«ОКЕАН ЕЛЬЗИ»: САМОСВІДОМІСТЬ ПОКОЛІННЯ - Культура - dt.ua

«ОКЕАН ЕЛЬЗИ»: САМОСВІДОМІСТЬ ПОКОЛІННЯ

7 лютого, 2003, 00:00 Роздрукувати Випуск №5, 7 лютого-14 лютого

Святослав Вакарчук належить до абсолютної меншості моїх знайомих, які за багато років спілкування не змінилися, не обросли снобізмом і самозахопленням...

Святослав Вакарчук належить до абсолютної меншості моїх знайомих, які за багато років спілкування не змінилися, не обросли снобізмом і самозахопленням. Він зміг зберегти внутрішній культурний стрижень, що одночасно дає свободу й обмежує розв’язність у мисленні.

Я спостерігала за «Океаном Ельзи» ще в середині 90-х, коли вони репетирували в приміщенні одного зі львівських студентських гуртожитків, і мене вражало кілька речей. Навіть у спілкуванні було видно, що інтонації Вакарчука, міміка, рухи призначені для сцени. Вже тоді ці люди були внутрішньо готові стати зірками. А ще пам’ятаю, після репетицій вони любили купити торт і довго обговорювати своє заняття. І це було настільки «непопсово» і глибоко, що хотілося вірити: вони підуть далеко...

Так і сталося. 1998 року вийшов перший альбом «Там, де нас нема», який практично відразу високо оцінили слухачі та критики. Те ж саме судилося і двом наступним платівкам — «ЯнаНебіБув» і «Модель». На початку березня нас чекає зустріч із четвертим альбомом «Океану Ельзи». Приємно, що кожен із дисків групи якісніший за попередній. Група не вичерпується, не з’являється відчуття надуманості, натягнутості.

Сьогодні вони найкращі в Україні. Тепер ми зустрічаємося зі Святославом не в студентському гуртожитку, а в затишному ресторанчику у східному стилі. Мені нарешті стає зрозуміло, чому Вакарчук так любить Японію. Його гострий погляд, голос із надривом, неспокійна манера говорити ніби потребували цього доповнення — східного спокою в атмосфері та лаконічності в обстановці. А ще це східне прагнення проникати в душу, всупереч західній апеляції до розуму та інстинктів.

— Останнім часом ви працювали над новим альбомом. Чого нам від нього чекати і коли? Кажуть, він поки що без назви.

— Альбом уже записали. За тиждень-другий він має бути готовий. Назви я поки що не скажу — з робочими назвами в мене не раз траплялося так, що чим більше я її розголошую, тим менше шансів, що вона буде саме такою. Хоча вона в мене придумалася вже досить давно. Обкладинку альбому, оскільки, на наш погляд, це — частина творчого звернення до аудиторії, ми розробляємо самі. Загалом, наша група не надає великого значення зовнішньому вигляду, ми віддаємо перевагу змісту. Тому обкладинка буде досить примітивною. Мені здається, так і треба.

— Ви чи не перші в Україні зробили сингл.

— Ні, не перші, — це вже робилося в Україні. Але ми перші, хто зробив з синглу не просто рекламу наступного альбому. Так, звичайно, коли співак чи група випускає дві пісні, вони ними заявляють, рекламують майбутню платівку. Наша рекордингова компанія хотіла подивитися, який запит на таку музику на ринку, як вона продаватиметься. Наскільки я можу судити, експеримент вийшов вдалим. Втім, бізнесовий бік мене мало цікавить. Тобто мені важливо, як продаватиметься альбом. Але в першу чергу, випускаючи сингл, ми хотіли, щоб люди почули пісні, які актуальні в цей час.

— У цьому альбомі, наскільки мені відомо, мають бути пісні англійською мовою.

— Я не впевнений, що пісні англійською ввійдуть до альбому. Так, вони є, вони записані. Але їхня присутність в україномовному альбомі під питанням — це трохи псує концептуальність. Ми хочемо, щоб альбом став наче однією великою піснею на 40—45 хвилин. Вона має бути єдиною за настроями, емоціями, життєвими орієнтаціями. Так, там використані різні музичні форми, які переходять одна в іншу, але важлива ця концептуальна єдність. Англійські пісні при такому задумі трошки не вписуються.

— Чому ти звертаєшся до англійської? Чогось бракує в українській?

— Якщо хочете, це данина дитячому захопленню англійським і американським рок-н-ролом. Бажання колись зробити те, що я роблю, «мовою оригіналу». Взагалі, чи не перша пісня, яку я написав, була саме англійською мовою.

— Не знаючи про дитячі вподобання, можна подумати, що це захоплення англійською пов’язане з виходом на західний ринок.

— Мабуть, так, це пов’язано і з ринком теж. Ми, чесно кажучи, не пробували виходити на західний ринок з піснями українською мовою. Можливо, це б теж вийшло, але з англійською, гадаю, трошки простіше. Інша річ — російський ринок. Нам, до речі, вже неодноразово казали: якщо ви співаєте англійською, чому не співаєте російською? А тому що не хочемо. Не бачу сенсу. Гадаю, брендовість «Океану Ельзи» в Росії саме в тому, що ця група співає українською. На жаль, для Західної Європи Україна не є чимось настільки близьким і зрозумілим, як для Росії. Тому, можливо, до неї варто звернутися англійською. Принаймні заради експерименту. Насправді англомовні пісні, про які йдеться, я писав відразу англійською мовою, потім вони з’являлися українською. Жодна пісня не перекладена англійською з української.

— Англійська мова краще «вкладається» у твій стиль?

— Гірше. Мені тяжче співати англійською. Так, є слова, які добре кладуться на музику, але внутрішньо мені важче співати, інтонувати, ніж українською. Англійська мова тяжка для інтонування. Я її не відчуваю так, як рідну. Коли співаю українською, взагалі можу не звертати уваги на якість співу, на те, як я це роблю, як це слід робити, і все одно виходить те, що треба. Я звертаю увагу тільки на той емоційний стан, який хочу передати слухачеві. Гадаю, цьому є дуже мало аналогів — співаки рідко приділяють таку увагу інтонуванню. У нас не вміють інтонувати.

— Що ти маєш на увазі під «інтонувати»?

— Я наведу приклад. Чим відрізняється Алла Пугачова від сотень співачок, які виконують ті ж самі пісні? Вона передає голосом музику душі. А коли співають Альона Апіна чи Таня Овсієнко, виходить, вибачте, фігня. Вони не вміють цього робити. І це пов’язано не з професіоналізмом у вокалі, а насамперед із внутрішнім світом співака. З тим, що є всередині. Я це відчуваю. Я аж ніяк не можу назвати свій спів професійним. Але люди люблять «Океан Ельзи», гадаю, саме тому, що відчувають нашу щирість. Вони переймаються або не переймаються твоїми емоціями. І коли я співаю ненатурально в студії, а потім прослуховую, — сам не вірю і переписую пісню. Мені кажуть: чому, це ж гарно вийшло. А як на мене — неправдиве не працює.

— Інколи можна почути думку, що ти навмисно вишукуєш нестандартні і навіть маргінальні теми для своїх пісень. Зокрема йдеться про пісню «Друг».

— Чому нестандартні? Це завжди пісні екзистенційного змісту — вони завжди про людей та їхні стосунки. Не обов’язково про любов. Я дуже рідко торкаюся широких соціальних питань. Мої теми — це людина з людиною або людина сама з собою. Я ще себе не навчився розуміти, щоб робити якісь соціальні узагальнення. Може, колись до цього прийду, але поки що — ні. В нас усі пісні — в одну точку. Те, про що я написав пісню «Друг», — реальна історія з мого життя. І я гадаю, що таке траплялося не тільки зі мною. Просто хтось боїться про це говорити вголос. А я не побоявся. Інколи кажуть: як таке можна написати? А я не розумію, як таке можна не написати: це ж очевидно, це трапляється з нами, це значно простіше для мене, ніж написати якийсь патріотичний чи антивоєнний гімн. Будь-яка пісня, яка народжується в людині, — народжується не тому, що тема унікальна, а тому, що людина тим живе. І відгук у слухача вона теж знаходить саме завдяки тому.

— В останніх твоїх роботах здається, що надривність у виконанні стала для тебе певною стильовою ознакою. Ти її навмисно культивуєш?

— Ні, я просто знайшов себе. У мистецтві не можна себе стримувати, думати, чого забагато, а чого замало. Під час запису останнього альбому в одній з пісень при слові «сміявся» мені справді стало смішно, і я засміявся у мікрофон. Воно звучало трохи дивно, але це було щиро, і я не став того виправляти. Хтось, може, вважає, що це спекуляція. Але якби то була спекуляція, воно б не звучало так гарно, не торкало б людей. Люди відчувають, де щиро, а де штучно. Я знаю співаків, які співають із надривом, але при тому я не просто не вірю, мені здається, що вони знущаються з мене. Надрив не робиться штучно. Якось так склалося, що на концертах інколи співаки можуть співати, не стримуючи емоцій, а в студію це переносити бояться. Бояться зайвий раз голос не втримати, слово різке сказати, чоловіки бояться виявити слабкість. Чому? Найбільша сила чоловіка у тому, щоб не боятися показати свою слабкість, а не навпаки.

— Але це свого роду культуральна вимога до чоловіка.

— Так, у нашій культурі склалися дивні стереотипи. Я маю доволі різку думку про цю культуру. Так склалося, що все якісне, що твориться в нас, не може прокласти собі шлях. «Океан Ельзи», швидше, виняток — нам вдалося пробитися самотужки.

— З чим, на твою думку, це пов’язано?

— З неадекватністю тих, від кого щось залежить. Це особливо помітно в Києві — тут є величезна кількість такої собі «золотої молоді», такої «модної» публіки, яка дивиться «модне кіно», і читає «модні книжки», і розповідає, що, окрім групи такої-то, в сучасній музиці «більше нічого не існує». Коли читаєш рецензії цих людей, журнали, в яких вони виступають чи які вони видають, стає смішно. Люди за все життя ні фіга, перепрошую, не створили і з таким мудрим виглядом, з виглядом витонченого аристократа розповідають: це банально, це смішно, це по-дитячому. Дуже багато якісного під те підпадає. На жаль. Адже нашій країні зараз потрібна насамперед хороша масова культура. Хороша масова культура може об’єднати людей. Не Поплавський, а щось справді хороше. У 1995—97 роках нас захлеснула хвиля настільки низькопробної музики, що вона багатьом людям зіпсувала смаки або й узагалі відвернула від сучасної української музики. Дніпропетровськ, Одеса, Харків — там просто перестали сприймати українську музику після того, що наробили всі ці виконавці. До речі, у Львові вони чомусь були чи не найбільш популярні. Як згадаю всі ці стадіони, які збирав який-небудь «Фантом»... Мені було просто боляче від того. І ось тепер, коли з’являється щось справді якісне, воно виявляється нікому не потрібним. Імена деяких виконавців та груп невідомі широкому загалу, тоді як вони мусили б стати популярними. Є п’ять-шість імен, які щось означають на масовій сцені. І мушу сказати, що й наша популярність — це заслуга слухачів. Я не можу сказати, що нас люблять критики. Все життя наражаюся на те, що чим більше ти робиш, чим більше людей ходить на твої концерти, чим більше продаєш альбомів, тим більше отримуєш колкостей від критиків. Такий у нас стиль — люблять підколоти, щось неприємне сказати, хай і необгрунтовано. Мабуть, у людей немає іншого способу для самовираження. Мені це чуже: якщо навіть людина не близька мені по духу, я не розумію того, що вона робить, але якщо вона працює, живе роботою — я ставлюся до неї з повагою.

— «Витончена золота молодь», насамперед київська, орієнтується на так зване «концептуальне мистецтво». Інколи достатньо назвати щось «концептуальним», щоб воно було взяте на щит, незалежно від його якості. Як у вас із концептуальністю?

— Наша музика зовсім не концептуальна. Хоча ми пробуємо робити концептуальне мистецтво. Як на мене, концепція — це єдина ідея, якої ти тримаєшся і не відступаєш у бік ані на крок. Останній альбом — саме така спроба. Я прагну цього, але досі це мені не вдавалося. Концептуалізмові, особисто в моєму житті, заважає любов до розмаїття в музиці. Я дуже люблю різну музику і не можу собі відмовити у стрибках у різні боки. Може, це і є моя концепція? Взяти, наприклад, групу «Queen». Важко сказати, у якому стилі вони працювали, — все різне, все весь час нове й інше. Але мене це захоплює. Візьміть наші пісні: «Холодно», «Друг», «911» — це ж різні групи співають. І це просто задоволення.

— Що витворило ваш стиль, окрім англійського й американського рок-н-ролу? Мені доводилося чути думки про близькість вашого стилю до львівського міського романсу.

— Можливо, щось у цьому є. Місто, в якому ти народився, дуже впливає на тебе. Група зі Львова завжди залишиться групою зі Львова, так само, як група з Петербурга залишиться групою з Петербурга, а група з Сіетла — групою з Сіетла. Цього не забереш. Але я думаю, що тут ідеться насамперед про окремі пісні. «Холодно», наприклад. До того ж останнім часом я багато слухав давньої музики — джаз, стара естрада 30—40-х, європейська й американська, — а вона перегукується з цим «міським стилем». Той-таки утьосовський джаз — це майже те, про що ми зараз говоримо. Воно мені дуже близьке — своїм мелодизмом, легкістю, натуральністю. Коли співає Білі Голідей, чи Соломія Крушельницька, чи той-таки Утьосов, хочеться плакати. При тому що я дитя 90-х років і виховувався більше на «Нірвані», я дуже люблю цю стару музику. А львівський романс знаю дуже мало. До того ж він насправді переважно польський. Але, мабуть, хоч я безпосередньо й не дуже обізнаний з цією музикою, воно якось передалося «через каміння». Окрім того, я не забуваю, що є українцем, і намагаюся небанально, тонко вплітати в музику народні мотиви. Не роблячи її фольклорною, але надаючи певної мелодики, яка дозволить людині з Англії розчути, що це східноєвропейська, а не англосаксонська музика, навіть якщо вона співається англійською. До речі, в цьому альбомі є три пісні, написані в розмірі 3/4, — це теж вплив чогось зовсім не рок-н-рольного. Може, народне, може, щось із початку століття.

— Мене, скажу чесно, заінтригувала ваша співпраця з Пепсі. У якій із її рекламних програм ви відчуваєте себе більше «на місці» — «Музика в стилі пепсі» поруч із Майклом Джексоном, Рікі Мартіном, Робі Вільямсом чи «Нове покоління обирає»?

— Ми взагалі ніколи не шукаємо рекламних контрактів. Ми ні до кого не звертаємося з такими пропозиціями. Зазвичай із цим приходять до нас. Звісно, пропозиція Пепсі була для нас приємною. Хоча б тому, що західні компанії нічого не роблять просто так. Пепсі прийшли до «Океану Ельзи» тому, що в них не було на той час іншого варіанту. «Океан Ельзи» справді виявився вибором покоління. В цій роботі насамперед важило те, що вперше на пострадянському просторі для цієї акції було вибрано місцеву групу. Тобто було визнано, що є українська група, ім’я і обличчя якої багато скаже людям. Це важливо для самосвідомості всього покоління.

— Що вас єднає з цим поколінням? Чому, на твій погляд, воно обрало вас?

— Саме «Океан Ельзи» показав нашому шоу-бінесу, що можна робити те, що тобі подобається, ні під кого не підлаштовуватися і при тому залишатися фінансово успішними, незалежними, до того ж, наскільки я можу стверджувати, мати підтримку в народі — нас люди люблять. Це для мене велика честь. Це покоління формувало свої погляди у 90-ті роки. Вони були важкі, все змінювалося, ніхто не знав, чим усе закінчиться, але в нас вистачило сил через усе пройти і залишитися такими, якими ми є. Нас ніщо не змінило. Якими ми були сім років тому, коли починали, такими й залишаємося. Ми робимо свою музику, і нам однаково, що скажуть критики, що діється навколо нас. Я розумію, що українського шоу-бізнесу немає, що наша музика перебуває у жалюгідному стані, але мене це абсолютно не обходить. Я отримую задоволення від того, що роблю. Звісно, мене хвилюють події навколо, але вони не заважають мені жити і творити. Ми маємо свою мету і до неї йдемо, хоч би там хто що казав. Ми отримуємо задоволення від своєї роботи. І тому, гадаю, ми є символом покоління настільки, наскільки це покоління виховало нас. Ми в ньому народилися. Ми не можемо бути окремо від нього. Від тих людей, які заснули в одному ліжку, а прокинулися в іншому. Вони не встигли у свідомому житті пожити в одній системі, як уже потрапили в зовсім іншу. І гадаю, всі люди, які народилися у 70—80-х, нас добре розуміють. Ті, хто народжується зараз, матимуть уже інший склад, інші пріоритети й іншу музику. У цьому плані ми, безумовно, є частиною свого покоління.

— Ваша впливовість на тих, хто вас обрав, напевно, змушує якісь політичні сили шукати вашої підтримки?

— Ми не говоримо про політику зі сцени. Мені смішно після всього того, що відбувається в нашій країні, ще вставляти свої «п’ять копійок». Це було б просто немудро. Ми говоримо про те, про що люди — кожна людина — думають з ранку до вечора. Люди насправді не дуже замислюються над тим, про що пишуть у більшості газет і говорять у новинах. Люди думають про любов, про своє особисте щастя, про те, що в них болить голова чи серце. Про таке не йдеться на перших сторінках, хоч насправді люди думають головно про це. Дуже мало людей у цій країні, які починають день з читання бізнес-новин або політичних зведень. А для решти зранку головне — щоб було з ким прокинутися поруч. Тому, можливо, ми намагаємося жити таким життям і не псувати себе зовнішніми факторами. Душа для людини найважливіша.

— Тобто ви свідомо дистанціюєтеся від політики?

— Інколи я маю бажання сказати людям щось, пов’язане з політикою. Але вважаю, що наразі ще не той час, коли мені варто говорити. Я звик говорити, коли мене чують.

— Однак багато ваших колег беруть участь у передвиборних акціях і відстоюють своє право на це.

— Участь у передвиборних акціях — це політична проституція. Ми все життя працюємо над тим, щоб бути незалежними від цих речей. Ми брали участь у різних політичних акціях, але ніколи не виступали на боці якихось політичних сил. Ми брали участь зрозуміло з яких причин — я від цього не відмовлявся. Якщо тебе запрошують як музиканта на акцію, яка не суперечить твоїм поглядам, ти просто виконуєш свою роботу. Але ти мусиш пам’ятати, що на тебе дивляться люди і приймають якесь рішення. І тому зараз ми відбиваємося руками і ногами, щоб не бути втягнутими в такі речі. Я розумію, що якщо колись мене могли послухати лише 100 тисяч чоловік, то тепер мене слухатиме 10 мільйонів, — доводиться дуже добре думати, перш ніж до них звернутися.

— Ти б став висловлювати свої погляди публічно, якби поділяв якісь громадські позиції?

— Я не відчуваю себе настільки авторитетним у політиці, щоб адекватно говорити про неї. Мої політичні погляди при мені: може, вони не варті уваги, може, я просто не знаю, як їх краще висловити, може, колись зможу це зробити. Наразі політика не цікавить мене. Вся моя діяльність спрямована на музику і — якщо вже так необхідно при тому мати громадянську позицію — на покращання іміджу української музики. Хоч би які ми були популярні, ми ніколи не станемо проурядовою групою. У центрі нашої уваги люди, прості люди, і той імідж, який ми створили, — він не є надуманий. Мені інколи вказують на те, що до нас на концерти ходять депутати, політики, вони слухають нас, люблять нашу музику. Але мені не цікаво, яка посада в цих людей і в яких авто вони їздять. Мені головне, що вони люди. У цьому плані хотілося б підтримувати свою культуру — як внутрішню, так і зовнішню. Тому що, за великим рахунком, те, що зараз відбувається в нашій культурі, — це профанація. Чомусь люди, які впливають на суспільну думку, намагаються всіх переконати, буцімто наш народ має те, на що заслуговує. Це просто грубий цинізм. Якось так склалося, що в нас і до владних трибун, і до сцени дорвалися люди, які нічим, власне, не є. Вони реалізовують свої величезні амбіції, а решта їх не обходить. І ці розмови про «те, що народ заслуговує», — це цинічне самовиправдання.

— Але невже в нашому шоу-бізнесі досі немає достойних продюсерів, здатних розкрутити щось вартісне?

— Причому тут «розкрутити»? «Розкрутити» можна будь-що на рівень звичайного комерційного продукту, це в нас можуть — є блискучі приклади того. Але не це створює культуру нації. Це може бути хороший комерційний продукт. Та при чому тут мистецтво, культура? На тому гроші заробляють. А я маю на увазі щось таке, з чим асоціюється культура країни. Візьмімо групу «Кіно» в Росії, яка наприкінці 80-х була символом, визначала культурні пріоритети певного покоління. Такі штуки об’єднують людей. А в Україні є 300 тисяч співаків, а таких виконавців, які можуть заповнити публікою Палац спорту, всього два. Решта беруть участь у хіт-парадах, крутяться на телебаченні, отримують нагороди.

Це проблема не продюсерів — це проблема самосвідомості всієї системи. Від самих музикантів і до продавців касет. Я це на собі відчув. Чомусь вважають, що в нас зараз немає проблем із появою на телебаченні, на радіо. У нас їх начебто і справді не було. Та ось ми зняли кліп «Холодно» і коли хотіли віддати його на телебачення, нам спочатку відмовили. В нього, бачите, не новорічна тематика, а телеканали не хочуть перед Новим роком псувати людям настрій. Отакий аргумент. І це кажуть «Океану Ельзи» — популярній групі. А що говорити про молодих виконавців, яких музичні редактори радіостанцій навіть слухати не стануть — викидають відразу в ящик. У результаті вони не мають грошей, не мають можливостей для повноцінних репетицій, у них погані інструменти, низька впевненість у собі. Як з усім цим можна займатися активною творчістю? Для стимулювання зростання треба щоб хоч хтось сказав тобі, що твоя творчість варта уваги.

— Якось один із західноукраїнських поетів висловився в тому сенсі, що в Києві йому не затишно, бо тут треба «бути інтелектуалом», а він не відчуває в собі потреби бути ним. У тебе не було такого відчуття?

— Я не вважаю себе ні інтелектуалом, ні навпаки. Я маю вищу фізико-математичну освіту, але вважаю себе музикантом. Я прочитав сотні книжок за своє життя, але не думаю, що цим слід пишатися і через те вважати себе інтелектуалом. Цього й не треба. Просто є частина людей навколо мистецтва, яка все, що виходить за рамки їхніх уявлень про те, «як треба», або ж стає надбанням народу, вважає «поп-культурою», «профанацією», «кон’юнктурою» тощо.

— Ви не боїтеся таких ярликів?

— Та я все життя їх на собі ношу! Групу, яка збирає десять тисяч людей на своєму сольному концерті, вже інакше й не назвуть. Втім, я не вважаю, що якісна поп-культура — це легше або менш важливо, ніж якісний андерграунд. Свого часу ми були й андерграундом. Просто, залежно від того, скільки людей тебе любить і знає, ти переходиш з андерграунду в розряд поп-культури.

— В експертних опитуваннях одного з минулих років ви справді проходили відразу за кількома номінаціями: «Поп-група», «Рок-група», «Альтернатива». Відтоді мене мучить запитання: куди ж вас зарахувати?

— Мене теж...

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №35, 21 вересня-27 вересня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво