Олександр Мардань: «Театру не варто змагатися з цирком...»

Цієї осені Міжнародний театральний фестиваль «Зустрічі в Одесі» відгуляв першу «п’ятирічку». За цей час удалося розширити коло учасників. І, зважаючи на все, одесити вміло відформатували роботу зі спонсорами і місцевою владою. Один із натхненників форуму — відомий український драматург Олександр Мардань (його п’єси йдуть у 12 країнах світу — всього 90 вистав).

У інтерв’ю «ДТ» пан Мардань зауважив, що український фестивальний рух потребує головного заохочувального чинника — уваги… Як із боку держави, так і з боку серйозних професіоналів.

— Уже п’ять років ви підтримуєте одеський фестиваль. Чого більше з’явилося за ці роки — труднощів у організації? Чи все-таки досвід і практика зробили свою справу, і фестиваль котиться утрамбованим шляхом?

— П’ять років тому я прийшов з ідеєю організувати фестиваль до директора Одеського російського — нині вже академічного — театру Олександра Копайгори. І всі ці роки ми втілюємо ідею в життя... На щастя, наш фестиваль потрібен. І з кожним роком зростає не тільки кількість вистав, учасників, а й спонсорів. Цього року на фестивалі було представлено вісім країн. Концепція очевидна — дати можливість жителям нашого міста бодай тиждень дихати свіжим театральним повітрям.

— Дихають?

— Так, ідея себе виправдує. Нашою особливістю є й те, що з 16 показаних на фестивалі вистав 10 можна було побачити безплатно.

— Що б ви порадили, вже як театральний менеджер, тим ініціативним українським громадянам, котрі також на зло «попсі» хочуть розвивати театральні ініціативи?

— Головна складність, як і в кожному починанні, природно, кошти, фінансування... На жаль, можновладці байдужі до формули «Чим більше глядачів у залі, тим менше в’язнів у тюрмах». І не поспішають закладати в міські й обласні бюджети рядки про фінансування таких заходів...

Та якщо фестиваль уже з’явився, як це сталося в Одесі, то ігнорувати його існування в міських і обласних начальників не виходить. І певна допомога починає надходити...

Якщо грошову проблему вирішено, то успіх залежить уже виключно від театрального смаку організаторів.

— В Україні багато театральних оглядів. Іноді, щоправда, незрозуміло, хто й навіщо це дивиться. Зважаючи на художній рівень...

— Кількість фестивалів зростає. Криза не вбила цей напрям. Фестивальний рух став реальною альтернативою гастрольній діяльності...

— Які події з недавніх «Зустрічей в Одесі» особисто ви відзначите?

— Сподобалися всі спектаклі. Але особливо хочеться відзначити колективи російських театрів із Єревана, Тбілісі, Вільнюса. Порадували спектаклем «Верочка» за оповіданнями Чехова артисти російського театру з Якутська, спектаклем за п’єсою М.МакДонаха «Калека из Инишмана» — актори пермського театру «У моста» під керівництвом Сергія Федотова, який підтвердив звання лауреата «Золотої маски» 2010 року.

— Припустімо, Мінкульт пропонує вам очолити великий міжнародний фестиваль в Україні (на зразок чеховського в Росії). Припустімо...

— Гадаю, є більш гідні кандидатури для того, щоб очолити такий фестиваль.

— І все-таки, які головні умови, претензії й побажання ви б висунули в цьому разі? І чи взагалі реальний у нас такий фестиваль? Чи Україна може запросто обійтися тим, чим уже десятки років обходиться — сумнівним розважальним продуктом?

— Ви чудово знаєте, що в Україні немає загальнонаціонального театрального фестивалю. Є чимало регіональних. Але вони не заміняють всеукраїнського театрального огляду, аналога російської «Золотої маски».

Головна умова, яку, очевидно, висуне майбутній керівник фестивалю, це пристойний бюджет і увага... Зокрема до того, щоб кошти, виділені на фестиваль, не загубилися по дорозі.

Та це тільки частина «уваги»...

От скажіть, на яких виставах в останні роки ви бачили керівників нашої держави?

— Скажу. Назви цих «вистав» — у програмі телепередач:
«Велика політика» у Хорошковського і «Шустер live» в Ахметова.

— Якщо без жартів, то, до речі, керівники Росії відвідують не тільки футбольні й концертні заходи, а й відомі драматичні театри. До слова, згадалося, що одним із пунктів інструкції царським губернаторам був припис про те, що вони не рідше ніж один раз на місяць повинні відвідувати спектаклі губернського театру!

Не витрачаючи жодної копійки бюджетних грошей, наші лідери можуть багато зробити для театру, відвідуючи його хоч зрідка. Можливо, це й стане початком завоювання українським театром гідного місця у світовому театральному просторі?

— Із лютого цього року ви очолюєте український напрям на досить відомому фестивалі «Нові п’єси з Європи». Звідси підступність запитання: якими п’єсами може порадувати Європу вітчизняна драматургія?

— Цей фестиваль засновано 1992-го у Бонні, він набрав популярності як «Бонн бієнале», нині це найбільший фестиваль сучасної драматургії. В останні роки форум проходить у місті Вісбаден.

Завдання куратора — представляти свою країну. І рекомендувати керівництву фестивалю для запрошення у Вісбаден нові вистави за сучасними п’єсами, а також режисерів і драматургів для участі в семінарах.

На жаль, за всі роки Україна на цьому фестивалі була представлена лише один раз: спектаклем театру ім. Лесі Українки «Солдатики» за п’єсою Володимира Жеребцова у постановці Кирила Кашликова.

І на жаль, не можемо похвалитися іменами, які можна порівняти з Мартіном МакДонахом або Еріком Еммануелем Шмідтом, п’єси яких йдуть в усьому світі.

Втім, п’єси Марії Ладо, Анатолія Крима, Юрія Рибчинського, Ігоря Афанасьєва з успіхом йдуть як в Україні, так і далеко за її межами.

Що стосується моїх творів, то недавно відбулися прем’єри у Єревані, Мінську й Кишиневі. Кілька років у Єрусалимі йде спектакль за п’єсою «Лист чекання» у театрі Семена Злотникова «Ковчег». У Бургасі й Софії болгарською мовою представлена п’єса «Дочки-матері». Наприкінці вересня в місті Римніку-Вилча в Румунії відбулася прем’єра «Американської рулетки» румунською мовою.

Особливо подобаються «Лист чекання» у постановці Йосипа Райхельгауза в Одесі й Андрія Максимова в театрі імені Маяковського в Москві, а також «Антракт» у постановці Бориса Мільграма в Пермі й Сергія Бойка в Київському театрі на Подолі. Ще відзначив би постановку «Останнього героя» у театрі імені В.Коміссаржевської у Санкт-Петербурзі й «Кішки-мишки» у постановці Олександра Григоряна в Єревані. І звісно ж — «Черга» й «Останній герой» Дмитра Богомазова в Київському театрі на Лівому березі.

— Ви чимало вистав дивитеся за кордоном. Які «модні» настрої в сучасному театрі вловлюєте? До чого, на ваш смак, нині прагне режисура? І чим уже перенасичений глядач?

— На останньому Вісбаденському фестивалі подивився 21 спектакль... Можу поділитися деякими спостереженнями. Всі ці вистави — незалежно від того, тривали вони годину чи три з половиною години — йшли без антракту. У багатьох виставах діалоги, зважаючи на все, тепер виконують роль такої собі «зв’язки» між монологами героїв. Помітно більше пластики й музики. Напевно, це пов’язане з тим, що довіра до слова — дякувати політикам і рекламі — продовжує падати?

Хтось жартома запропонував назвати цей фестиваль ім’ям Кості Треплєва, напевно, за інтенсивністю пошуку нових форм сценічного неподобства?

— Та це вже давно коїться. Останній чеховський фестиваль у Москві витер підошви об п’єси Антона Павловича, залишивши від них часом лише ошмаття великих змістів.

— Сучасній режисурі, як мені видається, набридло розкривати задум автора. І ця режисура з великим успіхом самовиражається... У цьому сенсі класики зручніші. А із сучасних авторів краще ставити тих, кому важко дістатися на прем’єру, — менше конфліктів і пояснень. Режисери тіснять авторів. Продюсери тіснять режисерів. А маркетологи — продюсерів. Напевно, тому дедалі менше театру психологічного, все більше — дизайнерського.

Ви запитали, чим перенасичений глядач? Напевно театром, який намагається його здивувати, шокувати. Хоч як дивно, глядач сумує за театром, здатним зворушити, змусити співпереживати, замислитися. Адже почавши думати, ми часто змінюємо своє життя.

Чим можна здивувати театралів? На мій погляд, дивувати краще виходить у цирку, ніж у театрі. Може, й не варто з ним у цьому змагатися?

— Заяложена тема — театр і держава. У яких відносинах вони все-таки мають співіснувати? Конфліктних? Сімейних? Що думаєте про майбутнє репертуарного театру в Україні?

— На мій погляд, репертуарний театр – не тільки невід’ємна частина російської пострадянської культури, а й державний інститут. Такий же, як початкова школа, міліція, прокуратура. І піклуватися про нього держава зобов’язана не менше, ніж про інші свої структури.

Нехай вибачить нам поет Євтушенко, але й у Росії, і в Україні «театр — більше, ніж театр». Це, вибачте за оксюморон, храм світської релігії, із якого кожен глядач, як і після відвідання храму Божого, має вийти трохи кращим, ніж він туди увійшов.

— Чи нема парадокса в тому, що з року в рік спеціальні ВНЗ поставляють на «ринок» сотні режисерів, акторів, а відкриттів — флагманів сценічного процесу — немає. Проблема в замшілій театральній школі? Чи в «поточному моменті», коли молоді творці нікому не потрібні?

— Так і хочеться сказати: «Треба в консерваторії щось підправити». А якщо серйозно, то з одного боку, як завжди, винен поточний момент, а з іншого...

Один із китайських лідерів на запитання французької журналістки «Як ви оцінюєте значення Великої французької революції?» відповів, що минуло занадто мало часу, аби давати оцінки. Не варто поспішати! Життя підкаже... Таланти себе виявлять.

— Табаков будує театр-супермаркет. Додін облаштовує європейський театр. Наш Ступка прагне до сценічної поліфонії (у стилях і напрямах). У цьому райдужному контексті Одеса має вигляд зубожілої провінції! Сто років не чутно про яскраві прем’єри, про самобутніх режисерів. А афіші ваших місцевих театрів іноді шокують непристойністю. Спростуєте чи погодитеся?..

— Перефразувавши одного державного діяча, можна сказати, що театральна Одеса — «сосредотачивается». Метою організації міжнародного фестивалю в Одесі, крім іншого, була й зміна в місті театральної ситуації. І вона змінюється. В останні роки з’явився «Театр на Ніжинській». Є «Театр на Чайній», «Театр одеського розливу «Ланжеронъ». Активно працюють багато театральних студій і молодіжних колективів.

Серйозні зміни мають відбутися в Одеському молодіжному драматичному театрі (колишньому ТЮГу). Здається, у керівництва області нарешті дійшли руки до капітального ремонту приміщення театру, розташованого за квартал від Дерибасівської.

Театрам в Одесі, як, утім, і всім іншим, завжди не вистачало двох речей...

— Цікаво, яких?

— Як завжди — грошей і уваги... Що стосується уваги, то місту хронічно бракує ще й хороших режисерів. Свого часу Одеса відправила десятки талановитих людей служити мистецтву в столицях. Тільки в Москві майже десяток театрів очолюють вихідці з Південної Пальміри: Губенко, Райхельгауз, Левітін, Розовський, Погребничко. Цей список можна продовжувати. У Пермі культурою краю завідує одесит Борис Мільграм. Одесити керують театрами на Крайній Півночі і Далекому Сході Росії. А в самій Одесі спектаклі ставлять приїжджі режисери.

Для того щоб вони стали «одеситами», керівники області й міста мають цікавитися театром не тільки як приміщенням, а й як процесом, що відбувається у цьому приміщенні. Тоді з’являться умови для залучення талановитих режисерів і акторів, спроможних не тільки «оживити» театральний дух, а й спробувати зробити Одесу такою собі театральною столицею України...

Даруйте, але це вже розмова про гроші, а їх, як і уваги, нашому театрові завжди бракує...