Озирнусь у гніві. Сумбурні нотатки напередодні Дня театру - Культура - dt.ua

Озирнусь у гніві. Сумбурні нотатки напередодні Дня театру

20 березня, 2009, 15:04 Роздрукувати Випуск №10, 20 березня-27 березня

Дзвінок із FM — зненацька. «Нам потрібно п’ять хвилин синхрону про те, що в театрі погано...» — «Невже?..

Фото: Василий АРТЮШЕНКО
Фото: Василий АРТЮШЕНКО
Дзвінок із FM — зненацька. «Нам потрібно п’ять хвилин синхрону про те, що в театрі погано...» — «Невже? Дівчино, а у вас є на прикметі сфери, де нині все добре?»

На цьому розмову закінчено. Але хробак сумніву чомусь не дрімає. І, за наводкою FM, пропоную кілька сторінок із персональної «книги скарг» (напередодні Дня театру).

Що в театрі добре? Що в театрі погано? Дивні запитання, на які постійно шукають відповідей. І в часи «очаковські». І в недавні радянські... Хоча б у старовинних журнальних підшивках, які тепер небезпечно гортати. Адже багато що обвітрилося, вивітрилося. Одержимі жерці прекрасного, які раніше писали про честь, совість і етику на шпальтах «Українського театру» (наприклад), на що ви потратили життя дорогоцінне?.. Адже...

...Але, їй-богу, краще не пірнати в прірву архівну (що я таки зробив, занурившись у безодню сторінок) — інакше «аберація» зору в дзеркалі вже сучасної сцени.

Дівчино з FM, запитуєте, що в нас «погано»? Ну що ж...

Уявіть, обурює несправедливість топографічного «фатуму». Київ часів В.Щербицького зажив слави футбольної (майже «творчий» статус на радянському просторі). Все змінилося. І «статус» новими прийшлими помітно підкоригований. Міжнародної сценслави не додалося. Але несподівано виник — у нас на очах — дивний «статус»: столиця поголовних «скигліїв»... Місто чиновників, які навіжено співають... Чоловіків, яким, природно, не до театру, «духовності». Бо вони самі собі і «духовка», і «гриль». Хвацько освоюють бюджети! Примушують заледве животіти беззарплатних артистів! Декого з керівників «звільняють» (накази з Банкової), а їм хоч би що. І — веселяться! Який не візьми театр — квитків, загалом, вистачає. На диск легендарного мера — попередній запис «за картками». І це вже — не Брехт. І навіть не Беккет.

І от тому хочеться рвати й метати, коли читаєш в газетах про бідування в Будинку ветеранів-артистів. Вони плачуть: доживаємо, доїдаємо і поки допиваємо свою гірку чашу, а далі — тільки Богу відомо. А місто «співаюче» — слухає, їсть. Годує надіями. (Пані Кильчицька, здається, ви старим щось обіцяли...)

Є в ужитку термін — «асексуальність». У нашому районі згодиться — «атеатральність». Чи можуть вважатися людьми «театральними», наприклад, Журавський і Зоріна? Світочі пітьми з культурного керівництва столиці. Ці янголи з демонічним блиском у поволоці орбіт, який з’являється, щойно почують чарівне слово «бюджет». Що зробив кожен із них для театрів — за пунктами, конкретно... За що отримували зарплату? На якій підставі під собою гріли стільці? Що побудували? Кого нагодували? Кого ощасливили за час свого чудового царства?

Жодного фестивалю.

Зібгані бюджети.

Недоплачені зарплати.

І волання — до неба низькооплачуваних (із районних театрів): «Тільки не в місто! Тільки не з ними!»

Навертає на гнівні думки передовий досвід підвідомчої Їм оперети. Читаю рекламу. І дізнаюся... Виявляється, цей «храм» уже «надає послуги»... з пасажирських автоперевезень у межах країни (автобусом King Long і спеціальними вантажівками). А «послуги мистецтва» ви часом не хотіли б надати?! Невже на таку ратну справу підштовхнули в управКультури? Сьогодні вони штовхають «послуги» у вигляді авто. Завтра, дивись, у вигляді пір’я (зі списаних оперет) — бадьорому контингентові на Окружній (усе в домівку копійка). А післязавтра, не дай Боже, почнуть і «живий товар» пропонувати: у вигляді «сильв» та «фіалок» — «тёлок» (згідно з новоросійським сленгом). Криза ж. Не до мистецтва пану Струтинському?

Не приховую, викликає обурення і наша так звана кадрова політика. Тільки зажевріє Божий дар молодий, а не
встигнеш озирнутися в радості – як треба озиратись в печалі. Скільки молодих цікавих імен, здавалося б, спалахували в Російській драмі (столиці). Тільки-но вивчив — ті імена, — а вони вже «загинули» під пресом дисциплінарним. Навіщо тоді ту дітвору неоперену взагалі зараховувати в «академію»?! Щоб потім підрізати їм стеблинки й викинути з теплиці?.. Жорстокі ігри. А театр же — не дисциплінарний батальйон, а педагогічна лабораторія. Товстоногов наполягав: вирощувати треба талант, а не пересаджувати його, як кущ, із клумби на клумбу.

Педагогічна проблема — бич Божий і для головного драмтеатру країни, для франківців. Гурт різнообдарованих режисерів тусить і ставить. Але немає серед них надійного майстра — прикріпленого педагога і творчого «підкажчика». Є художній керівник, проте він... зайнятий. І виникає полістилістичне багатоголосся у спектаклях. Інколи сумбур — замість музики. А без ансамблю не буває вдалого номера. На жаль, у нас і «цей номер» проходить.

Ще дратує (продовжую відповіді на запитання з FM) просто злочинна сценічна мова багатьох наших «артистів». Молодих чи навіть у регаліях. Останнім часом усі вони хвацько подалися в дубляж — заробити. І тут усі вади їхнього «виробництва» нам і вилізли боком. Небезпечно цих балакунів слухати в кіно. Та й театральні фанати зрозуміють мій смуток. А це усе та ж сама проблема — школа, освіта. Природний добір таких дивних «кадрів».

Отож поплачемося: поки що не дарує астрал таких велетів, як раніше, — як Товстоногов або Юра. Майстрів, котрі феноменально концентрували у своїх особистісних орбітах і адміністративні таланти, і інтуїцію проникливих творців. Як вишукано вони артистів колекціонували. Як майстерно розкладали мозаїку, цей пасьянс: жодне амплуа не забуте. І кожен у колекції — особистість, талант. Ну та що тепер скиглити. Похмеліться, а потім святкуйте свій День…

А я знову (абстрактно) поскаржуся на лиху долю. На «непришестя» у наші широти нових — зухвалих, жвавих, нехай спірних — але лідерів. Ніщо не збулося з того, про що ви так мріяли — ще в 90-ті (див. ті ж журнальні підшивки). Нещасний Діма Лазорко, Боже, так рано... У якійсь провінції, корчачись від болю, він так і не обіграв свою долю. Прощай, дорослий хлопчику… А скільки ж було надій та ілюзій.

Богомазов (Дмитро) — і розумник, і талант — і… не борець. Тихий скромний митець. Явно не лідер, бо задовольняється «тим, що дають», а дають дулю з маком (ставить у провінції).

С.Проскурня — ренесансна зірка «Березілля» (був такий фестиваль), а нині «радник у футлярі», чиновник без трудової, зате з необгрунтованими претензіями на Одеську оперу.

Жолдак Андрій — обдарований український «бомж» (у міжнародному масштабі): колись здавалося — бунтар (на кораблі), недавно виявилося — конформіст (в одній із «ними» шлюпці).

Досі беруть «ноти» у різних театральних регістрах А.Приходько, О.Білозуб, А.Білоус, Ю.Одинокий etc. Тільки це далеко не «лідерство». А лише творче пристосування — до шалених днів життя і буття.

Їй-богу, засмучує і взагалі незбагненна річ… Зі сценічного лексикону ніби випарувалося важливе театральне слово — «Успіх». Про нього забули? Орієнтуються на що завгодно — на касу, на самовираження (за кошти бюджету), на профілі ясновельможних дружин (за чиїми плечима впливові «чоловіки» з гаманцями). На «успіх» — тонкощі проблеми в есеї Тенессі Вільямса «Трамвай «Успіх» — ніби ніхто не зважає… Інакше б про це хоча б говорили.

Замість P.S. Що стосується решти — у нас все гаразд! Касири ситі, трупи цілі. Бо ж скільки людей — стільки й думок. «Раніше в театрі служили ідеї, а тепер — тільки шлунку», — так, наприклад, вважає Л.Дуров. А я не згоден! Бо знаю, як навіть сьогодні поспішають у свої малі зали на Печерську, на Либідській, на Андріївському («Колесо»), у Центр Курбаса (на Володимирській) і кудись ще дуже багато хороших, чесних — тих самих низькооплачуваних — акторів. Із Днем театру вас, друзі! Не за копійкою туди поспішаєте. А за «тим», чого іншим не зрозуміти... За «тим», що ховає вас від лихого дурного світу — у підвалах, у під’їздах, у квартирах… Ніби — в «театрах».

«Якщо театр не освячений життєвою енергією, натхненням, то й немає жодного сенсу ставити, грати…» — у це щиро вірував мій кумир Товстоногов. Здається, все так просто і ясно. А от поглянь, яка рідкість — і енергія, і натхнення...

І найголовніше — про що він писав — Віра. Ми, як з’ясувалося, живемо в часи «новітнього атеїзму». Цинізму. І ніщо інше — оскільки Цинізм (тільки з великої, він головний у репертуарі) — більше й не роз’їдає Театр зсередини... І всі надії на «нову щирість», мабуть, таки марні? Тільки, як і раніше, коли в залі згасає світло, сидимо — мріємо: «...А раптом?»

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №38, 12 жовтня-18 жовтня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво