Олексій Герман-молодший: контроль над простором. У строю «Молодості» — «Паперовий солдат»

Фільм Олексія Германа-молодшого «Паперовий солдат» отримав дві престижні нагороди на недавньому Венеціанському міжнародному кінофестивалі — за операторську роботу і, що особливо почесно, «Лева» за режисуру. У російському прокаті ця стрічка з’явиться тільки в середині листопада. В Україні її показали у рамках «Молодості». Європейська преса дуже прихильна до цієї картини, знаходить у ній чеховські страждання, хоча герої співають Окуджаву, смажать шашлики, переживають за Гагаріна й облаштовують, як у кого виходить, своє приватне життя. В інтерв’ю «ДТ» Олексій Герман визнав, що Чулпан Хаматова — нині його талісман, а також розвіяв сумнівність репутації Гоші Куценка як виключно серіальної зірки.

— Олексію, ви вже не вперше на київській «Молодості». Чим цікавий для вас цей фестиваль?

— Знаєте, років десять тому я приїхав у Київ зі своєю першою короткометражкою. Я тоді був зовсім інакшим — нервовим, істеричним. Скажу чесно, на цей фест завжди приїжджаю з великим бажанням. В Андрія Халпахчі виходить не втрачати хорошу енергію фестивалю. Тому «Молодість» і не перетворюється на сумний кіноогляд.

— Ваша картина сумна, але все ж залишає надію. А як ви самі сприймаєте свою картину через певний час?

— Для мене вона аж ніяк не оптимістична. Та я цього й не прагнув. Життя багатогранне. А правда — посередині. У фільмі «Паперовий солдат» різні смисли. Ті, хто не народжений у СРСР, можуть не до кінця відчути його через інше виховання. Але в картині, на мій погляд, є речі, які не накладені тільки на російський контекст. Наприклад, італійці сприйняли мій фільм дуже емоційно, а англосакси — як тему відповідальності й науки. Насправді це розповідь про неймовірно вразливу й тонку людину — про її долю. Про те, що насправді в неї немає справжніх друзів, а щиро її люблять тільки батьки.

Хотілося зробити кіно, близьке собі, й не хитнутися у спекулятивно-соціальний артхаус. Я намагався йти шляхом імпресіонізму. Не хочу нікого образити, але багато хто робить картини про минуле недоречно яскравими, це виглядає дуже фальшиво. Моїм же голов-
ним завданням було не сповзти у фальш, а, навпаки, обрати зовсім іншу стилістику.

— Ви самі працювали над сценарієм?

— Сценарій я написав доволі швидко — всього за два місяці. Врешті-решт від початкового варіанта мало що залишилося. Тому що я сам і почав перекладати цю версію на кіномову, на текст, який буде зрозумілий мені. Для цього довелося усамітнитися місяців на вісім на дачі.

Кастинг на головного героя тривав п’ять місяців, перепробували, фактично, всіх акторів першої величини. Та коли знайшли прекрасного, тонкого і вразливого актора Мераба Нінідзе, він точно вписався в цю роль. І так, що іншого й уявити неможливо.

А те, що Мераб — грузин... Адже в часи, про які розповідає мій фільм, усі нинішні проблеми не мали значення. У 60-х ми жили в єдиному просторі. І, навіть попри всі суперечності, не збиралися стріляти одне в одного. Ще на підготовчому етапі я зрозумів, що робити з грузинського актора «не грузина» просто соромно. Мераб — не Петро. І все тут.

— Ви знімаєте Чулпан Хаматову в усіх ваших фільмах. Чи можна вважати, що вона — ваш талісман у кіно?

— Навіть не знаю... Не вірю в талісмани! Але вважаю, що Чулпан — видатна акторка, з якою в мене у процесі роботи прекрасні, але нерівні стосунки. Проте для мене завжди важливий її талант. Ну гаразд, хай так й буде — хай буде талісманом... До того ж вона найкраще пройшла проби. Ми відразу домовилися, що будуть проби, а не так: «Давай, ти в мене вже знімалася!»

— Чи бачили ви її роботи в театрі «Современник»?

— На жаль, не так часто ходжу в театр. Тому що після закінчення театрознавчого факультету я став зовсім нетеатральною людиною. Моє навчання випало на час, коли в Петербурзі було не так багато хороших спектаклів.

— Якщо ще про Чулпан... Чи вдалося їй здолати стереотип жінки-дівчинки, що закріпився за нею, й перейти в образ зрілої жінки?

— Ви знаєте, вона цей образ почала долати вже досить давно. Так, спочатку мені здавалося, що вона так і не перестане грати 20-річних дівчаток. Адже її кар’єра в кіно розпочалася з фільму Абдрашитова «Час танцюриста». Потім була «Країна глухих». Але коли ми спробували перейти в іншу вікову категорію, я зрозумів, що Чулпан чудово впорюється з цим, вона справді велика актриса.

— Як ви вважаєте, чи не псують сучасних російських акторів — того ж Гошу Куценка, який у вас знявся в «Гарпастумі», — зйомки в нескінченних серіалах?

— Вважаю, що псують. І я йому про це відкрито кажу. Але саме Гоша не так і багато знімається в серіалах. Якщо абстрагуватися від того, що Гоша — «антикілер», то виявляєш, що він неймовірно талановитий. У цієї людини є харизма. Насправді в актора має бути велика мета, постійний рух уперед. Адже чому Чулпан — прекрасна актриса? Та тому що вона часто їздить у Лондон навчатися в тамтешній акторській школі. Вона намагається набути інших манер, тому й буває по два тижні в Лондоні на надзвичайно тяжких тренінгах. Звісно, якщо молодий актор, якому ще вдосконалюватися і вдосконалюватися, закінчує інститут — і відразу ж потрапляє в серіал за серіалом... Природно, він не голодує. Благополучно існує. Та в цьому не простежується ані найменша ефективність його зростання.

— Чи немає у вас бажання відійти від авторського кінематографа й зробити суто комерційний касовий блокбастер — на зразок робіт Тимура Бекмамбетова?

— Я взагалі проти навішування ярликів на комерційне кіно — що ось воно, мовляв, за визначенням, «правильне». А є, навпаки, «некомерційне», його всі терплять, але сприймають як якісь забави інтелектуалів. Ще комерційний зріз кінематографа завжди асоціюється з категорією прибутку.

Насправді це не так. Є безліч достойних авторських фільмів, які зібрали хороший прокат. І навпаки — комерційні проекти, які виявилися програшними.

Тут питання — «як» той чи інший фільм подати і продати.

Впевнений, що, хоч моє кіно й не належить до комерційного, в нього буде нормальний прокат у Росії.

Але чи хочу я, щоб усі 140 млн. людей прийшли подивитися це кіно? Ні, не хочу! Адже якщо людина не може прочитати книжку Сергія Довлатова, то неможливо й вимагати від неї усвідомити цей фільм.

Взагалі, це дуже грубо — поділяти кіно на дві категорії — «авторське» й «неавторське». Це хисткий ґрунт. Я взагалі не розумію, як визначити соціальний рівень людини... Багато тонких чутливих людей узагалі без освіти. І, навпаки, дурнів після університетів.

Тому я й не хочу знімати фільм, озираючись на те, що глядач його не зрозуміє. Зараз же є дуже багато інтелігенції, яка перебуває у вакуумі — без поживи для розуму. Ось саме їм і нічого дивитися.

— Які основні теми нинішньої російської дійсності просяться на екран для художнього осмислення?

— Складне й цікаве запитання... Я ніколи не шукав топову попсову тему. Мене цікавить внутрішній імпульс, а не привнесене щось штучно ззовні.

Так, усі мої фільми стосуються ХХ століття. Мені цікавіше і пластично, і зображально збігтися з епохою, про яку розповідає фільм. І головне для мене питання — контроль над простором. Кожен кадр має бути дуже виваженим. Взагалі, я вже сформулював для себе, чому не займаюся сучасними картинами, тобто картинами про «тепер». Адже реальність уже сформувалася... І мені не цікаво говорити про щось, не розуміючи, куди воно рухається.

— Ви отримали за «Паперового солдата» дві престижні нагороди Венеціанського кінофестивалю. Це рівень, який треба підтримувати... Це важко?

— Вважаю, що слова «зірка» і «режисер» неспіввідносні.

У цій професії стільки всього намішано психологічно складного, нестерпного й навіть жіночого... Думаю, що змагальність у режисурі тільки заважає. Адже нас так багато, і всі ми такі різні.

Для мене важливо, щоб моя діяльність співвідносилася з ареалом мого внутрішнього комфорту. Якщо цей ареал — постійна купівля нових автомобілів, то й це для мене не має жодного значення. Адже сутність людини нееквівалентна костюмам чи машинам. Не люди визначають речі, а, навпаки, речі — людей.

Зізнаюся, що я досі залишаюся невпевненою в собі людиною. Тому що часто професія режисера складається з комплексу побоювання — мовляв, твій фільм не вийде.

Кожен режисер — раб своєї картини, тому що це твоя дитина, яку треба одягти, навчити писати й послати в школу.

Часто запитують, чи не відчуваю я над собою підсвідомого тяжіння батька? Але ж неможливо бути повністю вільним від батьків — від тата, від мами, від дідусів. Я не вважаю, що любов, повага й замилування тим, що робить батько, що робили мої діди, може якось тяжіти... Я шукаю щось своє, намагаюся придумати свій спосіб розповіді.

— Часопис Empire назвав картину вашого батька «Мій друг Іван Лапшин» найкращим російським фільмом усіх часів і народів. А як би ви особисто склали п’ятірку найкращих фільмів?

— Говоритиму не по порядку... Це, звісно ж, «8 ?» і «Амаркорд» Федеріко Фелліні, «Нетерпимість» Девіда Гріффіта, «Фанні й Александр» Інгмара Бергмана, «Андрій Рубльов» Андрія Тарковського... Але взагалі я намагаюся не дивитися багато фільмів, щоб не засмічувати мозок надлишковими враженнями. Адже, як і раніше, перебуваю в пошуку...