погляд на «дорогі серцю місця».

У Юлії Красної — глибина, об’єм, увага до деталей, в Олександри Карасьової — настрій, варіації на тему, вільний політ при мінімалізмі малюнка. Роботи Юлії відсилають до української історичної традиції в розписі порцеляни кінця ХIХ — початку ХХ століття. Ось хоча б чашки з краєвидами Києва (панорама Лаври та ін.) — продукція знаменитої Корецької порцеляново-фаянсової мануфактури, що на Волині. Чи декоративні тарілки із зображеннями Хрещатика, Золотих воріт, Межигірського монастиря — вироби Києво-Межигірської фаянсової фабрики. Згодом такі чашки, тарелі, сервізи стають історичними документами і викликають трепетне ставлення, як старі фотографії, карти, листівки. В Олександри Карасьової ж Київ умовний — не фотографія, а образ, привід для вільних асоціацій, легкі вправи для інтелектуала. Можна згадати Київ-Вій Мандельштама, Місто булгаковської «Білої гвардії», вічний блоківський урбаністичний пейзаж, де «Ночь, улица, фонарь, аптека…», або билинний град Кітеж із диво-садами і маківками церков.

У роботах Юлії практично не буває «білих плям»: її тарілки наповнені об’єктом зображення — хай то буде Софіївський собор чи Кирилівська церква. Олександра ж, як каже, намагається максимально «не зафарбовувати порцеляну», а всіляко «підкреслювати її білизну». Іноді вона експериментує з формою і кольором, і тоді живопис художниці нагадує український художній авангард 20-х років минулого століття.

До київської тематики Олександра Карасьова вже зверталася в серії настінних тарілок під назвою «Скромна чарівність міщанського Подолу» (2000). Цю «чарівність» передано через колірну насиченість, вільну композицію, іронічний погляд, якусь грайливу французистість, а манеру художниці фахівці визначили як імпресіоністичну. «Фіалки Монмартру» в капелюшках, хутрах і рюшах розгулюють Андріївським узвозом і Контрактовою площею. Поділ — вигаданий, вимріяний автором і водночас упізнаваний за деталями. Залишається тільки шкодувати, що ці роботи, які знайшли свого власника, тепер можна побачити лише на знімках — так само, як, наприклад, вази часів керамічного заводу у виконанні Юлії Красної з тонко виписаними гілочками ніби з японських мініатюр. Замовник отримує продукцію, але питання про колекцію, яка претендує на своє історичне місце, залишається відкритим.

Малюнок на порцеляні взагалі криє в собі якийсь парадокс. З одного боку, до фахівця з розпису висуваються високі вимоги, як, по суті, до будь-якого художника, котрий узяв на себе сміливість сказати власне слово про світ. Водночас споживач, потенційний власник сервізів, чаш, ваз, тарілок, уже за багатовіковою давньою традицією, хоче бачити красу в одній застиглій точці — як ліки від болючих протиріч цього світу. Наявність такого парадокса підтверджують слова художниць. Вони кажуть про білу гладь порцеляни, як про полотно, про чистий аркуш паперу, але вважають себе насамперед представницями ужиткового мистецтва, а настінні тарілки і вази — елементами інтер’єра. Що тут можна додати? Мабуть, лише те, що краса в чистому вигляді — це лише ілюзія, недосяжний ідеал, а крихкі предмети з порцеляни — ідеальна нагода про це подумати.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №35, 21 вересня-27 вересня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво