Олег Даль, приземлення в Києві - Культура - dt.ua

Олег Даль, приземлення в Києві

11 березня, 2011, 14:03 Роздрукувати Випуск №9, 12 березня-18 березня

Тридцять років тому — у березні 1981-го — у Києві помер Олег Даль. Актор, якого в очі і позаочі називали геніальним.

Тридцять років тому — у березні 1981-го — у Києві помер Олег Даль. Актор, якого в очі і позаочі називали геніальним. Едвард Радзінський якось написав, що цей лицедій багато в чому висловив свій час — 60-70-ті. Оскільки на сцені чи екрані він був «людиною, яка рефлексує, ставить запитання собі й іншим...».

Втім, хоч би який час він відображав у своїх образах — воєнний («Женя, Женечка і Катюша»), шекспірівський («Король Лір»: його геніальний Блазень), казковий («Стара, стара казка»), — Даль завжди дивився і всередину самого себе. І постійно мучився цим процесом «самозаглиблення».

І тому настільки болісні і навіть трагічні всі його щоденникові записи.

І тому, напевно, він, ніби передчуваючи власну смерть, ледь не кожному зустрічному говорив-говорив-говорив про свій передчасний кінець...

…На початку березня 1981-го Даль приїхав на київську студію імені Довженка. Попереду були кінопроби на головну роль у картині «Яблуко на долоні» режисера Миколи Рашеєва (котрий зняв у 70-ті гучного «Бумбараша» за мотивами А.Гайдара).

Проби так і не відбулися. Режисер так і не зустрівся з одним з найулюбленіших своїх акторів.

 

Лише через тридцять років Микола Рашеєв відверто признався DT.UA, що смерть Даля стала тоді для нього справжнім шоком: два тижні після цього режисера не випускали з лікарні, тримали на транквілізаторах, а він, отямившись, ніби винуватив себе в тому, що сталося... Хоча, звичайно, він ні в чому не винен. Як сказав з іншого приводу Михайло Булгаков — «во всем виновата Судьба».

* * *

Слава на Миколу Рашеєва впала неждано-негадано. Як це часто буває у мистецтві кіно. Узявшись екранізувати прозу Гайдара («Бумбараш»), режисер навряд чи тоді, в 1971-му, припускав, що цей фільм і донині вважатиметься одним з еталонних у своєму жанрі та у своєму напрямі. Країна тоді відкрила для себе актора Валерія Золотухіна (в ролі Бумбараша). А невеличкий образ, зіграний у цьому ж фільмі Катериною Васильєвою (хвацька отаманша), мабуть, один з найкращих у її зірковій кар’єрі.

…На початку 70-х — у той самий час — уже Олег Даль грає, можливо, головну роль у своєму житті. Григорій Козинцев запрошує його попробуватися на Блазня в «Королі Лірі». І проби виявилися феноменальними. Як і сам образ у картині. Злий і добрий блиск його очей, сардонічна посмішка, самовідчуття не стільки юродивого, скільки владаря над усіма юродивими — у цьому був увесь Даль! Він шукав ключ до образу через розуміння незбагненного — саме в цьому складному шекспірівському образі.

Початок 70-х — зоряний час Олега. На екрани виходить «Стара, стара казка» Надії Кошевєрової, де він прекрасний у двох іпостасях: Лялькаря і Солдата.

Невдовзі — обожнювана глядачами «Земля Саннікова». Під час зйомок на нього чекало «прокляття» шамана. І буцімто саме цей епізод породив у душі актора буревій сум’ять і забобонів. І звідси нібито його пристрасть до алкоголю.

Повертаючись з цих зйомок, він сам собі обіцяв «зав’язати». Але кожен новий день приносив і нові спокуси. Чи було то «прокляття шамана», згідно з акторською забобонністю? Чи щось інше? Хто знає...

Проте невдовзі, уже на зйомках картини Йосифа Хейфіца «Погана хороша людина» (1973), Даль ближче познайомився з Володимиром Висоцьким. І Володимир Семенович — людина великодосвідчена — начебто підказав Олегові, як швидше «зав’язати».

Даль «зашився». Так у його організмі з’явилася знаменита «торпеда». Яка й вибухнула згодом... Оскільки серцевий напад тоді — вже в 1981-му — був спровокований надмірним уживанням спиртного...

Його знайшли в порожньому номері київського готелю «Студійний». Стукали у двері. Ніхто не відчиняв.

Коли нарешті увійшли в номер, побачили порожню пляшку і мертвого Даля.

Картина «Яблуко на долоні» втратила головного героя. Світ кіно втратив одного з найкращих акторів.

— У мене не було принципу «хочу працювати тільки з цим актором і пишу під нього сценарій», проте саме певні актори й допомагали знайти потрібний малюнок майбутнього фільму, — розповідає DT.UA режисер фільму «Яблуко на долоні» Микола Рашеєв. — Безсумнівним влученням у ціль вважаю Катерину Васильєву в «Бумбараші», Галину Польських у своєму телефільмі «Розсмішіть клоуна». Та ж таки Васильєва миттєво знайшла потрібну ноту, коли похмільно-істерично промовляла свій монолог. Повірте, це таке щастя — творча взаємодія з великими акторами! Якось знаменитий скрипаль Олег Криса сказав мені: «Ти думаєш це я на скрипці граю? Ні! Це ж вона на мені грає! Я лише роблю один рух рукою, а вона вже — наступний...». Те саме могло б статися в мене з Олегом Далем. Він міг би бути чудовою скрипкою. Зокрема у фільмі, в якому він так і не встиг знятися... Це мала бути історія про двох диваків. І конкретні актори мали визначати й таку собі «дивакуватість» майбутньої стрічки — Олег Даль і Олена Коренєва. З Далем, трохи раніше, мені пощастило працювати лише раз. Та й то, на жаль, недовго. Коли він озвучував Поля в моєму фільмі «Королі і капуста». Зрозуміло, актори повинні озвучувати самі себе. Але бувають випадки, коли певний тембр надає нових барв образу. Особливий голос був у Даля! І він допоміг мені. І, чудово знаючи творчі можливості цього актора, я кликав його в Київ не на «проби»... Що його пробувати? Якщо це приголомшливий самоцінний артист! У березні 1981-го я запросив його в Київ швидше на приятельську зустріч, на приміряння майбутнього костюма... Але...

* * *

«Яблуко на долоні», мабуть, типовий сюжет для кінематографа 80-х. Про боротьбу хорошого з прекрасним. Автор сценарію Олександр Гусельников розповідає історію невгамовного молодого археолога, який приїжджає в приморське містечко з метою знайти знамениту статую Афродити з яблуком. Проте творця переслідують невдачі, і археолог Левашов готовий «скласти
зброю». Тільки, як завжди в таких випадках, на допомогу приходить кохання — в особі Олени Коренєвої.

Археолога мав грати Даль. Але згодом цю роль зіграв актор Театру Сатири Анатолій Васильєв. Типаж — цілком протилежний «далівському». Васильєв був «земною» людиною, раціональною. У ньому відверто не було тієї філософічної дивакуватості, що визначала манеру Даля. Причому в різних картинах — від «Пригод принца Флорізеля», скажімо, до «Золотої міни», де навіть його герой-лиходій «не такий як усі», а надто інтелігентний і артистичний.

«Яблуко» вийшло на екрани у квітні 1982-го. Через рік після смерті Олега Івановича. Прокат скромний. Преса — теж (утім, були про цей фільм і деякі публікації на сторінках популярного в Україні журналу «Новини кіноекрана»).

Тим часом сім’я Даля дуже хотіла бачити Олега саме в ролі археолога. Теща актора, великої душі людина, по суті, його найближчий друг, Ольга Ейхенбаум, написала у своїх мемуарах: «По-моєму, там для Олега дуже гарна роль. І оскільки його планують на головну роль, може і весь фільм зробити надзвичайно смішним і цікавим. Олег мав зіграти ледь не єдиного інтелігентного персонажа у всій картині: археолога, до якого якимось чином доходять чутки про те, що в городі одного селянина знайшли дивну частину якоїсь скульптури. Він дуже заінтригований, кидає все, їде з міста і починає улещувати цього чоловіка, а заодно і його дочку, котра в нього закохується... Коротко кажучи, Олежечка міг би повністю проявити свій комічний дар. Це була роль, з якої він міг би зробити що називається цукерочку».

— Ми домовилися з Олегом по телефону, що він прийде до мене вже наступного дня після приїзду до Києва, а я чекав ще й на Коренєву, — згадує Микола Рашеєв. — Ми мали «підігнати» костюми і намацати взаємодію між персонажами Олега і Олени. Вранці я послав за Олегом машину разом зі своїм асистентом. Хоча готель був зовсім недалеко від студії... Чекаю Олега... Раптом асистент по картині телефонує у паніці: «Що робити? Вже півгодини стукаємо! І ніхто не відповідає!» Я сказав: «Ламайте двері!» Вони зламали. Даль був мертвий. Якби хтось був поруч, можливо, і обійшлося б... Але він був сам.

* * *

Новина про смерть Даля у ті березневі дні 1981-го розлетілася по всьому Києву блискавично. Тоді не було індустрії жовтої преси. І сенсаційні новини передавали з вуст у вуста. В акторських колах, на учених зібраннях обговорювали найбільш неймовірні версії загибелі улюбленця в українській столиці: «убили», «утонув у канаві», «захлинувся»... Останнє припущення, втім, було недалеким від істини.

Неймовірним ударом ця трагічна звістка стала для братів Миргородських, київських друзів Олега Даля.

Один із них, Дмитро, — найвідоміший актор: багато хто пам’ятає його за стрічками «Народжена революцією» і «У бій ідуть самі старики» (хоча зіграв у шести десятках картин).

Його старший брат Володимир — відомий учений.

Брати Миргородські і зустріли Олега у Києві як найближчу людину. Десять років тому Володимир розповів у подробицях історію цієї останньої зустрічі (запис зберігся. — Авт.). Він розповідав, які теплі стосунки пов’язували Олега і Дмитра ще в період студентства. Як Дмитро читав Олегу свої вірші і як разом вони ділили радості і тяготи бурхливої молодості, звісно, не нехтуючи спиртним...

— Олега я тоді називав «складаним ножиком», — згадував Володимир Миргородський. — Оскільки він був худим і надзвичайно гнучким! Закидаючи ноги за голову, притискаючи гітару до стегна, він брав знайомі акорди та всіх заводив на пісню! Того року — в останній приїзд Даля в Київ — мій брат Дмитро знову його зустрів. Вони довго стояли обнявшись, скучивши один за одним. І тут Олег ошелешив: «Приїхав умирати до тебе, Митасю!» Хоч би скільки міняли тему розмови, хоч би скільки нагадували йому, що зйомки — головне, хоч як умовляли, що думати про смерть зарано, — нічого не виходило. Причому Олег був тверезий. Даль — худий, високий, у світло-бежевій дублянці — відчуженим голосом говорив, що проби для нього — це швидше привід приїхати у Київ, а от головне — побачити друзів... Домовилися, що відразу після справ на студії разом їдемо «на шашлики». І весь день Олег і Дмитро провели разом, були в майстерні художника Рада Юхтовського. Близько сьомої вечора Даль подзвонив: «Володю, дозволь приїхати до тебе...» — «Олеже, рідний, приїжджай, звісно!» — «А чарка в тебе буде? Бо повішуся...» Так сказав. І приїхав зовсім тверезий. За весь цей вечір у мене він випив лише одну чарку. Згадували минуле... Але так виходило, що хоч би про що заводили мову, Олег знову і знову повертався... до теми смерті. Казав: «Висоцький зве мене до себе!» Мій брат тоді засумував, і я відправив його додому. Домовилися, що Олег ночує у мене, а вранці відвезу його в готель, де на нього чекатимуть кіношники. Тоді ж ми знову заспівали: «Забинтуй ты мне голову осенней листвой…» Олег, здавалося б, відволікся від нав’язливої теми, заспокоївся, заснув. Вранці — таксі. І всю дорогу — від вулиці Щорса до готелю «Студійний» — він тримав мене за руку як маленький і збиваючись говорив: «Передай Митасю, нехай не п’є... Бо ж які вірші він пише! А без Висоцького мені складно стало жити... Ніхто мене в Москві не розуміє, а ви — у Києві... Про одне шкодую: Гамлета не зіграв...»

* * *

На восьму ранку Даль уже в готелі. Кастелянці каже: «Прошу не турбувати!» За деякими версіями, у цьому ж готелі він іще перекусив, випив — з актором Леонідом Марковим.

А потім із похмурим жартом «Піду до себе вмирати!» пішов у номер...

На одинадцяту ранку за ним приїхав асистент Рашеєва. Як зазначено вище, на стукіт ніхто не відповів. А коли виламали двері, то очевидці запам’ятали надзвичайний вираз обличчя мертвого Даля. Воно виражало блаженний стан: нібито здійснилася його заповітна мрія.

Розтин показав: інфаркт міокарда. Причому, за твердженням лікарів, інші органи були загалом здорові: і печінка, і нирки особливо не зазнали впливу алкоголю.

Хтось із медиків тоді ж із подивом перепитав: «А що, хіба він не пив?».

— Коли я дізнався про те, що помер Даль, то мало сказати, що був вражений, з боку це виглядало як нервовий шок, — згадує Микола Рашеєв. — Не пам’ятаю, хто мені викликав тоді «швидку допомогу»... Не пам’ятаю, як я потрапив у лікарню... Два тижні тримали на якихось препаратах... Мабуть, на транквілізаторах... Нікого до мене не пускали... Уже пізніше розповідали, що тільки-но я приходив до тями, тут же, у лікарні, і розповідав, мовляв, «винен...»... І мене знову кололи. І дуже довго я не міг отямитися. І взагалі вирішив відмовитися від цієї картини! Але керівництво студії пояснило, що гроші на «Яблуко...» уже виділено. І якщо не мене, то іншого режисера візьмуть... Тоді вже я взяв іншого актора. В остаточному підсумку в цій стрічці від початкового задуму залишився лише один дивак — Олена Коренєва. Довелося змінювати ідею, переписувати сценарій. Від акторського ансамблю, як ви розумієте, багато що залежить у картині. Загалом, без Даля цей фільм вийшов іншим...

* * *

«Яблуко на долоні» — така назва відсутня у фільмографії Даля.

Втім, і сам фільм немовби «відсутній» в історії великого кіно. Про нього рідко згадують. Останній фільм у послужному списку Даля, датований 1981-м, — «Ми смерті дивилися в обличчя». Випадковість це чи закономірність, але так є... В «обличчя смерті» він дивився пильно і напружено. Так і хочеться перефразувати одну відому крилатість: якщо часто дивишся в безодню, то вже безодня вдивляється у тебе...

Із щоденника Даля (жовтень 1980-го): «Стал думать часто о смерти. Удручает никчемность. Но хочется драться. Жестоко. Если уж уходить, то уходить в неистовой драке».

Грудень 1980-го: «Все, что со мной произошло, — страшно!!! Нет, это не болезнь. Это распущенность. Дикая, буйная, безобразная. Еще не поздно… Одуматься или задуматься — мало… Борьба с собой не на жизнь, но на СМЕРТЬ!».

…6 березня 1981-го машина з кіностудії Довженка везла його тіло в морг Боткінської лікарні. Перед цим, дізнавшись про те, що сталося, до Києва приїхали його дружина Ліза Ейхенбаум (Даль) і друзі-актори Валентин Нікулин і Володимир Заманський.

Ліза нібито перепитала: хто та остання жінка, яку поцілував перед смертю? Їй відповіли...

Ховали всенародно улюбленого актора «від» Малого театру. Незадовго до смерті він перейшов на службу в прославлену трупу Михайла Царьова. У репертуарі Малого Даль замінив раптово померлого Олексія Ейбоженка (у спектаклі «Берег»). Готувався зіграти Хому Гордєєва в однойменній постановці Бориса Львова-Анохіна. І постійно гнітився своїми ж суперечностями «усередині» великого Малого. «Труна стояла не на театральній сцені, як це прийнято при проводах в останню путь російських акторів, а в якомусь бічному приміщенні, цілком затягнутому чорним... І, звичайно, я, як і раніше, вважаю, що театр зробив усе, що міг, тому що і адміністрація, і актори ставилися до Олега без усякого добра, як, утім, і він до них... Це була «чужа людина», тож те, що його поховали все-таки на Ваганьковському, виключно заслуга Михайла Царьова...»
(Зі спогадів Ольги Ейхенбаум).

Кажуть, за рік до своєї смерті він прийшов до астролога Павла Глоби... І перше його запитання було про смерть.

Втім, відповіді Даль не хотів чути. Він лише підморгнув: «Якщо ви ТАМ щось побачите, то краще мені не кажіть...».

«Что это? Фарс? Нереальность? Но ведь… Конец…» (З останніх щоденникових записів Олега Даля).

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №6, 16 лютого-22 лютого Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво