Оксана Забужко: канікули бенефіціантки - Культура - dt.ua

Оксана Забужко: канікули бенефіціантки

27 листопада, 2015, 00:00 Роздрукувати Випуск №46, 27 листопада-4 грудня

Читацька публіка має коротку пам'ять, і це спільний кошмар видавців і письменників. Аби підтримувати купівельний попит на близьких до бестселерного рівня авторів і не дати їхній популярності захолонути нижче від прибуткової риски, перші мусять пресингувати других: давай-давай!

 

Читацька публіка має коротку пам'ять, і це спільний кошмар видавців і письменників. Аби підтримувати купівельний попит на близьких до бестселерного рівня авторів і не дати їхній популярності захолонути нижче від прибуткової риски, перші мусять пресингувати других: давай-давай!

Літератори другого-третього ряду розслабляються й дістають задоволення. І навіть надимають груди зі щоразу більшими цифірками "новинок", гадаючи, що арифметична сума доданків долучає їх до вищої літературної математики. Так є завжди і всюди, навіть поміж французьких класиків: "Мюссе залишив після себе сорок творів, і я був щасливий, коли одного дня дізнався, що Альфред Жаррі називав його сорок разів бездарним" (Умберто Еко, Жан-Клод Кар'єр. Не сподівайтеся позбутися книжок. — Л.: Видавництво Старого Лева, 2015).

Літератори першої лінії натомість усіляко боронять своє право (чи таки обов'язок?) не користуватися штучними ароматизаторами-емульгаторами замість природного і часом тривалого зброджування думок-текстів. Але й вони змушені реагувати на забудькуватість авдиторії, для чого світовий літпроцес виробив підтримувальну дієту: поки пишеться нове — передруковується старе зі зміненими палітурками і передмовами; публікуються досі не відомі загалові тексти з учнівської шухляди, поєднані під однією обкладинкою з парою-трійкою свіжих малоформатних оповідань/есеїв; спеціально готуються книжки-розмови, як-от помітне торішнє видання "Український палімпсест. Оксана Забужко у розмові з Ізою Хруслінською" (К.: Комора). Серед українських письменників найфаховіше й найефективніше користається з цього промопублікаторського рецепта саме Оксана Забужко.

Водночас зі згаданим "Палімпсестом" у харківському "Клубі сімейного дозвілля" 10-тисячним накладом виходить її збірка "Тут могла б бути ваша реклама", зладжена за принципом "три в одному". Для нової читацької хвилі — добре знані повісті-оповідання включно зі славними "Польовими дослідженнями"; для фанатів — три досі не друковані ранні твори; для врівноваженого читача, що реагує не на кількість, а на якість, — єдине нове оповідання. Це однойменне з назвою всієї книжки оповідання — справжній витвір красного письменства; така собі, сказати б, екзистенційно-цивілізаційна ностальгія за зникомими тінями староєвропейського буття, де людина-майстер над усе кохається у добре робленій справі, а не в комерційному зиску з її результатів. І не випадково либонь сюжет розгортається у Відні, колишній нашій столиці, — можливо, це взагалі найкращий твір із широкої нині теми "суму за Габсбургами".

Звичайно, дев'ятисторінкова новинка — слабкий інформпривід, але уся разом книжка такого собі "Вибраного" — від початків до сьогодні — має синергетичний вплив, освітлюючи письменницю на всі боки її зацікавлень і даючи хід читацькій фантазії уявити, якою О.Забужко могла бути і чому стала такою, як є.

Ось п'ятисторінковий етюд "Отже, це злива", написаний 1982-го року п'ятикурсницею філософського факультету Київського університету, про яку тоді ніхто не думав, що стане письменницею, поцінованою і поза західними межами України. Це тепер знаємо, що студентка вже писала вірші, експериментуючи з поєднанням різних стилістичних регістрів. Віршувальна традиція не завжди приймала від початківки таку зухвалість, і вона переносила свої досліди у більш демократичну царину: "Отже, це злива" — класична поезія у прозі.

А шкіцик "Шукаючи собору" написаний іще раніше, 1981-го. Цей "образ-враження", за визначенням Ярослава Поліщука (РЕ-візії пам'яті: літературна критика. — Луцьк: Твердиня, 2011), — майстерня, в якій народжувалися "Польові дослідження", котрі спочатку, схоже, планувалися в імпресіоністичній манері Коцюбинського.

Багато що про майбутню письменницю Забужко говорить і оповідання "Жоравницькі" (1993), зладжене у стилістиці історичних творів Сергія Плачинди. Тут фіксуємо перші текстові пошуки з історичного фемінізму, який літераторка-філософ трактує не так у гендерній проблематиці, як у геополітичних, сказати б, координатах. Ось висновок з історії зухвало-перекірливого вчинку світської дами XVI століття (дія відбувається в тогочасному Луцьку): "Так болісний змаг однієї жінки за цілість власного "я" потягнув за паси, приводячи в рух, цілу державну машину". У цій же новелі віднаходимо перші конструкції пізніше фірмового Забужчиного "сексу" — приміром, таке: "Вираз такий заласний, аж, здавалось, от-от лакомо обведе кінчиком язика зачервонілі вуста". Для когось цей макіяжний прийом досі асоціюється хіба з німецьким порно, для прозірливіших — означає "сексуалізовану психологічність" (Ярослав Голобородько. New Ukrainian Alternative. Знакові тексти помежів'я ХХ–ХХІ століть. — Х.: Основа, 2005).

У "Жоравницьких" бачимо й перші (чимдалі постійніші й настійливіші) алюзії на сучасне політичне завіконня. У декораціях XVI століття подибуємо навіть "чорний піар", дарма що йменувався тоді інакше і не був таким нахабним: "Ніби перевернулося на другий бік хистке верцадло опінії, о котру завше так ревно дбала пані Ганна, і її інший, укритий образ, доти ніким на повний зріст не бачений, випорснув на яв — і годі було тому зарадити!".

Знайдемо у збірці й добре відоме з кількох публікацій оповідання "Альбом для Густава" (2005), писане слідами Помаранчевої революції і вже тому, природно, цілком "політичне". У згадуваній книжці "Український палімпсест" О.Забужко дає йому самооцінку: "В цьому оповіданні зафіксована така атмосфера, такі емоції, які, подібно як у коханні, можна переживати лише дуже коротко". Тут — уся Оксана Забужко, яка ще перед першим Майданом сказала в інтерв'ю газеті "Ратуша": "Жити й писати — це не є щільно розмежовані між собою поняття".

Час до часу в невибагливій журналістиці зринає ритуальне голосіння: ніхто, мовляв, не спромігся доглибно проаналізувати причини Помаранчевого здвигу. Це — від лукавого невігластва. Ватяне небажання дослухатися наявних думок не означає їх відсутності. Одне з таких пояснень — екзистенційного кшталту — міститься саме в "Альбомі для Густава": "Перед лицем загрози, що насувалася, у своєму житті не могло більше бути сховку, ні в домі, ні в роботі, і ми вийшли всі разом не просто з квартир на вулиці, а за межі своїх життів, за межі власного "я".

Забужко — добрий аналітик, що твердо засвідчують її численні есеї. Вадим Скуратівський у передмові до збірки "Сестро, сестро" (К.: Факт, 2003) пише про них як про "допоміжні" жанри письменниці. А що як це не допоміжний, а домінантний її жанр? Рецензентка Ольга Вох навіть відкидає умовний спосіб, стверджуючи, що письменниця "ретельно переписує художнім текстом роботи Забужко-дослідниці та Забужко-публіцистки. По суті, "Музей" — це художня транскрипція ідей, до того не раз висловлених авторкою в есеїстиці" (Буквоїд, 26.05.2010). А перед тим щось подібне зазначив і Леонід Плющ у намаганні розібратися з гіперактивною публіцистичною природою Забужчиного письма: "Дозволю собі нахабство: крім Достоєвського, не знаю тут іншого мірила-взірця" (ЛітАкцент, 25.01.2010).

Те, що "прозу ідей" Достоєвського літературознавці неоднораз (нехай і обережно, з вибаченнями-застереженнями) потрактовували яко художню адаптацію його політико-філософських поглядів, — не новина. Але честь долучитися до світового класика саме з цього боку видається Оксані Забужко сумнівною. Ще коли "звинувачень" у безберегому публіцизмі не лунало, вона обмовилася в інтерв'ю газеті "Київ сьогодні" (2003): "Мої наукові студії стали продовженням літератури, а не навпаки". Це схоже на обмовку за Фройдом "словами пояснень, / Немов цигарками погаслими".

Остання цитата — з книжки "Вірші: 1980–2013" (К.: Комора, 2013), що її пані Забужко також випустила під час творчих канікул, що настали після "Музейного" бенефісу. Уся поезія під однією палітуркою — добрий привід і згадати все, і розібратися з авторськими метаморфозами.

Перша її поетична книжка "Травневий іній" (1985) — дебют як дебют. Тут сусідять афористичні метафори ("і сняться ліфтам будинки без стель") з епатажною брутальністю ("хай мій рот, як цигарку, розкурить"), а проте критична маса — то таки поезія, неабияка, не за роками зріла. Дайверська за своєю суттю — пірнання в темні вербальні глибини смислів.

Друга збірка О.Забужко "Диригент останньої свічки" виходить 1990-го. Вона переповнена алюзіями на класичні приклади ("там в траві десь лежить / Голова переможної Ніке"; "убієнні невинно історики вичахлих націй"), але то процес болісний, бо що тут вдієш, крім напівсказати? Тож "зазітхали сполохані свічі"…

Саме в "Диригенті" з'являється образ Кассандри, що у пізнішій творчості став, можна сказати, сюжетоутворювальним: "Пане Фердинанде, не їдьте в Сараєво! / Містере Джоне, не їдьте в Техас! (…) От хто безробітний, так це Кассандри — / Нині, і прісно, і поки світ!" Ясновидчі мотиви просуваються зазвичай двома каналами: фемінним, як-от у видінні-спалаху, що завершується рядком "Це могла б бути я. Коли б вийшла за тебе, мій милий", та "політологічним" — "О, дай нам мужність — всидіти в робітні / під лютий гул поблизьких барикад!"

Провісництво "поблизьких барикад" справдилося дуже скоро студентською Революцією на граніті (1990). А вже наступна збірка О.Забужко "Автостоп" (1994) стала поезоаналітикою першого масового розчарування — чомусь по всіх усюдах повторюється, що першим розчаруванням був Ющенко, і забувається про безславну політичну смерть Кравчука. Ось діагноз масової зневіри від поетки: "Стільки слів — наче висхлих стручків, у яких тарабанить пітьма!"

Якийсь час вона (та й либонь усі ми) вважала, що "епізод Кравчука" — "це настройка оркестру — первісний хаос (…) Це ще не поразка. / Тобто, все іще можна зіграти інакше". Та бетон кумівської "шантажистської держави" застигав просто на очах — архітектор-замовник знав свою справу: "Кучмина геніальність радше інтуїтивна, ніж інтелектуальна, радше бандитська, ніж державотворча", — зазначив Микола Рябчук (Улюблений пістолет пані Сімпсон: хроніка помаранчевої поразки. — К.: К.І.С., 2009). Оксана Забужко розгубилася: "Чого ми хотіли, згадаймо, чогось же хотіли? / Невже тільки, справді, — дожить до наступного року?" І навіть стала ослизатися в розпач: "По спалених обширах мозку — немов по савані / бізоном зацькованим — розпач наосліп жене!" До всього депресивну рефлексію підбурював і червоний день власного календаря — проминання тридцятилітнього рубежу: "А це — минає молодість. Отак".

Ще більш політично заангажованою виглядає остання збірка "Друга спроба" (2009). Причому це вже не громадянські інвективи, хоч як гостро-дошкульні, — це вже апокаліптична стилістика біблійних наслань: "Вони ж проходять, вони ж завжди проходять: / по трупах наших надій, / по золі згорілих ілюзій — / не так, то інак, не прямо, то боком, раком, / маневром, обходом захоплюють території / одну по одній, сунуть з розколин, щілин, / з увімкненого й вимкненого, з отворів і розеток, / обертаючи все на загладу, вкриту лузгою / зжованих життів / і схаркнутих вір". Це про "політичну еліту" чи про електорат? Радше про останнє. "Уже не — як там? — Слово на сторожі, / А на сторожі Слова — від рабів". Злочин ватяності, "середовище сучасних мародерів незалежності" (Л.Плющ). Злочин і кара. 

Оглянуту книжку "Вірші: 1980–2013" названо лукаво. Нових віршів тут лише два на початку. Один датований 2011-м, інший — 2013 роком. А це означає що поезію Оксана Забужко полишила ще п'ять років тому. То чого ж нам очікувати від неї далі?

У вже пом'янутому інтерв'ю 2004 року є таке зізнання: "За обсягом тих знань, якими має володіти письменник, щоб написати роман, це десь так на 7–8 дисертацій би потягнуло". Отже, як видається, черговий роман з'явиться нескоро. Натомість багато знаків на те, що невдовзі матимемо подовження есеїстичної полиці ("Хроніки від Фортінбраса", "Let my people go: 15 текстів про українську революцію", "З книги мап та людей"). Уже нині на різних публікаторських майданчиках знаходимо значущі тексти — згадаймо бодай високорезонансний "Цей проклятий "квартирный вопрос" (Радіо "Свобода", 18.06.2015). Та й інтерв'ю, які нині дає пані Забужко, більше схожі на диктовку секретареві готових у голові текстів (див.: Інсайдер, 05.10.2015; 12.10.2015). Можна припустити, що матимемо від неї розвідку про Підмогильного або Плужника. А може, візьметься й за експрес-аналіз сучасного літпроцесу. Та в обидвох випадках то буде не так літературознавство, як історіософія дискурсу і патологоанатомія "загубленої людини". "Забужко десь від перших дебютних рядків і по тому — у кожному подальшому рядку, кожного його жанру — перебуває у літературних тортурах-пошуках тієї втраченої людини. Це її першотема. Академічно кажучи, генеральна семантика. Автентичні польові дослідження. На воістину катастрофальному просторі", — значить В.Скуратівський.

Хоч як крути — то буде "ідейна проза". І знову тоді якась Оксана Вох вигулькне зі своїм п'ятаком: "Особисто я дуже шкодую, що авторка не захотіла зробити з "Музею" справжній детектив". Ну так: і Достоєвський не зробив зі свого "Злочину і кари" справжнього детективу. А міг би — й Акунін у романі "Ф.М." яскраво-переконливо це уявив. Могла б, гадаю, і Забужко. Та навряд чи схоче. І слава Богу. А читача, вищого за детективний одвірок, сподіваюся, прибуде.

* * *

Почитала це все пані Оксана, та й каже: "А як там насправді було — то яке кому, Господи, діло! / Важливо — як буде. / А буде — як я напишу".

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №22-23, 15 червня-21 червня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво