ПАМ’ЯТІ ЛАРИСИ ТРИЛЕНКО - Культура - dt.ua

ПАМ’ЯТІ ЛАРИСИ ТРИЛЕНКО

3 листопада, 2000, 00:00 Роздрукувати Випуск №43, 3 листопада-10 листопада

У горя є свої вивірені часом і людським досвідом слова. І це, мабуть, правильно. Бо у перші дні прощання природною є розгубленість живих перед лицем Вічності і, навпаки, — недоречними будь-які пошуки оригінальності...

У горя є свої вивірені часом і людським досвідом слова. І це, мабуть, правильно. Бо у перші дні прощання природною є розгубленість живих перед лицем Вічності і, навпаки, — недоречними будь-які пошуки оригінальності. І все ж таки зараз говорити про Ларису у несхибному тоні некролога неможливо.

Лариса Триленко працювала в українській політичній журналістиці — у сфері, яка створювалася і, майже одночасно, занепадала у нас на очах. І саме тому, що не було (й немає досі!) в ній ані традиції, ані школи стільки важить у владних коридорах те, ким, є «людина з диктофоном»; пошани до того, чого навчив її власний життєвий досвід. Найважливіше ж, що дане їй Богом. Лариса була не тільки щедро обдарована всіма людськими талантами і чеснотами, вона ще й змогла дати їм раду. Робота, творче життя Лариси Триленко, мабуть, стануть першим беззаперечним орієнтиром професійного сумління і якості, якого так не вистачає нашому цеху.

Навіть зіркам потрібне добротне тло. А яке тло дає українська журналістика? Генетична запопадливість перед владою, провінційна пиха, «паркетна» поверховість, яка видається за професіоналізм... З одного боку, байдужість до своїх текстів (та робіть з ним, що хочете, тільки друкуйте!), а з іншого — катастрофічна відсутність відчуття міри з її багатослів’ям та самолюбуванням.

Якою ж яскраво не такою була Лариса! Її поважали сильні світу цього, бо відчували, що вона бачить їх наскрізь і обов’язково спитає про те, про що не можна не спитати. Вона знала англійську, французьку, польську, тоді як більшість її співбесідників не знали рідної мови. Вона читала такі книжки, про які вони й не чули. І разом з тим, у неї було унікально розвинене відчуття власної гідності, як у всіх, хто вміє поважати інших. І саме з усього цього — знань, людської вдачі, усвідомлення власної гідності, і, передусім, — з нормального співвідношення журналіст–влада народжувалися «фірмові» триленківські інтерв’ю, огляди, коментарі...

Вона, перефразовуючи відомий афоризм, любила журналістику в собі, а не себе в журналістиці. І як танули редакторські серця від однієї думки, що це от Ларисина стаття, а значить — без переписок, без «пересадок штучного інтелекту» в номері гарантовано буде класний матеріал! У неї було генетичне відчуття авторського достоїнства, і тому, коли Лариса була впевнена в своїй правоті, вона воювала за кожне слово. Вічний редакційний конфлікт між журналістами і версткою за участю Лариси набував вищого сенсу. Секретаріат і коректура «плакали» і здавалися: бо поки існувала остання можливість зробити краще, Лариса не хотіла й чути про графік здачі матеріалу, шпальти, номера. Адже це був Її текст, Її, тобто наша, газета.

Здавалося, що за такої енергії та принциповості навколо неї мав вирувати «постійнодіючий» конфлікт. Але його не було. Бо Лариса була тією рідкісною людиною, поряд з якою не могло існувати й натяку фальшу. З нею можна було говорити про все, але за однієї умови — щиро.

Важко уявити, щоб у неї були вороги. Принаймні, явні. Бути недоброзичливцем настільки відкритої людини — просто соромно. Але друзі у неї були точно. І тільки тепер починаємо ми розуміти, як нам пощастило — бути серед тих, кого Лариса любила.

Цього тижня по Ларисі Триленко минуло 9 днів. Прощай і прости нас, Ларисо... Ми ніколи не забудемо тебе. Ми прагнутимемо бути гідними твоєї світлої пам’яті.

Друзі.
Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №30, 17 серпня-23 серпня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво