ПАРАБОЛА БАТИКУ

Останні років 15 ми могли помітити, якого поширення у нас набув батик, подолавши шлях від екзотичного виду декоративного мистецтва до майже тривіального, повільно набираючи здатності адекватно відбивати деякі рівні сучасного художнього мислення і тим стверджуючи в пантеоні мистецтв своє місце.

Через Яву з Нідерландами

Батьківщиною батику називають острів Ява, хоч і в Стародавній Русі був відомий спосіб розфарбовування тканин із застосуванням т. зв. резервуючих складів. На тканину бджолиним воском (це резерв, відштовхуючий барвник) наноситься візерунок, потім тканина фарбується, просушується, резерв видаляється (наприклад, прогладжуванням праскою), у результаті на пофарбованій тканині залишається білий візерунок. На Русі резерв (власне візерунок) наносився з допомогою квачів-тампонів, штампиків або різьблених дощок; тканина фарбувалася в чані у синій або червоний колір. При розкопках на Чернігівщині було виявлено дерев’яні різьблені дошки, на Житомирщині — кам’яний штамп; знахідки датуються XI—XII ст.

Батик до нас потрапив буквально «через Яву із Суматрою», ми його не впізнали, але прийняли. Взагалі ж з-за океану до нас потрапив не лише батик, а «за параболою» (уклін поету-бітнику) і вертоліт, і телевізор, і демократія. Ми відцентрово активні, осяяння і відкриття до нас інколи повертаються, «пробивши стелю», у невпізнанному вигляді. Втім, отримання візерунка на тканині з використанням резервуючого складу належить, здається, до тих універсальних винаходів, які робляться в різних суспільствах, незалежно одне від одного. Спосіб був відомий і в доколумбовій Америці, і в Африці, і в Китаї, і в Європі. Для порівняння (якщо говорити про моду й технології), у Європі при виготовленні одягу не могли додуматися до викроювання тканин — туніки і тоги ткалися по фігурі. Як відомо, дані про мистецтво розкрою принесли в Європу зі Сходу хрестоносці. Таким чином, факт такий: деяким цивілізаціям простіше було винайти колесо, ніж додуматися до розкрою тканин з допомогою ножиць. А ось батик був відкритий усім. Навіть і не власне народам відкритий, не яванцям там чи китайцям узагалі, не інкам, скажімо, чи русичам, а, наважуся припустити, тій частині людства, яку ми інколи з задоволенням називаємо найкращою. Цьому є підтвердження: жінки на Яві здавна створювали візерунки, а фарбували тканини чоловіки. І напевно ж саме жінки вигадали і намисто, і каблучки, й інші прикраси!..

Візерунки яванського батику неймовірно розмаїті, це геометричні й рослинні орнаменти, яких налічується понад 10 тисяч. Багатство тропічних рослинних мотивів часто доповнюється стилізованими зображеннями тварин. Деякі візерунки мають символічне значення, і в такому разі батики були геральдичними тканинами, характер візерунків указував на соціальний статус власника. Рівень майстерності і сувора вишуканість смаку яванських майстринь були такі, що справили належне враження на колонізаторів-голландців, які й завезли технологію батику в Європу. Тут буде доречно з вдячністю згадати, що унікальна яванська цивілізація дала Європі і чудовий тростиновий ляльковий театр.

У СРСР техніка ручного розпису тканини розвивалася зі змінним успіхом, починаючи з 30-х років. Новий поштовх дали революційні 80-ті роки ХХ ст., коли гудіння близьких тектонічних розламів породжувало і творчу енергію, коли закривалися підприємства легкої промисловості, що годували художників, а невпевненість у завтрашньому дні змушувала їх освоювати всі мислимі й усі щонайпримхливіші техніки та ремесла…

Не залишившись тільки тканиною для гарного ошатного одягу, але й «не здобувши слави високих жанрів», батик знайшов застосування в інтер’єрі у формі фіранок та панно. Він став деталлю салонного простору. В ідеалі він мав би гармоніювати з кольором коктейлю на прийомі і бути в тон сукні господині вечора. Справді, у цьому разі батик стає елементом розкоші.

У пантеоні мистецтв за батиком, мабуть, закріплено місце між монументально-декоративними видами мистецтв і декоративно-прикладними, умовно кажучи, між мозаїкою та художньою вишивкою, втім, на горизонталі, надзвичайно близькій до ряду жіночих рукоділь. При цьому не можна сказати, що батиком займаються переважно жінки. Ні, створює, наприклад, батики львівський киянин Вадим Корженко, у Черкасах — батько та син Суржикови, в Європі «гуру європейського батику» називають Іохіма Бланка. Але вони винятки.

Батик: подих життя

Кілька років батики Тетяни Касян подорожують залами міст і сіл України. Нещодавно персональні виставки пройшли в Києво-Печерській лаврі, у музеях Кам’янки та Чигирина, в Черкасах — у художньому музеї та в Будинку архітектора. У перших числах березня її роботи знову опиняться в Києві — в «Українському домі». Назва виставки «Дихання Землі, Дихання Неба».

До батику вона прийшла 86-го. Просто так збіглося: весна, перебудова, народження другої дитини, безробіття. Творчість Т.Касян пережила багато періодів — «блакитний», «єгипетський», «повітряно-ліричний»... Деякі її роботи — це ніби вірші, написані невідомою мовою і перетворені на колірні бачення. Є й інші. Вона використовує складні прийоми, поєднуючи техніку гарячого і холодного батику, у неї свої секрети, розгадати які хотіло б чимало фахівців.

По закінченні Московського текстильного інституту Касян працювала художником на гіганті радянської легкої промисловості — Черкаському шовковому комбінаті, робила малюнки для тканин.

До речі, надзвичайно цікаво, що відчуває художник, коли раптом бачить на вулиці сукню зі своїми малюнками — квінтесенцію своїх творчих зусиль?

— Перший раз побачила — було зовсім незвичайне відчуття, — сміється Тетяна. — Дуже приємно! Але це вже минув рік відтоді, як я зробила перший малюнок і його затвердили, потім працювали копіювальники, колористи, набивники... Нарешті тканина надійшла в продаж, її купили, пошили сукню й ось... Відчуття — незвичайне. Коли я прийшла на комбінат, якраз був його розквіт. Років через чотири я вже всюди бачила свої малюнки. Спочатку показувала знайомим. Потім звикла, це ввійшло в життя. Тому коли я продала свою першу роботу інтер’єрного плану, свій перший батик, то не відчувала вже такої радості, те свіже відчуття визнання минуло. За розквітом комбінату настав спад, виробництво почало скорочуватися. Сукні, звісно, не довговічні, вони зношуються, і з якогось часу вони стали зникати з вулиць. Найдовше «трималися» на літніх, які доношували мої старі малюнки. Це боляче було бачити, щеміло серце. Але назад нічого не можна повернути, було народження, розквіт і захід. Після заходу сонця настає новий день. І в мене почалася творчість у батику, у розписі по тканині. Зараз, напевно, розквіт. Два роки — каскад виставок...

— З батику видається багато книг, є «батикові» сайти в Інтернеті, всім доступні хобі-інструкції для початківців. Де у батику закінчується ремесло і починається мистецтво?

— Мистецтво там, де ллється пісня. Кожну людину можна навчити малювати або писати вірші. Але цього замало, щоб стати художником або поетом. На комбінаті я відчувала такі ж, як і тепер, муки творчості, тому не можу назвати ту роботу ремеслом. Одного разу я побувала на текстильній виставці в Німеччині, це було наприкінці 80-х. Ми, наша промисловість, тоді вже були не конкурентоспроможні. У той час весь світ працював із використанням комп’ютерів, ніхто вручну малюнків не робив. А ми працювали ніби в кам’яному віці! Художники на Заході давали лише ідеї. Це і колажі, і акварелі з розтіканнями, з розтяжками, олія, гуаш, сила-силенна інших технік. Причому рівень художніх ідей був нездійсненний для нашого устаткування. Тоді й стала замислюватися, чому я не можу реалізувати себе так, як того хочу. Хотілося вирватися з жорстких рамок, які встановлювалися можливостями нашої техніки. А батиком я давно мріяла займатися, з інституту. На натуральному шовку дуже цікаво працювати, він дихає живим життям. Тоді на майданах і вулицях міста проводилися вернісажі, мої роботи сподобалися глядачам...

Батик: далі буде

Колись у пристойних домах вишивали, тепер — займаються батиком. Батик модний, як то кажуть, актуальний. Деякі батьки, щоб прилучити дитину до образотворчого мистецтва, відводять її «на батик» у художню школу.

Світлана Битенська, викладач Черкаської художньої школи (педагогічний стаж 18 років):

— Діти всім цікавляться — від різьблення по дереву до батику, від кераміки до графіті. І всім цим я з ними займаюся. Для дітей батик привабливий тим, що все тут зробити можна дуже швидко. Резервом наноситься контур, барвник миттєво заповнює виділений простір, швидко можна передати настрій, створити образ. Це не пензлем розмальовувати, відразу виникає гарний ефект. Дітям це подобається. Зараз дивовижно багато талановитих дітей. У батику дуже цікаво працює Олена Кислих, вона вже закінчила художню школу і сама викладає. Дуже талановита Оля Носова... Батиком у мене починають займатися з найменшого віку, з 5—6 років. Для малюка я лише один раз наб’ю тканину по чотирьох кутках рамки. Наступного разу він усе робить сам — бере молоток, набиває тканину, натягує її. Він сопе, б’є пальці, але це професія, робота руками. І ось він придумав, наприклад, квіточку. І намалював. І це вже акт творчості. Діти трохи старші знаходять складніші малюнки, роблять ескізи, добирають тони. Причому хлопчаки, котрі у школі зажили слави диких розбишак, тут змінюються. Вони приходять — у них уже руки тремтять. У школі немає проблем із поведінкою, вони сидять і працюють, нічого навколо не бачать. Це їм страшенно цікаво...

* * *

Як приохотити дитину до мистецтва, відірвати від телевізійного безумства, вирвати з її вени шприц з ін’єкцією жорстокості й тупості? Несподівано, але мистецтво батику дає на це відповідь. І батик, що втішно, продовжує свою тріумфальну ходу по Україні. Зазначимо, це не заслуга Міністерства освіти. У Черкаську художню школу приїжджають викладачі з усіх районних шкіл, вони потребують методичної літератури й відкритих уроків із техніки батику. Це парабола у вихованні, не в лоб. Ось тепер у зв’язку з вищевикладеним і епіграф до цих нотаток, з А.Вознесенського:

«Прямая — короче, парабола — круче».