Оксана Білозір: «Яка професія має бути в міністра культури?»

Тепер до Мінкульту просто так не потрапиш. Його охороняють, як режимне підприємство. Правда, ще немає бюро перепусток. Просто називаєш охоронцю своє прізвище, показуєш документ, який засвідчує твою особу, він кудись телефонує, і ти чекаєш, коли по тебе хтось вийде. Якщо забувають, чекаєш довго, доки не нагадаєш про себе охоронцю. Тоді все починається спочатку... Але в самому кабінеті міністра вас зустрічає чарівна, усміхнена, відкрита до розмови міністр культури і туризму, знана співачка й народний посол — Оксана Білозір.

— Оксано Володимирівно, минуло майже сто днів роботи нового уряду. Це були нелегкі дні. З одного боку, члени урядової команди повинні «притертися» одне до одного. З другого — ці люди раніше не обіймали таких посад, і розібратися в «спадщині», яка їм дісталась, теж нелегко. Та й чиновникам, котрі роками працювали в тому чи іншому міністерстві, теж треба розібратися, як жити далі, як працювати. Чим для вас були ці 100 днів, якими здобутками, на ваш погляд, можна вже похвалитися, чого не вдалося зробити і чому?

— Що стосується нової влади. Є два поняття. Одне — взяти людину професіонала. Друге — взяти людину, яка би діяла зовсім по-іншому. Що від нас вимагав Майдан? Мислити по-іншому. Тому що, стереотипи минулого не дають можливості розвиватися зовсім несподіваним думкам, ідеям. Ми не маємо часу.... І те що стосується багатьох представників уряду, які не працювали раніше, як ви сказали «з портфелями» — це їх позитив, він їх захищає тільки в тому плані, що в них немає старих стереотипів. Вони прийшли на нове місце, вони не знають, що таке красти, вони не знають як можна використовувати службове становище, вони не мають своєї команди, яка б виконувала будь-які їхні накази. Це дає можливість новій людині започаткувати ту систему, ту модель, яка б кардинально відрізнялась від того, в чому ми раніше жили.

— Але зникло дуже важливе слово — «професіонал».

— Що таке професіонал? Мені часто ставлять це запитання. Я відповідаю — це та людина, яка відповідає за свої дії, вона не може вчинити нечесно, навпіл і неправильно. Це критерії суто людські.

— Це чудово, але ж «хороший человек — не профессия». Професіонал, на мій погляд, повинен досконально знати свою справу, якщо він при цьому живе по совісті — це просто ідеал.

— Якої професії професіонал? Якщо ми зараз говоримо про міністра культури, то якою професією він має володіти? Є міністр і є його кабінет, у якому працюють віками професіонали в кожній галузі. Мені дуже подобається, мені дуже цікаво працювати. Програма-мінімум, яку ми виконали, — міністерство стало публічним. Тепер сюди заходять такі митці і кажуть, що їх ніколи в житті міністр нікуди не запрошував; що це трапилося, що мене побачив міністр? У людей були такі асоціації, що міністр — особа недоступна, до якого заходять тільки люди певного рангу і не нижче, а ми вперше сказали людям, що тут немає нижчих чи вищих — усі рівні. Максимальна публічність, максимальна доступність, максимальна увага до тих людей, які ніколи не мали можливості наблизитися до влади, — це і є позитив нової влади. Ми зняли статус посередника. Мене цікавить кожна людина, яка приходить, конструктивна ідея, пропозиція й механізми її реалізації.

— У чому полягає конструктивна ідея програми Міністерства культури, крім того, що звучать загальні слова, які ми чули майже всі роки нової ери України, — про відродження культури та духовності?

— Мене дивує ваше запитання, тому що відродження культури і духовності розраховане не на одне покоління. Є державна програма, з якої ми сьогодні виходимо. Суть її — сформувати нову ідею, ідею нової якості для нової держави, яку ми матимемо через 10—15 років. Її назва — «Культура великого народу починається з душі маленької дитини». Ми починаємо з дитячих садочків і з початкових шкіл, де має бути певне образотворче виховання. Ми вибрали по Україні 100 загальноосвітніх шкіл, у яких діти вивчатимуть гру на різних музичних інструментах, де буде поглиблене вивчення літератури. Ми починаємо розбудову нової держави, виховання нового покоління, і світ включається в цей процес. І стосується ця програма насамперед незахищених верств, дітей-інвалідів.

— Програма, за якою Міністерство освіти працює вже два роки, збігається з цією програмою, яку ви оголосили.

— Я знаю, ми зараз формуємо робочу групу спільно з Міністерством освіти, будемо випускати нові підручники, робити перелік літератури, якою треба забезпечити дітей до вересня. Ми будемо планувати гастролі дитячих театрів. На Майдані я побачила найбільше чудо — кожну вікову групу: дітей, молодь, бізнес малий, великий, середній, пенсіонерів, військовослужбовців, інвалідів. Це ті суспільні групи, яких ми раніше не помічали. На Майдані був такий момент, коли діти приводили за руку своїх батьків. І я подумала: що ми зробили для цієї дитини, яка привела свою маму на Майдан за руку? Є розмаїття народної творчості, є багато притаманних тільки нашій нації елементів, з якими дитина не обізнана.

—Чи не виникне небезпека зациклювання на народних промислах, особисто нам притаманних рисах, за рахунок знання світової культура, яка існує багато століть?

— Україна є частиною світової цивілізації, і ми сьогодні відкриваємо її світу. Я була членом парламентської Асамблеї Ради Європи. Перше, що мені сказали: ми хочемо побачити вашу спадщину, ваші замки, ваші музеї. Я думаю: чи ми знаємо нашу історію, чи ми можемо розказати її тим людям, що приїжджають? Це є новація для влади.

— Гаразд, але це лише один із пріоритетів вашої програми. Що ще ви можете назвати?

— Перший пріоритет — визнання культури стратегічним напрямом. Наше Міністерство культури є стратегічним, і ми не будемо фінансуватися за залишковим принципом. Але це не означає, що ми матимемо цілу купу грошей. Ми складаємо проект. Сьогодні ми маємо півмільярда гривнів бюджету на культуру, а в червні місяці я буду мати інформацію, збираючи її від всіх зацікавлених в розвитку культури, скільки грошей нам потрібно на наступний рік. Міністерство не ставить планку — нам потрібно 1,5 млрд. Ми зараз збираємо все позитивне, ми слідкуємо, які фестивалі, які конкурси, які вистави, які митці у нас є, ми їх виписуємо, щоб сформувати бюджет. Наша амбіційна мета, і вона абсолютно логічна, бо це європейська норма, — підвищення бюджетного фінансування культури до двох відсотків від загального бюджету країни. Але я непереконана, що я зберу сьогодні ініціативу навіть на мільярд. Не зберу. Тому що я бачу, що мало ми ще сьогодні працюємо, мало є тих людей, які вірять, що їх ініціатива може бути реалізована. І ми зараз проводимо безліч круглих столів, збираємо експертні групи тільки для того, щоб донести цю інформацію. Ми не даємо ніяких директив, ми збираємо масу позитивного, щоб сказати — ось це є культура. Бо з мого кабінету її не видно.

— На слуханнях у Раді було заявлено про наявність Громадської ради, ви кажете, що працюють експертні ради. Як вони формуються, хто до них входить?

— Мені здається, що в нашому діалозі хтось когось хоче підловити….

— Навіщо ловити? Мені здається, якщо ми вже вирішили поговорити, то це для того, щоб зрозуміти одне одного….

— Я вже побачила: думка про те, що наше міністерство є стратегічним, уже сприймається. І це дуже важливо. Віктор Андрійович це розуміє. У нас є експертні групи з усіх видів мистецтв.

— Хто саме туди висувається? Яким чином?

— Цю раду я раніше назвала радою старійшин. І ми таку раду сформували. Два тижні тому Кабінетом міністрів було ухвалено рішення про створення при міністрі громадської ради. І ми нашу раду старійшин, яка була з самого початку сформована, перетрансформуємо, причому публічно. Ми повідомимо це на нашому сайті й напишемо: хто хоче взяти в цьому участь, надсилайте свої пропозиції. Я дуже поважаю, наприклад, Ліну Костенко, але не маю морального права зателефонувати їй і сказати: нам потрібна ваша допомога. В нас, наприклад, є великі митці, але ж ми не можемо їх зібрати і розпоряджатися ними, ми можемо використовувати їхній досвід, але рівно настільки, наскільки вони нам це дозволять.

— Мені здається, насамперед це повинен бути робочий орган — не просто знані люди, а ті, хто справді працює на процес.

— Громадська рада —дорадчий орган, консультаційний. Це не є ті люди, котрі працюватимуть. Вони зайняті. У нас є громадські ради по галузях і експертні групи — там люди постійно працюють. Наприклад, у громадській раді з театрального мистецтва може бути представник із Мінфіну. Ми готові працювати з головами спілок, але ми хочемо бачити членів спілок, щоб вони чергувалися: сьогодні — один, завтра — другий, післязавтра — третій.

— Що ви можете сказати про програму відродження козацтва?

— Що стосується козаків, то місяць тому прийшло таке розпорядження, що ми маємо започаткувати рух козацький. Це має бути і військо козацьке, і Козацький музей, і атрибутика, і фестиваль. Ми маємо відродити присутність козацтва як такого в комплексі в Україні. Ми тільки зараз починаємо це робити, у нас немає жодного нормативного документа, щоб я могла на цю тему говорити. Ми зараз тільки збираємо інформацію.

— Це буде пов’язано з туризмом? Чи з культурою?

— Все що буде пов’язано з туризмом, буде мати відношення до культури. Все що пов’язано з культурою, буде мати безпосереднє відношення до туризму. Внутрішній туризм як напрямок дії у нас не напрацьований. Внутрішній туризм в моєму розумінні і в розумінні всіх прогресивних людей — це туризм по наших святих місцях. Ми зараз тільки підходимо до цього, і починаємо робити це такими історичними зрізами: Трипілля, і карта, де це Трипілля розташоване, скіфська доба, зразу дивимося де ця скіфська доба... Щоб було поняття історії в комплексі, цілісне. Козацька доба, княжа доба —будемо робити такими пластами. Крім того, власне в тому першому пріоритеті, ми кажемо культура стратегічне направлення, а як це реалізувати? Потрібні новації, які можуть це все проявити. В першу чергу треба провести децентралізацію управління культури, тому що сьогодні для того, щоб стати відомим, реалізувати себе треба мешкати в Києві, бо тут сконцентровано все. Але ніхто не забирав права мати в Україні ще інші культурні центри, де би формували наші мистецькі еліти. Децентралізація управління культури — є питанням дуже важливим. Що це означає? Ми виокремимо 14 культурно-мистецьких центрів. Наприклад, Слобожанщина, Таврія, Причорномор’я, Крим, Донбас, Поділля, Волинь, Київщина, Полтавщина, Закарпаття, Буковина тощо. Що ми знаємо в Києві, в Харкові чи на Луганщині про Слобожанщину? Це наша спільна історія, там потрясаюча культура. І ніхто не буде цього знати, якщо ми ці історичні землі не наповнимо бажанням себе пізнати, сформувати свою історію.

— Для того щоб ця культура проявилася і щоб її могли пізнати українці та гості нашої держави, мусить бути збудована інфраструктура. Ви поєднали культуру і туризм під одним дахом. Туризм в ідеалі — галузь прибуткова. Але в нас туризм — нерозвинений і в мінусах. Який сенс у цьому поєднанні? І якщо туризм будувати лише на культурному спадку народних промислів, то це може бути дуже поверхово, «шароварщина» для іноземців. Як тут вибудовуватимете нормальне співвідношення?

— Не можна нашу культурну спадщину називати шароварщиною. Ми заведемо людину в замок, заведемо на розкопки античного міста — хіба це шароварщина? Назвіть конкретніше, що таке шароварщина?

— Коли приїжджають люди в нашу країну і немає відповідних готелів, структури, яка могла б їх перевозити, ніде нормально поїсти, а навколо козаки з оселедцями продають вироби народних промислів, — ось це і є шароварщина, на мій погляд.

— Інфраструктура це завдання номер один. Але знаєте парадокс: ми проводимо «Євробачення», але в нас немає готелів. І ми кажемо на весь світ: вибачте в нас немає готелів, ми просто їх ще не побудували. Але нам кажуть: ми хочемо це побачити. Звичайно, зараз одна з найголовніших проблем уряду і Президента: дороги України. Дорога, не просто автомагістраль, а дорога до українського села, де є всі наші традиції, і скарби заховані, де є всі пам’ятки.

— Те, що коїться зараз із театрами, національними художніми колективами, представники яких ходять строєм до Кабміну, — безпрецедентно. Чим це викликано? І що буде з вашим наказом №166 «Про розмежування посад...», який скасовано рішенням суду?

— Нічого не скасовано. Ніхто не може скасувати розпорядження міністра.

— Але є постанова…

— Є постанова призупинити наш наказ про звільнення М.Рєзніковича. Є така ухвала, де рукою приписано, що вона не має законної дії. Мета нашої реформи: виконавчий директор — це розпорядник, який має забезпечити механізми організаційні, а артистичний директор —художній керівник. І ми зміщуємо акценти. Художній керівник — обличчя театру, ми надаємо йому максимум можливостей, змістивши акценти від директора-господарника театру тільки на митця, і тільки митцю, високій, публічній людині, держава делегує на 5 років за контрактом театр. Театр — обличчя народу. Що тут поганого? Я кажу директорам: я не маю ніяких претензій, мені все подобається, але ми зараз розмежовуємо ці посади, оголошуємо конкурс, і ви перші подаєте свої пропозиції. Ми тепер маємо можливість побачити інших талановитих людей, хто ще може на це претендувати, хто ще має амбіції це робити. Хіба це погано?

— Коли оголошують конкурс, то має бути сформована комісія, написано і затверджено положення про конкурс.

— Є. У нас все на сайті є. Ми робимо оголошення в наших газетах, у «Культурі і житті», про те, що такий конкурс відбуватиметься, даємо умови конкурсу…

— Оксано Володимирівно, але ж усі без винятку керівники національних колективів проти цього, наголошують, що навіть за радянських часів було вже зрозуміло, що таке розмежування — погана практика?

— А знаєте, чому? Тому що раніше директорами театрів були члени партії, які відповідали перед партією за театр. А художній керівник повинен був директиви партії проводити в театрі. А ми тільки беремо те, чим живе Європа.

— У Європі інтендант відповідає і за бізнес, і за творчі питання

— Так, а у Франції і в Італії — це називається артистичний директор.

— Але він один! У всьому цивілізованому світі Міністерство культури, чи аналогічна організація, керує фінансовими потоками, роздає гранти, але немає «ручного управління», або нав’язування ідеологічних напрямів, керівних персоналій. Ручне управління продуктивне?

— Це не ручне управління. Це є реформа управління національними колективами і національними театрами. Це є позиція держави. Ніхто нікому не заважає працювати.

— Якщо йдеться про кіно і декларується, що буде знято стільки-то картин і на таку тему…

— Це було раніше. Я збирала людей, які працюють у кіно, і казала: давайте мені ініціативи. Ми будемо відбирати теми, образи, героїв, які потрібні суспільству. Режисери нарешті зрозуміли, що вони можуть запропонувати свої роботи державі. Є спеціальна експертна група, яка вичитує сценарії, вивіряє фінансові плани. До неї входять представники інших органів центральної влади.

— У нас немає, хоча задеклароване в законі про кіно, продюсерського кіно. Воно не з’явиться просто неба, бо треба виховувати професіоналів. Але навіть у наших сусідів, у Росії, де вже є великий сегмент професійних продюсерів, держава не втручається в роботу, делегуючи права цим продюсерам.

— Це все те, що було. Міністр культури зараз усі повноваження віддає самій студії. Нам хочеться, щоб «Довженко-фільм» знали, як і «Парамаунт пікчерз». Оце ми тепер і робимо. Це буде єдиний комплекс, де буде і продюсерський центр, у тому комплексі буде школа, яку ми маємо започаткувати.

— Чи є сенс у тому, щоб робити школу на базі студії, яку, як відомо, вже давно започаткував нелюбий вам пан Віктор Приходько? І є кіношкола в Україні, зі своїми традиціями, яка існує багато років у театральному інституті, перебуваючи нині в жалюгідному стані.

— Ми будемо використовувати все, що в нас є, щоб воно працювало максимально добре. Але міністр не буде казати: тому дай, а тому не давай, бо то є не свій.

— Тут є такий дуже важливий момент: якщо держава дає гроші, вона має право спитати за них.

— Держава не може політично спрямовувати ці гроші, вона повинна тільки підтримувати, вона інвестує, і в театрі вона хоче бачити фантастичний український творчий продукт, який вона може вивезти за кордон. Ідеологічно вона не має права спрямовувати. Це повинна бути ідеологія самого театру, самого митця.

— Одна людина не може знати всіх напрямів в усіх галузях, але коли ви обіймаєте посаду, від вас чекають рішень в усіх напрямах. Хто є тими радниками, які можуть сформувати бачення, на основі якого ви приймаєте рішення?

— Є я, є мій кабінет – це мої заступники. Вперше введена посада заступника по європейській інтеграції, це є міжнародна діяльність. На цій посаді в нас працює Костенко Ольга Юріївна. Владіслав Корнієнко, ще один мій заступник — його професія бути бюрократом в культурі, навчався у Франції, відповідає за діяльність всього аппарату. Третій заступник — Ольга Бенч, профессор Київської консерваторії, відповідає за мистецтво і навчальні заклади.

Я ніколи в цьому кабінеті не прийму жодного авторитарного рішення. Яка має бути професія міністра культури? Якщо взяти мене: я маю вищу музичну освіту, я диригент-хормейстер і паралельно працювала в системі філармонії 15 років. У мене є дипломатична освіта, я магістр зовнішньої політики і дипломатії. Культура — це народна дипломатія. З 2000 року я пішла в політику, працювала як законодавець, я була учасником делегації в парламентській Раді Європи, захищала права емігрантів у Європі. Тепер, коли визріла нова політична ситуація, я що, не маю права обійняти цю посаду? У мене є європейське бачення, працювала в європейській системі, пройшла з нижнього до вищого щабля. Немає таких людей, кого б розуміли всі.

— Оксано Володимирівно, коли ви особисто востаннє були в театрі, і що дивились?

— Я працюю до 12-ї. Нова система, немає людей, які можуть усе зробити і реалізувати ідеї. Я не бачу зараз своїх дітей.