Олександра Коваль: «Що стосується книжки й читання, ми ніби й досі живемо в СРСР» - Культура - dt.ua

Олександра Коваль: «Що стосується книжки й читання, ми ніби й досі живемо в СРСР»

12 травня, 2006, 00:00 Роздрукувати Випуск №18, 12 травня-19 травня

«Пропаганду читання не треба вигадувати, — говорить Олександра Коваль, президент «Форуму видавці...

«Пропаганду читання не треба вигадувати, — говорить Олександра Коваль, президент «Форуму видавців» та ініціатор проведення широкомасштабної кампанії пропаганди та підтримки читання «Книгоманія», — варто тільки поцікавитися, як це роблять в інших країнах, — адже всі велосипеди давно винайдено». «Книгоманія», українська програма популяризації читання для дітей, зроблена аналогічно до європейських програм — це ті самі конкурси, читання, літературні фестивалі, книжкові виставки, промо-акції...

Нинішнього року найголовнішими подіями «Книгоманії» є конкурс «Найкращий читач року» (проводиться вже вп’яте майже в трьох тисячах дитячих та шкільних бібліотек усіх областей України) та Перший спеціалізований дитячий книжковий ярмарок, що пройде в Києві, в Українському домі 31 травня—3 червня. Крім того, це безліч інших акцій: і старт проекту дитячого book-crossing’у (зрештою, book-crossing — це окрема цікава тема; в Україні цей проект тільки починається, а в Європі в гру «відпусти книжку на волю» грають уже давно і це витворює нові сюжети сучасної міської культури), і збір книжок київськими дітьми для передачі їх в дитячі будинки та в сільські бібліотеки, і майстер-класи з улюбленими письменниками, і театралізовані зустрічі з літературними героями, і всім відомі з дитинства конкурси, вікторини з нагородженням переможців, і презентації нових книжок. Надалі — це спеціальні книжкові теле- і радіопрограми, і промоційні кампанії, і цілком прагматичні заходи щодо забезпечення рівного доступу до книжок всіх громадян України.

До речі, цього року до книжкових проектів вперше вдалося залучити українських мегазірок — зокрема, Руслана активно взялася за промоцію книжкового проекту «Дика енергія. Лана», Ані Лорак є «обличчям» одного дитячого книжкового проекту, власні книжки дуже вдало рекламують Кузьма «Скрябін» та Ірена Карпа. Велике зацікавлення «Книгоманією» виявили Святослав Вакарчук і Віталій Кличко. Ведуться переговори й з іншими «зірками». Приємно, що небайдужими виявилися й українські медіа — генеральним інформаційним спонсором «Книгоманії» зголосилася бути компанія «1+1», а «5 канал» вирішив запустити серію промороликів «Обличчя 5 каналу пропагують читання».

Любов по-українському

«Книгоманія» з’явилася
5–6 років тому, коли Олександра Коваль, зневірившись отримати благословення і таке бажане фінансування від держави для масштабного проекту, вирішила реалізовувати соціальну програму, що проводиться в межах усієї країни власним коштом і малими кроками. На запитання: «Нащо це вам потрібно?» — пані Коваль відповідає так:

— Я вже 13-й рік займаюсь організацією книжкових виставок, ярмарків, а точніше — найбільшого і найвідомішого в Україні книжкового ярмарку «Форум видавців у Львові». До того ж, форум реалізує кілька дрібних аналітичних проектів, пов’язаних із дослідженням книжкового ринку — це необхідно для власних маркетингових потреб. Тож маючи певні цифри на руках, а також щорічно спостерігаючи за станом справ у книжковій галузі, я не могла не побачити, що значна частина проблем українського книговидання, за яким пролито стільки сліз, — це наслідок низької потреби українців у книжці та читанні, що, у свою чергу, частково зумовлено відсутністю програм пропаганди читання.

У тому, що стосується книжки й читання, ми ніби й досі живемо в СРСР, та ще й непорушно віримо в міф, що це і є «самая читающая страна в мире». Насправді ж низька соціальна роль читання, формування ставлення до книжки як до чогось другорядного починається з роздратованих покрикувань на малюків, заворожених кольоровими обкладинками: «Ходімо геть, це ж книжки!», «Перестань читати, очі зіпсуєш!». Нехіть поглиблюється в школі й закріплюється зневажливим ставленням до «інтелігентів» у підліткових компаніях на околицях великих міст і в так званих депресивних районах. У країнах Європи, куди ми вже начебто прямуємо, уряди і громадськість стурбовані зниженням потреби в читанні (я не дуже розумію, чому там при цьому повільно, але неухильно зростають продажі книжок). Щоб цьому запобігти, запроваджуються урядові, муніципальні та громадські програми, проводиться безліч одноразових і довготривалих акцій, покликаних зазначену потребу стимулювати і плекати.

Кілька років тому я поцікавилася в нашому Міністерстві освіти і науки й у Комітеті телебачення та радіомовлення: можливо, варто було б запровадити і в нас подібну програму підтримки читання (на жаль, навіть якщо вдасться залучити досить значні для реалізації проекту кошти від спонсорів та благодійних фондів, в Україні будь-яка громадська ініціатива може бути зведена нанівець опором бюрократичної машини, — і навпаки, все йде як по маслу, якщо заручився підтримкою впливового чиновника). У відповідь я чую: «В Україні немає проблеми з читанням». У Великій Британії, США, Німеччині, Франції, навіть у Росії є, а в нас немає! Мабуть, варто не самим вчитися у європейців, а їх навчити... Через байдуже ставлення урядовців і громадськості, серед численних публікацій щодо наших книжкових проблем взагалі не звучать голоси вчителів, бібліотекарів, врешті-решт — батьків; роль книжки й читання недооцінена суспільною свідомістю. Можливо, нині ще мало людей усвідомлюють залежність підвищення соціального статусу і збільшення життєвих можливостей від рівня освіти й загальної культури, що безпосередньо пов’язано з навиками читання і безперервної освіти. Можливо, людям варто пояснити, що шлях у Європу ми не прокладатимемо кайлом та лопатою, а будуватимемо високотехнологічне інформаційне суспільство, в якому куплений диплом не знадобиться?

Щодо самої кампанії, то я маю намір і далі нею займатися, тому що просто мені це подобається, а все, що мені для цього потрібно, — це кілька десятків закоханих у книжки людей, підтримка ЗМІ та трохи уваги з боку державних органів. Найгірше, що може трапитися з «Книгоманією», — якщо нею вирішить займатися бездушний чиновник задля чергової галочки в річному звіті.

Зрештою, пояснювати ці, здавалося б, прості речі доведеться, зокрема, таким людям:

№1. Тим вчителям та бібліотекарям, які вважають подібні проекти непотрібними нікому вигадками, які тільки заважають летаргічному сну, пробачте, освітній та культурній роботі, яка проводиться в цих закладах. Зокрема, в Києві та Київській області з незрозумілих для організаторів дитячого конкурсу читачів причин уже другий рік поспіль практично зривається його проведення. Незважаючи на величезну кількість переданих інформаційних та рекламних матеріалів, вони й досі не розповсюджені по школах та дитячих бібліотеках, і невідомо, чиє потрібне втручання, щоб змінити цю ситуацію, адже про проведення конкурсу всі названі інституції були попереджені ще в лютому.

№2. Власникам та керівникам українських ЗМІ, які начебто й готові підтримати кампанію, проте переважно тільки розповідаючи про події, що вже відбулися, а не вміщати їх анонси чи рекламу. Зрозуміло, що це аж ніяк не сприятиме ні залученню спонсорів до проекту, ні навіть залученню дітей до самих акцій. Організаторам «Книгоманії» зрозуміла також досить банальна істина — якщо не взятися за подолання проблеми «не-читання» сьогодні, то завтра українці не читатимуть не тільки книжок, а й газет, глянцевих журналів та рекламних оголошень (це трапилося в США й Канаді, де у 80-ті роки у 20% дорослого населення виникла так звана функціональна безграмотність: ці люди вчилися в школах, але після закінчення розучилися читати, оскільки не мали такого навику).

№3. Відповідальним особам з Міністерства культури, котрі й досі не можуть вирішити, чи варто виділити на проведення конкурсу обіцяні міністром Ігорем Ліховим 50 тисяч гривень (при тому, що така сума потрібна тільки на друк рекламних та інформаційних матеріалів для забезпечення участі понад 200 тисяч дітей), чи обмежитися «організаційною та методичною допомогою», або ще краще — передати всю катавасію в Комітет телебачення та радіомовлення.

№4. Відповідальним особам з вищеназваного комітету пояснити суть проекту буде надзвичайно важко, адже вони вважають, що пропаганда читання має полягати в пропаганді здорового способу життя. Інша справа, чи варто взагалі їм щось пояснювати? Адже поки що ні галузеві громадські організації, ні журналісти так і не змогли домогтися від керівництва комітету звіту про те, на що, власне, були потрачені немалі бюджетні кошти, виділені на програми так званих «соціально-значущих видань (тепер «Українська книга») чи на безглузді презентації України на престижних міжнародних книжкових ярмарках у Франкфурті, Москві, Варшаві. Крім того, орган державного управління, яким, безперечно, поки що є й Комітет телебачення та радіомовлення, за своїм статусом не повинен займатися будь-якою комерційною чи благодійною діяльністю, а залишити її суб’єктам галузі, якою комітет намагається керувати. Але цю просту істину керівництво комітету всіляко заперечує, створюючи непотрібну напругу та дестабілізуючи й без того непросту ситуацію в книжковій галузі.

№5. Не менш відповідальним особам з Міністерства освіти і науки, котрі наполягають на тому, що наші навчальні програми, зокрема з літератури, найкращі в світі, а дітей треба вчити не думати, аналізувати отриману інформацію, висувати гіпотези та відстоювати власні судження, а тупо повторювати за вчителями те, що вони вичитали в рекомендованих Міністерством підручниках.

№ 6. І, нарешті, президентові України Віктору Ющенку, здається, вже пояснювати нічого не треба, адже в його Указі, спрямованому на підтримку українського книговидання та книгорозповсюдження з’явився пункт про запровадження програм підтримки читання. Зараз організатори «Книгоманії» сподіваються, що президент слідом за депутатами Європарламенту дозволить, щоб його «спіймали за читанням», а також заохотить до цього інших відомих політичних та громадських діячів.

Любов по-європейському

Отже, українська програма підтримки і пропаганди читання виникла в результаті аналізу аналогічних європейських програм.

Одна із таких, як на невибагливе українське вухо, сенсаційних заяв нещодавно пролунала від членів Європарламенту. Виявляється, всі 100 членів Європарламенту вирішили як один взяти участь у програмі заохочення читання — фотопроекті «Впіймані на читанні». Відтепер їхні фотографії в найрізноманітніших ситуаціях «Я так читаю» викладено на сайті «Пастка читання» (//www.getcaughtreading-eu.org), а сама фотовиставка експонуватиметься на найбільших книжкових форумах світу. Як пояснюють самі члени Європарламенту, головне — знімки мають передавати ту насолоду, яку отримують люди від дозвілля з книжкою. Проект має на меті залучити в нього й інших політиків найрізноманітніших рівнів представництва. Гасло програми: «Читання — це вплив».

Цікавою є програма «Євросоюз читає» (EU*READ) зі слоганом «Reading is FUNdamental» (гра слів: FUN — задоволення, FUNdamental — фундаментальний). Серед завдань, які ставить перед собою програма, є й такі актуальні формулювання, як поліпшення читацького довкілля, апгрейдинг (оновлення) іміджу читання та поліпшення становища сучасних авторів. Врешті, це спільна європейська платформа промоції читання, в якій співпрацюють Бельгія, Велика Британія, Нідерланди, Німеччина.

Серед найцікавіших програм, що їх пропонує Велика Британія, мене найбільше вразила BOOKSTART. Це національна британська програма в рамках якої кожна мама в день народження свого немовляти отримує безкоштовний пакет із книжками. В цьому пакеті не тільки посібники з догляду за немовлятами, а й книжки для читання найменшим. Організатори проекту страшенно переживають, що наразі їм вдається охопити лише 90% немовлят, а так хотілося б усі сто. Річ у тім, що, як переконані у Великій Британії, перші п’ять років дитини — це найсприятливіший час засвоєння дитиною мовних навиків, які найкраще формуються тоді, коли дитині систематично читають вголос. Мало того, як вважають британські психологи, дитина, якій читають від народження, раніше сама починає читати й краще навчається в школі. Згідно з умовами програми, наступний книжковий пакет (BOOKSTART Plus) дитина отримує у віці 18 місяців. Вартість тільки цієї програми, згідно з опублікованими даними, 19,6 мільйона британських фунтів на рік.

Крім «книжок у пелюшках», в Британії також діє кілька програм для школярів. Наприклад, програма «Пишемо разом» — це різноманітні поетичні та прозові майстер-класи, що їх провадять в школах визнані британські письменники, і заохочення шкільних видань, куди б могли писати діти. Також це найрізноманітніші літературні конкурси — приміром, конкурс BOOKHEADS (Книжкові голови), в якому діти змагаються за право ввійти в журі, що обиратиме найкращу книжку для дітей, найкращого письменника та найкращого ілюстратора року. Ну, і ще в Британії дуже поширеними є посібники для батьків і вчителів — як краще навчити дитину читати, які книжки порекомендувати їй для читання, і чому саме ці (одним з найпопулярніших путівників з дитячої літератури є «100 найкращих книжок», сформований за програмою BOOKTRUST).

У Голландії також діє кілька прецікавих програм. Зокрема, для маленьких діток існує програма «Дні читання вголос», які зазвичай проводяться наприкінці січня. Цільовою аудиторією цього заходу є дітки до 6 років, які тільки вчаться читати. Причому їм читають і батьки, й дідусі з бабусями, і відомі люди (артисти й політики), і — що найголовніше — їхні ж ровесники, які вже вивчилися читати. У проекті беруть участь найпотужніші радіостанції країни, а всім волонтерам, які погодилися брати активну участь у програмі, тобто читати іншим вголос свою улюблену книжку, видають приємні призи, здебільшого книжкові. Цікавою видається також кінолітературна програма «Книжка й фільм». Це лекторій для учнів середнього та старшого шкільного віку — перегляд екранізацій класичних творів світової літератури, читання та обговорення особливостей екранізації та художнього тексту.

В програмі популяризації читання Strichting Lezen (Німеччина) мою увагу привабило положення «Створення привабливої атмосфери для читання»: «Дуже часто, — пишуть автори цієї програми, — люди не читають, бо в урбаністичному середовищі немає для цього зручних місць». До роботи в проекті залучили біоархітекторів, які запропонували свої розробки вуличних місць для читання, в яких сталими елементами є крісло, світло та полиця з книжками. Також в рамках проекту Strichting Lezen зроблено чимало міських плакатів з висловами, присвяченим книжкам, припустімо, з такою фразою з Джона Стейнбека: «Я так багато переїжджав, що втратив будь-яке відчуття дому. І зараз для мене дім — це те місце, де зберігаються мої книги».

Між іншим, найголовніший принцип усіх промоційних заходів у галузі пропаганди читання — це неформальність. Бо всі розуміють: будь-яка репресивна дія чи формально проведений захід можуть звести нанівець всю кампанію. Щоб займатися читанням — в нього треба вірити. І тому це щось на кшталт релігії. Але такої собі необов’язкової релігії — релігії за інтересами.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №31, 24 серпня-30 серпня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво