ОЛЬГА ПАСЄЧНИК: «В УКРАЇНІ Я ПРАКТИЧНО НЕ СПІВАЮ» - Культура - dt.ua

ОЛЬГА ПАСЄЧНИК: «В УКРАЇНІ Я ПРАКТИЧНО НЕ СПІВАЮ»

17 травня, 2002, 00:00 Роздрукувати Випуск №18, 17 травня-24 травня

Маленька тендітна жінка, зазирнувши до нас у мікроавтобус, дуже серйозно перепрошувала, що не зможе цього дня виділити для нас час...

Ольга Пасєчник
Ольга Пасєчник

Маленька тендітна жінка, зазирнувши до нас у мікроавтобус, дуже серйозно перепрошувала, що не зможе цього дня виділити для нас час. Здавалося, для неї це справді дуже важливо, оскільки зустрічі з українськими журналістами бувають не так і часто. Ім’я Ольги Пасєчник в Україні, на батьківщині, не дуже відоме, а диски з її записами мають лише ті, хто привіз їх з-за кордону або кому вона їх сама подарувала. На київській сцені Ольга практично не виступала — лише кілька концертів камерної музики.

Через два дні ми все-таки зустрілися. Саме напередодні прем’єри у варшавській Камерній опері спектаклю Петра Чайковського «Євген Онєгін», де вона співала партію Тетяни. На жаль, на сам спектакль нам потрапити не вдалося, бо квитки неможливо було дістати вже задовго до прем’єри. «Волинянка Ольга Пасєчник приголомшила Варшаву» — такий заголовок я знайшла в Інтернеті, вже повернувшись до Києва.

Дебютувала Ольга Пасєчник у Варшаві, де навчалася в аспірантурі. Їй ще на першому курсі музичної академії запропонували працювати у варшавській Камерній опері. Після першої ж виконаної партії отримала безліч пропозицій. Уже десять років вона живе в Польщі та працює у варшавському Камерному оперному театрі. У неї, як і раніше, український паспорт. Виїжджаючи за кордон, працює там як громадянка України, і, за її словами, це нерідко створює їй проблеми через необхідність одержання віз.

— Чому саме Польщу ви обрали місцем для своєї професійної кар’єри?

— Я не обирала Польщу як країну, де робитиму кар’єру. Польща мене обрала. Тут я два роки навчалася в академії в аспірантурі й потім почала працювати в оперному театрі. Крім того, моя мама — полька. Принаймні це те місце, де можу хоча б сама собі пояснити, чому я тут.

Згодом, починаючи з 1996—1997 рр., надходили пропозиції працювати у Франції, Німеччині. Але щиро скажу, я — людина Сходу й не могла б постійно жити на Заході. Коли за контрактом я мусила, приміром, три місяці жити в Німеччині, почувалася хворою — чужий менталітет, усе надто незвично. Люблю природні вияви почуттів. Авжеж, мені подобається й порядок. Людина, проживши певний час на Заході, звикає до того, що повинен бути порядок і планування. Але, з другого боку, від свого коріння людина ніколи не відірветься, навіть якби дуже захотіла це зробити.

— Чи важко було знайти тут свою нішу?

— Було досить нелегко прижитися в Польщі. Не з погляду професійної кар’єри, у цьому плані проблем не виникало. Причина в іншому. Сюди приїхала на першому році існування незалежної України, коли її ще ніхто як державу не сприймав. Важко було долати стереотип ставлення до нас як до «росіян», а такими тут вважали громадян усіх пострадянських країн. Це тривало довго, забрало чимало душевних сил і емоцій. Але, на щастя, у моїй роботі вирішальним є все-таки професійний рівень. І якщо він є, багато проблем відходить на другий план.

Усе складалося саме собою. Ненавиджу заздрощі, щойно вони починають з’являтися навколо мене, намагаюся відійти. Важливо зберегти свій внутрішній світ, не влізти в багнюку. А здобути визнання колег у моїй професії практично неможливо. Навіть визнаючи твій фаховий рівень, мало хто зможе знайти в собі сили сказати про це. Та мені в житті загалом таланило. З дитинства зустрічала багато хороших людей — учителі, батьки, друзі, колеги.

— А з українським посольством у Польщі які відносини?

— Буваю там дуже рідко. Ось на вибори ходила. З новим послом не знайома. Добре знала пана Павличка. Одного разу знайшла його книжку «Українська пісня у світі». Він написав вступне слово до книжки «Скуки». Для мене він передусім усе-таки поет, а не політик. Сказала тоді чоловікові, — добре було б, якби до платівки, що вийде в Парижі, було написано статтю такого ж плану. Зателефонувала панові Павличку, йому сподобалося моє поетичне замовлення. Але сталася страшна трагедія з дочкою, він був дуже пригнічений і не зміг написати.

— Чи підтримуєте ви зв’язки з Україною?

— Батьки — науковці. Батько, Пасєчник Ігор Демидович, — доктор психологічних наук Острозької академії. Мама, Ядвіга Августівна, — математик, працює доцентом у тій самій академії та ще в Рівненському педінституті. Сестра, Наталія Пасєчник, — піаністка, великий талант. Закінчила десятирічку при консерваторії у Львові, аспірантуру — у Стокгольмі. Живе й працює у Швеції, там її родина. Вона лауреат міжнародних конкурсів, концертуюча піаністка-солістка. Ми часто виступаємо разом.

Торік у Парижі записали платівку української музики — «Думт». Перша частина — українські народні пісні в обробці українських композиторів, а друга — пісні в оригінальному виконанні.

Мій чоловік, Юрій, теж науковець. Викладає в університеті. Ми знаємо одне одного, певне, все життя. Мені було 15 років і я ще навчалася в школі, а він саме закінчив інститут і почав працювати разом із моїми батьками. Я хотіла навчитися грати на гітарі, тож мої батьки домовилися, що візьму в нього кілька уроків. Так ми познайомилися.

— Чи ходите ви разом у театри?

— Ходимо на концерти, але дуже рідко. Він переважно сидить у залі, а я стою на сцені. Переживає, мабуть, більше, ніж я.

Так склалося, що дітей у нас поки що немає. Коли навчалася в аспірантурі, а потім співала в опері, Юрій працював в Україні. Ми не планували переїздів. Мені запропонували працювати за контрактом у Німеччині, але він не міг одержати візу. Знала: якщо поїду, сім’я розпадеться. А в Польщу він міг приїжджати без візи. Потім почалися проблеми з візами. Я виїжджала на разові контракти. Настав час, коли треба було приймати рішення — йому приїхати в Польщу чи мені повернутися в Україну, де для мене не було ніякої роботи. Мені, правда, говорили, що в київській опері була можливість час від часу співати ту чи ту роль. Знаю, яка там ситуація, — є безліч хороших голосів, а роботи мало.

Проте вже були непогані пропозиції в Польщі й безліч проектів на Заході. Чоловік одержав національну наукову стипендію, і ми приїхали в Польщу. Житла не було, кілька років наймали однокімнатну квартиру без кухні, для якої виділили місце в коридорі. Було важко, але ми ніколи не скаржилися. В таких умовах не можна було ні посваритися, ні розлучитися. Чоловік писав дисертацію, я навчалася. Ось тільки місця для дітей у цій квартирі просто не було. І час, коли ми не були настільки завантажені, пішов на те, щоб заробити гроші на квартиру. Купили її лише торік. Мені вже 33 роки, йому — 40. І це останній дзвоник для того, щоб завести дітей. Але в мене зараз стільки контрактів... Аж до 2003—2004 рр.

— Який репертуар у вас зараз? І в яких театрах світу ви працюєте?

— Репертуар переважно оперний: від барочних опер через класику, через Моцарта до Верді, Чайковського, Пуччіні й Дебюссі.

Працюю в різних театрах у Франції, найчастіше на Єлисейських полях, Де Мюссі в Парижі, в опері в Нансі, в оперних театрах у Монтельє, у Думкер, у Бордо. Цього року заплановано декілька спектаклів «Дон Жуана» Моцарта в Бельгії і Франції. У «Дон Жуані» співатиму Донну Анну. Запропонували Донну Ельвіру, але я вирішила, що краще почати з Донни Анни. Вона зараз дуже добре лягає на мій голос. Торік у Брюсселі співала Джильду в «Ріголетто» Верді. І всі партії, які тепер співаю, трохи нижчі й сильніші — ліричне сопрано.

З театром Камерної опери Варшави часто виїжджаю на гастролі. Було також безліч контрактів на сольні партії, які я одержувала як приватні запрошення після моїх виступів, концертів. Зі своєю оперою була в Японії, Канаді, у США записувала платівки, але це був також індивідуальний контракт. У Лівані відбувся дуже цікавий фестиваль. Щоразу це буває по-різному.

— Хто займається організацією ваших виступів, підготовкою контрактів?

— Я працюю з трьома імпресаріо, але з жодним на якихось виняткових умовах. Не хочу втрачати свою незалежність. Усіх трьох вважаю хорошими професіоналами. Вони знають мій голос і розуміють, які партії мені підходять. Звісно, трапляються помилки. А особистий імпресаріо — мій чоловік. Він усе пам’ятає та все знає.

— Чи був досвід роботи в сучасних оперних постановках?

— Практично всі спектаклі, у яких беру участь, сучасні. Нині люди загалом уникають класики, тобто типових класичних постановок. Більш традиційними були барочні постановки.

Брала участь у сучасній постановці театру на Єлисейських полях у Парижі «Чарівної флейти» Моцарта. Все відбувалося в цирку. У контракті значилося, що півтора місяця я повинна тренуватися, аби бути в змозі розпочати репетиції. Під час спектаклю піднімалася «альпіністськими» драбинками, стрибала на батуті, бігала, виконувала різноманітні трюки, навіть сальто, і при цьому, ясна річ, співала. У нас на таке ніхто не погодився б. І в Польщі теж. Але там... Або ти погоджуєшся, або на черзі десяток інших, які робитимуть це за будь-які гроші. А я хотіла ускладнити собі завдання.

— Як ви оцінюєте стан сучасної української опери?

— Мало знаю про це. В Україні майже не буваю. Тільки до батьків приїжджаю в Рівне, але там опери немає. Правда, мій чоловік (він викладає і в Україні) зі своїми студентами інколи їздить в оперу. Після однієї постановки повернувся в розпачі. Оркестр — ніякий, багато хто виїхав. Крім того, платять мало. І люди змушені «халтурити», заробляти кількістю, а не якістю. Правда, були дуже непогані голоси, але в цілому... Подивіться на Захід: кожен третій соліст — із колишнього Союзу. Отже, школа все-таки була.

Звісно, ситуація поступово змінюється. Вікторія Лук’янець, приміром, раніше працювала на Заході, а тепер в Україні співає час від часу. І Андрій Шкурган.

— Вам випадало співати разом з українськими виконавцями в опері?

— Практично ні. Лише один раз у концерті фестивалю української музики в Польщі співала першу частину, а Шкурган — другу.

— На якій сцені вам затишніше виступати?

— Слово «затишний» асоціюється в мене з чимось маленьким, щоб було зручно. У моєму камерному театрі дуже маленька сцена. Там зручно, я знаю її, як власну долоню. Великі сцени таять у собі одну небезпеку — великі декорації, значна відстань між тобою та публікою. Щоб пролунало так, як хочеш, треба перебільшувати, — все стає штучним. Тому люблю виступати в камерних концертах, коли відчуваю глядача, а він мене.

— Коли відбудеться ваш концерт у київській філармонії?

— Вже третій рік ми не можемо розібратися з цим концертом. З’явилися якось двоє молодиків із Києва, котрі займаються переважно розважальною музикою. Вони були на одному з моїх спектаклів і попросили виступити в філармонії. З задоволенням погодилася. Спочатку призначили одну дату, потім іншу. Потім з’ясувалося, що оркестр у цей час зайнятий. Втретє — диригент кудись їхав. Ми хотіли все зробити з Романом Кофманом. І зрештою все зійшло нанівець.

А цього року зателефонували з польського інституту в Києві й сказали, що хочуть запросити мене співати у філармонії, наче від польської сторони. Та хіба не дивно — в себе в Україні співати, представляючи Польщу?

До 10-річчя незалежності України в Польщу приїжджало українське телебачення. Знімали фільми про людей, котрі працюють у різних країнах світу. Вони сказали, що було б непогано мені поспівати в Україні. Я з задоволенням погодилася, поки в мене є час. Через рік його точно не буде.

Не хочу нікому нав’язуватися. Я роблю свою роботу, й мені добре. А вже де... Як у кого життя складається.

Жаль, що в Україні практично не співаю, лише для власного задоволення. У Рівному співала на прохання батька для студентів Острозької академії. Ми організували камерний квартет із нашою Рівненською філармонією. Пам’ятаю ці два концерти. Був повний зал. Це була наша ініціатива, без будь-якого спеціального запрошення.

Бувало, одержувала нагороди на міжнародних конкурсах, але нікого з представників українських посольств це не цікавило. І лише два роки тому конкурс королеви Єлизавети вперше відвідали люди з українського посольства, я одержала від них квіти. І ще на прем’єру «Ріголетто» прийшов посол із дружиною. Усе-таки щось змінюється.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №24, 22 червня-25 червня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво