ОПЕРНЕ ЛІТО В БАВАРІЇ - Культура - dt.ua

ОПЕРНЕ ЛІТО В БАВАРІЇ

16 серпня, 2002, 00:00 Роздрукувати Випуск №31, 16 серпня-23 серпня

Тим, хто переконаний, що чутки про особливий демократизм оперного мистецтва дещо перебільшені, ва...

Тим, хто переконаний, що чутки про особливий демократизм оперного мистецтва дещо перебільшені, варто було б опинитися в багатолюдній юрбі, яка вщерть заповнила площу перед будинком оперного театру в Мюнхені під час дводенної акції, котра проходила під девізом «Опера для всіх». Вогка погода і пориви дощу не завадили людям зібратися сім’ями, в компанії з друзями, запастися килимками і підстилками, захопити із собою їжу і провести неповторні вечірні години в спілкуванні з оперою. Любителі цього непопулярного з погляду деяких скептиків жанру сиділи прямо на бруківці відкритого майданчика, стояли під навісом сусіднього будинку і на зупинці трамвая, гуртувалися біля ліхтарних стовпів і кам’яних тумб. Затамувавши подих, вони дивилися на великий екран, вивішений над майданом. У будинку Баварської національної опери йшли спектаклі «Юлій Цезар у Єгипті» Г.Ф.Генделя і «Пікова дама» П.І.Чайковського, їх відразу транслювали для тих, хто не зміг потрапити до залу. Вся площа стала єдиним організмом, перетворившись на зір і слух. Перебувати серед цієї вдячної і гранично емоційної публіки було для мене справжньою насолодою, а два вечори на Макс-Йозеф плаці стали найсильнішими враженнями від Мюнхенського оперного фестивалю 2002 року.

Мюнхенці спеціалізуються на постановках опер Генделя, запрошуючи до співробітництва відомих англійських майстрів опери бароко. Італійська серйозна опера, моделі якої дотримувався Гендель, складається переважно з чергування сольних арій. Свого часу її звинувачували в статиці і зневажливо назвали концертом у костюмах. Мюнхенський «Юлій Цезар» блискуче спростував ці звинувачення. Мало пройти два з половиною століття, щоб було знайдено ключ до оперної творчості Генделя і реабілітовано його істинно театральну природу. Спектакль розгортався як захоплююче видовище. Він серйозний та іронічний, барвистий і екстравагантний, балансує на грані кітчу, що використовується як засіб пародіювання милих оперних умовностей. Шаржування і пародіювання ледь не з перших кроків супроводжували оперну історію, а твори Генделя, написані на італійські тексти для англійської аристократичної публіки, і зовсім викликали до життя уїдливу пародію під назвою «Опера жебраків».

Постановники «Юлія Цезаря» — відомий фахівець з опери бароко диригент Івор Болтон, режисер Річард Джонс, сценограф і автор костюмів Нігер Лаурі й хореограф Амір Хоссенпур — сміливо змішали високе й низьке і вирішили спектакль у жанрі опери-балету, сповненого ексцентрики, веселих несподіванок, жартів і каламбурів, властивих театрові вистав. Така стилістика створювала несподівану паралель запаморочливої віртуозності вокального стилю опери. Усе виявлялося можливим у цьому дивному світі зіткнення цивілізації і варварства, придворних інтриг, зради, любовних авантюр і цілком серйозної драми осиротілих матері й сина, котрі оплакують смерть підступно убитого батька й чоловіка. Великий римлянин Юлій Цезар, у блискучому виконанні зірки англійської опери Енн Марі, не має нічого спільного зі своїми одягненими в тогу статуями. У малиновому кітелі з блакитними еполетами, у строкатій спідничці в складку і з абсолютно голим черепом, цей римський герой виглядає хирлявим і зовсім не імпозантним. Але безумовну симпатію викликають його шалений темперамент і нищівна рішучість, якась зворушливо войовнича безстрашність і великою мірою — схильність до прекрасної статі. Зовні ще більш екстравагантний політичний суперник Цезаря єгипетський цар Птоломей, у викличному червоному костюмі, із сивими патлами, що стирчать у всі боки, який своєю поведінкою нагадує задерикуватого півня. У цій ролі виступав один із лідерів нинішнього фестивалю англійський альт Крістофер Робсон. Він має високий «жіночий» голос дуже специфічного, дещо надтріснутого тембру, котрий якнайбільше підходить для виконання партій негативних і яскраво комедійних персонажів. Робсон — чудовий актор гострих сценічних форм, що примудряється залишатися природним у найнеймовірніших ситуаціях. Деякі сольні арії опери, котрі, на думку критиків старих часів, непомірно розросталися і гальмували дію, у спектаклі мюнхенців відбуваються у супроводі комічного кордебалету і перетворюються на віртуозні й відточені за формою сценки театру мініатюр.

Крістофер Робсон і Енн Марі утворили яскравий дует в іншій опері Генделя, «Аріодант», — спільній постановці Англійської й Уельської опери, перенесеної на баварську сцену, але в цьому варіанті вже з італійським текстом оригіналу (в національному оперному театрі Лондона всі спектаклі принципово виконуються англійською мовою, зрозумілою місцевій публіці, для якої і призначені). У цьому творі конфлікт досягає майже шекспірівської гостроти, серйозних, неприпустимих іронічних коментарів ситуацій тут теж значно більше, хоча взаємодія опери і балету в цьому випадку передбачається самим авторським задумом, а розгорнуті балетні сцени завершують кожний із трьох актів. Головним героєм обох генделівських вечорів, безумовно, був музичний керівник Івор Болтон. Музика Генделя в його інтерпретації має особливо активний життєвий пульс, вражає своєю динамікою і багатством образних контрастів. Так, кульмінацією «Аріоданта» став ланцюг скорботних арій lamento у центральній частині сюжетного розвитку. З величезною майстерністю і справжнім драматизмом їх виконали Енн Марі — Аріодант, Джоан Роджерс — Дженевра, Юлія Кауфман — Далінда. А Крістофер Робсон був по-справжньому шикарним у ролі підступного властолюбного лиходія Полнессо, дії якого і становили стрижень всієї інтриги. Цікаве режисерське вирішення запропонували американець Давид Олден і англієць Ян МакНейл (сценографія і костюми). Вдало вписалася в загальний задум і сучасна за духом та стилістикою, немов відтворююча світ підсвідомих символічних образів, хореографія дебютанта баварського фестивалю ірландця Майкла Кеген-Доланда.

У співдружності з Кеген-Доландом режисер Давид Олден поставив у Мюнхені й «Пікову даму» (сценографія Пауля Штайнберга, костюми Констанції Гоффман). Начебто задум постановки викликаний до життя тими самими спонукальними причинами, що й в «Аріоданті»: прагненням подолати академічний, музейно-реставраторський підхід до оперного мистецтва, спробами встановити його прямі зв’язки із сучасністю за допомогою нетрадиційно сміливих рішень, шляхом посилення театральної дієвості спектаклю й активізації його видовищної сторони. Але те, що припускав умовний світ опери бароко, виявилося малопридатним для твору геть іншої стилістики, що передбачає повноту почування і співпереживання драми героїв. До того ж сам Чайковський запланував у «Піковій дамі» зіставлення умовного і безумовного: стилізованого під пастуші ідилії та манірні форми рококо аристократичного свята в будинку багатого вельможі й глибокого психологічного дослідження душевних конфліктів сучасної людини. У режисурі Давида Олдена ця ідея повністю не реалізувалася, оскільки умовна, на грані фолу трансформація конкретних життєвих реалій охопила весь задум постановки. Спектакль чимось невловно нагадав чехівських «Трьох сестер» Андрія Жолдака в театрі імені І.Франка в Києві. Не маючи підстав підозрювати плагіат, дійдемо висновку, що в цьому разі ми маємо справу зі штампами модерної режисури, котра анітрошки не краща за штампи традиційних рішень.

Радянські солдатські шинелі та мундири замість історичних костюмів, замкнутий простір сцени з трансформованими на очах глядачів порожніми холодними інтер’єрами, масивні крісла, що нагадують бюрократичні кабінети сталінської доби, замість улесливих престарілих нахлібниць старої Графині — юні розв’язні офіціанточки в білих фартушках, Графиня в ролі привиду, котрий виїжджає на залізному солдатському ліжку і, лежачи в подушках, бадьоро повідомляє зраділому Германові таємницю трьох карт... Всі ці та інші деталі, що грають на пониження, не несуть справжнього образного навантаження і нічого не додають до музичного тексту, котрий немов би існує сам по собі.

У боротьбі знебарвлюючого зміст зорового ряду з партитурою, створеною Чайковським, на щастя для глядачів, які сиділи в залі й зібралися на Макс-Йозеф плаці, перемогла музика. Це відбулося завдяки емоційно наповненій, темпераментній інтерпретації німецького диригента Юна Меркля, в результаті вдалої творчої співдружності інтернаціональної за складом команди співаків: усесвітньо відомого Пласідо Домінго — Германа, англійського мецо-сопрано Джозефіни Барстоу — Графині, німкені Катаріни Далайман — Лізи і російського меццо Олени Заремби — Поліни, петербурзького баритона Сергія Лейферкуса — Томського. Українець Василь Герелло, котрий співав у трупі Маріїнського театру, а рік тому дебютував на Мюнхенському оперному фестивалі, виконав партію Єлецького, а Тарас Конощенко, який давно прописався на Заході, виступив у невеличкій ролі Суріна. Голос Домінго все ще звучить дивовижно потужно й наповнено, його темперамент із роками не вичерпався. Але в Германі він швидше передає зовнішні прояви імпульсивної натури гравця і палкого закоханого. Його герой — точно екстраверт у всіх своїх проявах. Це не зовсім відповідає характерові, створеному Пушкіним і Чайковським. У їхнього героя внутрішнє превалює над зовнішнім, тому для навколишніх і для самого себе Герман багато в чому залишається нерозгаданою таємницею. Інтерпретація Домінго, цілком спрямована назовні, перетворює глибинну драму героя на дещо поверхову мелодраму. На відміну від цього суворі трагічні тони і містичну глибину талановито підкреслила в образі Графині Джозефіна Барстоу. Це було тим паче цінно, що постановники спектаклю в кульмінаційній моносцені у спальні залишили співачку сам на сам із музикою, позбавивши будь-якої підтримки сценічного середовища. Графиня, облишена посеред порожнього нейтрального простору, сидить на жорсткому кріслі, в той час як юні офіціантки шикуються рядком у глибині біля гладкої полірованої стіни, а після її окрику відразу зникають.

До шокуючих деталей цієї постановки можна віднести ведмедя на балу в катерининського вельможі, що ходить із пляшкою горілки, як і деяких радянських курсантів, котрі прогулюються в першій картині. Зовсім безглуздо виглядає в передостанній картині довга порожня вітрина магазину «Нова дружина» із самотнім манекеном нареченої в білій весільній сукні. Повз цю вітрину повільно проходить дивна юрба, у якій ми бачимо Лізу з великою валізою в руці. Сидячи на цій валізі, героїня потім проспіває свою знамениту арію «Ах, истомилась, устала я», а після побачення з Германом розгонистим ударом розіб’є велике скло і впаде у середину вітрини, демонструючи закривавлені руки.

Серед фестивальних прем’єр, безумовно, вирізнялася своєю знащущістю постановка опери Ігоря Стравінського «Кар’єра гульвіси». Те, що її талановитим музичним інтерпретатором став уже згаданий Івор Болтон, має вагомі підстави. Фахівець з опери бароко і його співавтори режисер Мартін Дункан, сценограф Ульц, хореограф Джонатан Лунн виявили зв’язки партитури одного з провідних композиторів ХХ століття з естетикою барокового театру, моделі якого Стравінський у цьому творі свідомо наслідував. Водночас це умовне необароко прямо сполучається у виставі із сучасними тенденціями постановок і забарвлене трохи поблажливою і дещо меланхолійною іронією. Адже і чисте юнацьке кохання головного героя Тома Рейкуелла, представлене на тлі сільської ідилії з проїжджаючими вздовж рампи овечками, і вірність милої пастушки Енн, і Лондон добрих старих часів, що видався наївному Тому вмістилищем спокус, які незабаром приїлися, і спокусник Нік Шедоу (тобто Тінь у перекладі з англійської), який невідступно ходить за ним, — усе це дуже нагадує світ печально-прекрасної казки із сумним закінченням.

У спектаклі чимало яскравих режисерських знахідок (на відміну від вочевидь невдалої постановки тим самим режисером опери Моцарта «Милосердя Тіта»). У інтермедійних зв’язках між картинами сценою легко пурхають п’ять дівчат у облягаючих стан трико — спочатку яскраво-зелених, потім оранжевих, нарешті, чорних, що відповідає зміні пори року й емоційному забарвленню сюжетних епізодів. Нутрощі закритого з усіх боків залу з нейтральними біло-кремовими стінами, що немов у менших масштабах повторюють ідею класичної сцени-коробки, наповнюються різними предметами і деталями оформлення. Їх вносять і виносять молоді хлопці в темних фартухах і коротких прозорих штанцях, іноді чимось невловно нагадуючи діловитих санітарів моргу. За зразком сучасних електронних табло виконано чорну смугу, що тягнеться через сцену, на якій висвічується текст німецького перекладу лібрето (опера написана і виконується англійською), а також точний час та інші необхідні протягом дії написи.

Однією з найвдаліших сцен стала картина аукціону в домі Тома. Натовп лондонців тут представлено збудженою зграйкою чоловіків і жінок у балетних пачках з оборочками і рюшами, із набіленими обличчями-масками. Ці цукерково-казкові напівреальні створіння піднімаються на розставлені навколо чорного табло високі розсувні східці, звідки й ведуть торг. Вони, здається, висять у повітрі, подібно до підвішених до стелі надувних кольорових фігурок, що представляють експонати екзотичної колекції настільки ж екзотичної Баби Туркені (на ній за власною примхою і за нашіптуванням Ніка одружувався Том). При відтворенні образу цього персонажа фантазія постановників пішла далі від того, що передбачалося в лібрето. У спектаклі густа і довга борода росте в дивного створіння не на обличчі, а на іншому, значно інтимнішому місці. Партію Баби виконує своїм високим голосом-фістулою Крістофер Робсон, котрого пофарбували від голови до ніг синьою фарбою, одягли в прозорий пеньюар і, щоб позначити стать, спритно прилаштували груди. Найдивніше, що в цьому не зовсім звичайному персонажі у виконанні Робсона немає нічого вульгарного і відразливого. Властива талановитому акторові і співаку органіка сценічної поведінки породжує безумовну симпатію до феномена дивної гри природи, героїні хоча й ексцентричної, але життєствердної і навіть доброзичливо співчутливої до своєї покинутої суперниці.

На жаль, цікавий задум постановників не реалізувався в спектаклі до кінця через виконавця партії Тома, молодого англійського тенора Яна Бостриджа. Тоненький напівпідліток, його герой увесь час залишається на сцені, відкриваючи і закриваючи кожну дію. Він не лише учасник подій, а й немов би їхній споглядальник, котрий згадує історію власного життя. Проте певна безликість персонажа, виправдана в початкових сценах, мірою розгортання сюжету стає очевидною вадою. Том у спектаклі всюди однаковий — ніякий. Порівняно з ним цікавіше і багатоплановіше, у поступовій динаміці розкриває образ Ніка Вільям Шимель. Спочатку Нік виглядає гарним хлопцем і турботливим, трохи поблажливим старшим другом і наставником Тома. Лише в час розв’язки в сцені на цвинтарі уперше до кінця оголюється похмурий виворіт його темної душі. Катарсис надзвичайного музичного фіналу опери теж не до кінця реалізувався через занадто похмурий, хоча і вражаючий зовнішній образ сцени. У кімнату божевільні, де, підібгавши ноги, сидить на столі Том, повільно вповзають, заповнюючи простір, величезні, у людський зріст чорні таргани. Вони залишаються на сцені до кінця дії, тоді як важливі за функціями репліки хору звучать з оркестрової ями. На тлі цієї моторошнуватої картини тьмяніє світлий примирювальний тон прощальної колискової Енн. До того ж і у виконавиці цієї партії Доротеї Решманн ліричні сторони натури героїні опинилися на другому плані, порівняно з діяльно активними, рішучими рисами її характеру.

Неодмінною частиною фестивальної програми, окрім оперних спектаклів, завжди є сольні концерти видатних співаків. Мені вдалося побувати на концерті неповторної Вальтрауд Маєр, співачки з чудовим, багатим на відтінки голосом і дивовижно вродливої жінки, вагнерівської героїні й водночас тонкої камерної виконавиці.

Насичене подіями оперне літо Мюнхена добігло кінця. А керівники Баварської національної опери — генеральний інтендант сер Петер Джонс і генеральний мюзикдиректор, всесвітньо відомий диригент Зубін Мета, як і весь колектив театру, вже готують програму наступного фестивального року.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №31, 24 серпня-30 серпня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво