Олена Греміна: У Театрі.doc готуємо проект про процес над Олегом Сенцовим - Культура - dt.ua

Олена Греміна: "У "Театрі.doc" готуємо проект про процес над Олегом Сенцовим"

9 жовтня, 2015, 00:00 Роздрукувати Випуск №38, 9 жовтня-16 жовтня

"Театр.doc" у РФ багатьма сприймається як опозиційний і незручний, гостросоціальний і політичний. У репертуарі в різний час — документальні проекти про Норд-Ост, Болотну справу, Сергія Магнітського, православних активістів. В інтерв'ю DT.UA директор "Театру.doc", відомий драматург Олена Греміна зізналася, що сьогодні важливо робити не тільки політичний, а й насправді вільний театр.

 

"Театр.doc" у РФ багатьма сприймається як опозиційний і незручний, гостросоціальний і політичний. У репертуарі в різний час — документальні проекти про Норд-Ост, Болотну справу, Сергія Магнітського, православних активістів. 

Останнім часом театр перебуває під пресом: з ним відмовляються продовжувати договори оренди, постійно змінюється "прописка". На захист "Театру.doc" виступають Марк Равенхілл, Том Стоппард, Джон Фрідман, Іван Вирипаєв та інші. 

Попри всі скрутні обставини поточного життя, театр, створений ще у 2002-му Михайлом Угаровим, однак намагається вистояти, заявляючи нові резонансні проекти. В інтерв'ю DT.UA директор "Театру.doc", відомий драматург Олена Греміна зізналася, що сьогодні важливо робити не тільки політичний, а й насправді вільний театр. 

Київські театрали (у рамках ГогольFest) побачили "Краткую историю российского инакомыслия" з репертуару "Театру.doc". Це проект-діалог, який передбачає вічні запитання і суперечки. На сцені до хрипоти сперечаються протопоп Авакум і диякон Федір. Сперечаються декабристи Бестужеви в Петропавлівській фортеці, винаходячи тюремну абетку. Є серед сперечальників і простий селянин — Олександр Поперечних, який відсидів 20 років у сталінських таборах, а потім повернувся в рідне село — нерозкаяним і незломленим. 

— Олено, як вибирали-визначали головних героїв для спектаклю "Краткая история российского инакомыслия"?

— Насправді новел у спектаклі може бути набагато більше. Зараз ми працюємо з архівами Істинно-православної (катакомбної) церкви. І мене вражає, як багато там історій простих людей. Це розбиває міф, що інакодумці — обов'язково політики, вчені або принаймні якісь інтелігенти. 

Ось, будь ласка, люди з народу, які за своє право і свою віру прямо відчайдушно боролися. У першому варіанті спектаклю про інакодумство було задіяне, а потім випало листування Івана Грозного й Андрія Курбського. Теж дивовижний текст! Але, на жаль, спектакль не повинен бути задовгим. Можливо, у майбутньому знайдемо ще щось, і новели можуть змінюватися. 

Поки що граємо ці три новели. Хочемо показати, спираючись на слово, на мову, картину інакодумства — від історій освічених людей до історій цілком простих... Зараз, коли історія переписується, повертаємося до коріння, дивимося на ідеали. А ідеали наші — любов до свободи, любов до правди. Це можливість пожертвувати собою задля правди, стояти на своєму, обстоювати свою ідентичність. 

Усе це здається мені важливим. Особливо коли нам сьогодні пояснюють, що, мовляв, помірність і акуратність — це чесноти російської людини.

— Ви постійно використовуєте для своїх проектів теми гострі, злободенні. Серед них — Майдан, Болотна площа... 

— Проект, присвячений Майдану, ставили не ми, — ми показували в себе український спектакль. А ось про Болотну вистава є. У нас через неї були неприємності. Проект побудований на інтерв'ю родичів людей, ув'язнених за сфабрикованою справою. Це цілком реальні історії. Як батько не розумів сина, а тепер син у тюрмі, і батько його зрозумів. Як дівчина не хотіла виходити заміж, але все-таки вийшла. Як сестра підтримує брата... 

Усе це — людські сюжети: про любов, сім'ю. Є, наприклад, розповідь про друзів. Вони познайомилися, разом займалися танцями. Потім одного посадили, але їхня дружба після цього тільки зміцніла. Оскільки людина вважає себе відповідальною за друга, переконана, що не має права його кинути. 

Коли збирали документальний матеріал на Болотну тему, я казала: "Піймаєте щось неприємне — не ухиляйтеся!". 

— Розкажіть, за яким принципом визначаєте теми майбутніх спектаклів. Це принцип актуальності передовсім? 

— У нас є спектакль, який мені самій надзвичайно подобається, — "Пир Платона". Поставив Всеволод Лісовський. Це сучасне прочитання "Бенкету". Там добре звучить текст Платона, є його дослідження життя і смерті Сократа. Це такий перший вербатім (вербатім — документальний театр, у якому постановки складаються з монологів та діалогів реальних людей). 

На жовтень у нас заплановано 
44 спектаклі на трьох майданчиках. І всі досить різні. Є постановки про любов "Обними меня", "Простить измену". В останній прем'єрі моєї авторської п'єси "Подлинная история женщин, мужчин и богов" зоряний дует — Костянтин Кожевніков і Дмитро Крівочуров — грають Сізіфа та його камінь. 

Ми не політичний театр, ми — вільний театр. У коло наших інтересів потрапляють постановки про сучасність, у тому числі й про політику. Ми не співпрацюємо з жодною політичною організацією, з жодною партією! Ми, в принципі, вищі за все це. Ми — за людину. Розумієте?

— Суто гуманістичний принцип?

— Так. Зокрема, ми за людину, котра потрапила в лещата: між силовиками і корпорацією, як у "Часе восемнадцать". 

— "Театр.doc", очевидно, вже звик до роботи під постійним пресингом із боку влади РФ?

— До цього важко звикнути. І насправді це великий стрес: за півроку двічі переїжджати. Але виходить, що так треба. 

Зрештою, чому мистецтво має бути комфортним? Люди платили ще й не тим — за можливість робити свою справу. А в нас є така можливість — робити приватний, недержавний театр. Отож ми тут щасливі люди. 

Є спільнота, яка нас підтримує. Є глядачі, місто, інші міста, готові співпрацювати. Отож почуваємося потрібними.

— Тобто "Театр.doc" існує в основному завдяки глядачам, шанувальникам, прихильникам?

— Тільки завдяки їм.

— З агресією часто зіштовхуєтеся?

— З агресією влади зіштовхнулися... Одного разу був спектакль, на який намагалися ввірватися так звані православні активісти. Але наші "документалісти", мужики, просто взяли цих "активістів" — і виштовхали в сніг, не давши навіть відкрити рот. Причому не били, а просто тихо їх видавили. 

Ті у відповідь намагалися щось сказати, але проти артистів шанcів немає! Тому що будь-яка заштатна травесті з будь-якого провінційного ТЮГу перекричить будь-якого політика практично без зусиль. 

— На вашу думку, мистецтвом можна вплинути на суспільну ситуацію, що склалася?

— Насправді можна, як бачимо. Можна вплинути на долі якихось окремих людей. Я вважаю, що ми вплинули на долю Марини Клєщової, яка з зечки стала артисткою. 

Наші артисти приїжджають у місця, куди не доїжджає ніхто з артистичної братії (наприклад, у психоневрологічний інтернат для дорослих, куди взагалі ніхто не приїздить), і дарують людям радість. 

Ми вплинули на те, щоб люди згадали про Болотну справу, про яку стали забувати. Один із наших девізів — слова німецького режисера Фассбіндера: "Якщо ти не можеш вплинути на реальність, ти можеш свідчити". І бачимо, що сказане вголос слово все-таки на щось впливає. Раді зворотному зв'язку, коли глядачі пишуть, що наш спектакль примусив їх замислитися над тим, над цим і над іншим. Постійно отримуємо такі відгуки. 

— Що для вас важливе в акторі? Як формуєте трупу?

— У мене високі вимоги до акторів. Особисто в мене. Тому що я — режисер-дилетант. Я драматург насамперед. Драматург, який придумує спектаклі. 

Я не вважаю себе режисером. Але мені потрібні артисти, які можуть бути співавторами мого спектаклю, які можуть розділити мої емоції, мою радість. 

У нас завжди радісний процес творення спектаклю, завжди радісні емоції, тому що актори повністю занурюються в тему, багато чого привносять. Ось, наприклад, дует Кості Кожевнікова і Дмитра Крівочурова. Працюю з ними постійно, і вони весь час різні. 

У принципі, мені потрібен актор, для якого (як і для мене) театр — більше, ніж театр. 

Для мене театр — не розвага. Я могла б відкрити якийсь ресторан грузинської кухні, пекти хачапурі й чудово жити. 

Але в мене ось ця історія, я директор недержавного театру. Для мене театр — щось, пов'язане з життям, з якоюсь спільнотою людей. Я, певна річ, не чекаю, щоб мою думку обов'язково поділяли, але мені цікаво працювати з людьми, для яких театр — трохи більше, ніж театр. Або навіть не трохи. 

Є багато хороших постановок моїх п'єс, які мені самій подобалися. Я ж уперше поставила якусь безумну історію під назвою "150 причин не защищать Родину". Там, уявіть собі, п'ять жінок, чорний зал, білі гіпсові голови, досить дивні звуки, придумані композитором Дмитром Власіком. 

Я просто уявляю, що будь-який режисер на це сказав би: "Лєно, ти збожеволіла. Яке падіння Константинополя? Які гіпсові голови? Чому п'ять акторок мають розповідати все?". 

А ми це зробили разом. Те ж саме — "Подлинные истории мужчин, женщин и богов". Я не уявляю, хто міг би це зробити, коли не ми! Cтавлю, бо мені цього хочеться. Не тому, що зроблю краще за інших. Ставте теж! Будь ласка! Тому що точно зроблю так, як хочеться мені.

— Залишимо переїзди і пресинг, що скажете про нові ідеї, репертуарні перспективи "Театру.doc"? 

— У нас у театрі, слава Богу, ставлю не тільки я. Є багато різних нових проектів. Для України буде особливо цікава документальна п'єса про процес над Олегом Сенцовим. Обов'язково це зробимо! Певна річ, я братиму участь у проекті про Сенцова, але як куратор. Сама ж хочу зробити спектакль про ельфів, присвячений предку Лермонтова — Томасу Лермонту. За одним із переказів, він жив у ХІІІ ст. і був викрадений королевою ельфів. Незрозуміло, скільки часу провів в ув'язненні. За моєю версією, звідти, з того дивного часу, він посилатиме вірші в майбутнє, своєму нащадкові — Михайлу Лермонтову. 

І, зокрема, про те, що ми ще плануємо робити. Є п'єса, написана молодою дагестанкою Емілією Казумовою. Документальна п'єса про її життя — життя кавказької дівчини в Москві. Про долю дівчини з традиційного мусульманського суспільства, яка здійснює вчинок. Вона виходить заміж не за того. Сім'я намагається її вбити. Дівчина опиняється в Москві й зіштовхується з реально жорстким виживанням. А інша молода дівчина — Зарема Заудінова, наполовину чеченка, учениця Разбєжкіної й Угарова, — вона й ставить цю п'єсу в нас. Називається п'єса "Однушка".

Ще, сподіваюся, буде поставлена п'єса, написана молодим соціальним працівником Артемом Материнським. Цікава п'єса про сирітство. Про те, як жінка вдочерила дівчинку, а коли в тієї почалися підліткові проблеми, жінка подала позов, щоб її розудочерити. Оскільки ця історія дуже сумна, я вірю, ми з глядачами спільно шукатимемо рішення. Щоб люди висловлювали версії, як цю ситуацію можна виправити. Щоб публіка сама придумала хепі-енд, вихід зі становища, яке склалося. У житті історія закінчилася погано. А тут ми запропонуємо людям проаналізувати і знайти вихід. 

— Отже, ваш театр — один із головних представників документального 
театру в РФ... 

— Раніше ми були справді одні. Тепер документальний театр популярний. "Документальний театр" викладають навіть у Школі-студії МХАТ. 

Але ми були перші. І продовжуємо свою справу. Стали займатися "свидетельским театром". Мені здається, це перспективний напрям.

Треба зробити певне зусилля над собою, відрефлексувати ситуацію, запропонувати вихід. Оскільки театр — не тільки "казка", а й рішення, дія. 

З досьє 

Олена Греміна — сценарист, режисер, одна з найвідоміших представників нової драми, одна із засновників і директор "Театру.doc". Спектакль про Сергія Магнітського мав широкий суспільний міжнародний резонанс. На думку Греміної, це був перший проект, де "Театр.doc" відійшов від своєї раніше нейтральної позиції. Греміна відома як одна з організаторів фестивалів "Новая пьеса", "Новая драма", "Любимовка". У 1993-му в її п'єсі "За зеркалом" головну роль зіграла видатна співачка Галина Вишневська. 

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №1287, 21 березня-27 березня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво