Олесь Ульяненко. «Серафима», видавництво «Нора-Друк»

Проза Олеся Ульяненка — симбіоз обраної, високохудож­ньої, майстерної літератури з відвертою чорнухою. Він як ніхто інший здатен в одному творі поєднати класичну письменниць­ку мову, віртуоз­ний стиль та привабливу сюжетну лінію з героями, що вражають своєю ницістю та моральною потворністю: шльондрами, маніяками, вурками, кримінальними авторитетами. Починаючи зі «Сталінки», цю рису мають усі літературні твори Ульяненка. Є вона і в «Серафимі».

Хоч як не хотілося брати до рук цей роман, він виявився цілком читабельним. Подекуди книжка сприймається як трилер, і відірватися від читання майже неможливо, попри безумовну відразу до того, що відбувається на її сторінках! Так за часів середньовіччя добропорядні городяни приходили і приводили своїх дітей на міську площу подивитися на публічну смертну кару. Справді, неймовірний ефект...

Серафима — ім’я жінки, яким вона сама себе нарекла після того, як у дитинстві ожила після клінічної смерті. Відтоді по житті її веде єдина мета — труїти людей. Спочатку провінційний сутенер Атас і подруга Настя, потім — столичний брокер Шпуля, кримінальник Фікса, колишній мент Реус, дружина бандита в законі та нардепа Хруста і, нарешті, він сам. Зрештою, вмирає чи не кожна людина, котра відіграла певну роль у Серафиминому житті або з котрою вона мала статеві стосунки.

Не можна сказати, що автор пояснює — чи принаймні намагається пояснити — психологію поведінки героя. У шкільні роки Серафима мріє їхати в таксі й палити ментолові сигарети. По­тім вона прагне долучитися до спільноти столичних мажорів, затим — бути з чоловіком, чию лощену руку побачила крізь скло шикарної автівки. «Вона хотіла мати більше, ніж їй дала доля», — тільки цим реченням окреслює автор внутрішню мотивацію своєї героїні.

Образ Серафими подекуди нагадує парфумера Гренуя з бестселера Зюскінда. Є в неї щось спільне і з Настасією Пилипівною з «Ідіота» Достоєвсього: воно криється в сакраментальній фразі «чим гірше — тим краще». Чого вартий тільки епізод, де Серафима засовує собі поміж ноги залізного прутня, щоб спровокувати викидень!

Залишу на совісті редакторського складу видавництва недолугі помилки типу «вона помилася» замість «вона помилилася»... Припус­каю, що переважній більшості читачів роман має сподобатися або принаймні не залишити їх байдужими. Але мушу погодитися з деякими критиками: роман схвально сприйматиметься лиш тими читачами, котрі схильні до мазохізму.