Олімпійські ігри із сучасного мистецтва - Культура - dt.ua

Олімпійські ігри із сучасного мистецтва

3 червня, 2005, 00:00 Роздрукувати Випуск №21, 3 червня-10 червня

До відкриття 51-ї Венеційської бієнале залишається буквально тижнів зо два. Для простих глядачів, я...

До відкриття 51-ї Венеційської бієнале залишається буквально тижнів зо два. Для простих глядачів, які впродовж п’яти місяців приїжджатимуть до Венеції заради бієнале чи зазиратимуть на бієнале під час прогулянок Венецією, брами Джардіні ді Кастелло та численних венеційських палаццо відчиняться 12 червня. А «закриті відкриття» для тих, хто живе візуальним мистецтвом, творить його, а також робить на ньому гроші, відбуватимуться впродовж трьох попередніх днів.

Серед 115 національних павільйонів буде і наш, український. Проект черкаського художника Миколи Бабака «Діти твої, Україно» представлятимуть куратор Олексій Титаренко, комісар Віктор Хаматов та, звичайно, Міністерство культури і туризму України. Попри офіціозно-пафосну назву, проект Бабака — дуже пронизливий і теплий. Попри форс-мажорну підготовку, українські учасники впевнені у своїй перемозі. Попри те, що перша державна копійка капнула на рахунок виконавців лише 18 травня, міністерство впевнене, що все іде за планом.

Доки ми, журналісти, критики й поціновувачі мистецтва, обурювалися з приводу імітації конкурсу на бієнале, переживали бунт у театрі російської драми, іронізували з Євробачення та обговорювали той факт, що культура робить новини, тільки коли безпосередньо зав’язана на політику, — підготовка до Венеції рухалася своїм, звичним форс-мажорним шляхом.

Надзвичайними ситуаціями сьогодні нікого не здивувати, вони поволі стають життєвою нормою. Тому, щойно гостро-конфліктну частину історії було пройдено, медійний і громадський інтерес до бієнале вщухнув. Відродиться він лише в момент відкриття, коли ми або пишатимемося «нашими митцями», або зловтішатимемося з чергового провалу грандіозних міністерських планів.

Однак що може розповісти про сьогоднішній стан вітчизняної культури відкриття (прем’єра, презентація), навіть якщо воно відбувається у Венеції? Про те, що, попри численні труднощі, ми все ж таки змогли, тому не судіть суворо? Чи може відкриття саме по собі бути символом перемоги або поразки? І чи взагалі можна культуру вимірювати такими спортивними показниками? А «таблоїдними» показниками скандалів, судів, крадіжок і звільнень?

Це все не риторичні запитання. На них є проста відповідь: звичайно, можна. Скандали і «відкриття» — найпростіша й найневибагливіша страва, якою вдовольняються всі, від домогосподарки до урядовця. Скандали лоскочуть нерви і створюють приємну ілюзію постійної боротьби за щось, а «відкриття» звітують про здобутки й успіхи. Чого ще треба для відчуття повноти життя?

Ось тільки про реальний стан справ у культурі, його причини і можливі наслідки ані відкриття, ані судове засідання нічого не скажуть. Без заглиблення в реальну кухню подій, у механіку прийняття (чи неприйняття) рішень, без ретельного відстеження кожного кроку нової влади і кожного руху старої мистецької громадськості не можна збагатитися розумінням, чому не справджуються надії, чому знову все відбувається «всупереч, а не завдяки».

Культура не меншою мірою, ніж економіка, складається переважно не зі свят, а з буднів, і, як, знову ж таки, економіка, залежить не лише від натхнення, а й від ефективності управління. До речі, саме тому письменники і видавці брати Капранови лобіюють свій проект переведення галузі книговидання від Держкомтелерадіо до Мінекономіки. Там принаймні розуміють, що таке ефективність і протекціонізм, і не згадують щокроку про духовність.

У розмовах про будні підготовки до участі у Венеційській бієнале про духовність, щоправда, теж не згадують. Зате постійно лунає ключове слово «форс-мажор», яке з однаковою повагою вимовляють і чиновники, і безпосередні учасники бієнале. Взагалі, після епопеї, що складалася із сумнівного конкурсу на участь у бієнале, із протестів громадськості, обуреної спочатку відсутністю інформації про цей конкурс, а потім його результатами, з численних відкритих листів та публічних інвектив у бік міністерства, зі змін у складі журі й, нарешті, з переможного переголосування (чи другого туру) під пильним наглядом міністерських чиновників, — переможці відбилися від переможених і в мирі та злагоді з міністерством заходилися працювати. До початку бієнале залишалося трохи більше двох місяців і вже не 600 (як планувалося в лютому), а цілих 900 тисяч бюджетних гривень. Утім, це був єдиний приємний сюрприз.

Більше сюрпризів не було. Як з’ясувалося, навіть той факт, що перший транш державних коштів надійшов за три тижні до відкриття бієнале, нікого з учасників не здивував. Олена Мітякіна, заступниця керівника Управління з питань мистецтва Мінкультури, безпосередньо відповідальна за підготовку до бієнале, каже, що учасники з самого початку «знали, на що йдуть. Комісар одразу був попереджений, що це форс-мажорні обставини, що, можливо, гроші не надійдуть до останнього моменту і доведеться авансувати». Віктор Хаматов, новопризначений комісар бієнале, директор центру сучасного мистецтва «Совіарт», який представляє проект Бабака, констатує: «Вибір «Совіарта» як інституції — це порятунок для цієї бієнале. Жоден художник чи куратор у таких умовах не зміг би реалізувати свій проект. І політична заява міністерства зазнала б краху. Думаю, інтуїтивно це й привело міністерство до їхнього рішення щодо вибору проекту-учасника».

А ось я думаю, що інтуїція тут ні до чого. Схоже на те, що сьогодні, коли всі безпосередні учасники процесу більше переймаються збереженням обличчя країни за кордоном, ніж удома, нарешті прозвучала проста й банальна правда. І полягає вона в тому, що конкурс на участь у Венеційській бієнале проводився не серед мистецьких проектів і не рішення «незалежного» журі визначило його переможців. Фактично Мінкультури само провело закритий тендер на найбільш фінансово-спроможного партнера, який і проавансує, і, можливо, частково сам оплатить певні оргвитрати. Ні молоді художники з групи РЕП вкупі з Андрієм Бокотєєм чи без нього — проект, який переміг у першому турі так званого конкурсу, — ні жоден інший претендент на участь у бієнале не зміг би за два місяці знайти принаймні сто тисяч умовних одиниць на попередню оплату оренди палаццо у Венеції, подорожей туди робочої групи, підготовки творів до експонування, перевезення робіт, бронювання готелів і квитків тощо. То для чого два місяці тому перед нами розігрували погано відрепетирувану «комедію дель арте» і ображалися на мистецьку громадськість та журналістів за недовіру й постійну критику?

Добре, що є в Україні люди, здатні на такі капіталовкладення заради мистецтва й іміджу України. Але якою є чи буде ціна такого меценатства? Адже те, що всі добрі справі в нашій країні мають свою, здебільшого політичну ціну, — теж ні для кого не сюрприз. Добре, що є в Україні художник і куратор, які так хочуть потрапити на бієнале, що можуть кілька місяців працювати, незважаючи на нервову атмосферу і постійні кпини з боку колег. Які згодні щотижня брати участь у нарадах у Мінкульті, доповідаючи про всі корективи до концепції проекту, і спокійно вислуховувати зауваження й поради чиновників.

При цьому Ольга Костенко, заступник міністра культури з питань євроінтеграції, вважає, що міністерство не може кинути напризволяще першу аж таку масштабну презентацію України за кордоном при новому уряді: «Ми не втручаємося в роботу куратора чи художника, але просто не хочемо мати проблем в останній момент. Оскільки кошти державні, міністерство має забезпечувати гарантію ефективного розподілення». А кращих гарантій, ніж постійний контроль, вітчизняне чиновництво, на жаль, просто не знає. Тому за кожну додану копицю соломи чи металеві «революційні» бочки, які куратор вважає за потрібне додати до проекту, він витримує бій із міністерством. Про яку реформу стосунків міністерства і культури йшлося на численних круглих столах кілька місяців тому? Про яку політику простягнутої руки? Хоч, з другого боку, постійний міністерський контроль і втручання в усе — теж, на жаль, аж ніяк не сюрприз.

Зрештою, я впевнена, все пройде добре. Проект поїде до Венеції, буде вчасно і добре змонтований та підготовлений, вчасно з’явиться каталог, знайдуться кошти і сили на прийняття, круглі столи, а може, й на прес-конференцію в Києві. І, як завжди, це буде не завдяки, а всупереч обставинам, що дозволятиме всім учасникам, а особливо найменш причетним, але найбільш високо посадженим, пишатися собою. Мистецька частина команди вірить в успіх і перемогу, міністерська тихенько хреститься і мріє, коли вже це все завершиться. Міністерство можна зрозуміти: в них такого добра — ще цілий план на рік. Ось, наприклад, Рік України в Польщі місяць тому тихесенько відкрили та й забули. А що там має відбуватися, хто це планує, хто відбирає учасників, які на це виділені кошти? Невідомо, але за кілька тижнів обіцяють повідомити.

Можливо, про всі ці буденні деталі зі співжиття культури і міністерства й не варто писати. Очевидно, краще було б написати про сам проект Бабака-Титаренка, про чорно-білі фотографії сільських дітей та їхні рукотворні ляльки без облич, про справжню солому на мармуровій венеційській підлозі, про три відео з часів революції, про бочки-барабани на виході. Про щиру переконаність Олексія Титаренка в тому, що «зараз позастильовий час, коли можна поєднувати все що завгодно задля реалізації своєї мрії... Зараз саме час подумати про добре, а не деструкцію та іронію, подумати про повернення до коріння». Можливо... Однак ці буденні речі, про які тут ідеться, не просто впливають і на цього конкретного художника, і на куратора, і на їхній проект, і на презентацію України у Венеції. Це симптоми невилікуваної хвороби нової влади загалом і Мінкульту зокрема. Хвороби, яка називається «замилування владою» і дозволяє казати частину правди, тобто, по суті, брехати, «забезпечувати гарантії ефективності», а по суті — керувати в ручному режимі, пишатися досягненнями, попри спадок попередньої влади, а насправді замовчувати й приховувати реальні проблеми.

Хоч і це все нікого не дивує, бо виявляється, що і митці, і політики прагнуть перемоги будь-якою ціною. Ось тільки — яка вона, перемога в мистецтві? Якими медалями її можна виміряти? Чи якщо завтра, приєднавши до Міністерства культури і туризму ще й спорт, політики і чиновники встановлять олімпійські нормативи на культуру, — ми теж не здивуємося?

* * *

Поки цей матеріал готувався в номер, українська презентація у Венеції дістала нових, дуже впізнавано-олімпійських рис. Радник Міністра культури Оксана Мельничук, відповідальна за піар презентації, повідомила «ДТ», що на відкриття Венеційської бієнале поїде офіційна делегація в складі 9 осіб. Із них до мистецтва стосунок мають лише троє безпосередніх «винуватців свята» — художник, куратор і комісар, які мешкатимуть в гостьових кімнатах того ж палаццо, де вміщуватиметься українська експозиція. А шестеро чиновників, серед яких пані Міністр культури, два її заступники, один радник, один заступник управління Мінкульту і заступник Міністра фінансів (який, згідно з коментарем пані Мельничук, «гроші на виставку давав»!) мешкатимуть в три- і чотиризіркових готелях. Отакий «ефективний розподіл» бюджетних коштів: гроші на делегацію чиновників є, а на подорож мистецтвознавців, художників чи журналістів, я вже мовчу про фахового перекладача промоційних матеріалів на англійську, — немає. Для чого ще є у венеційському бюджеті гроші мені з’ясувати не вдалося, бо за бюджетний папірчик мені потриматися дали, а от скопіювати цей «робочий» матеріал в Мінкульті заборонили...

І взагалі ми ж пам’ятаємо стандартну мінкультівську мантру про постійний брак грошей. І про нещодавню подорож чиновників вітчизняного Олімпійського комітету на олімпіаду в Афіни, сподіваюся, теж пам’ятаємо. Хоч кажуть, хто старе згадає...

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №34, 14 вересня-20 вересня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво