ОДКРОВЕННЯ МОЖЕ БУТИ ВИСЛОВЛЕНЕ МОВОЮ БУДЬ-ЯКОЇ КУЛЬТУРИ

Про проблеми вітчизняного книговидання «ДТ» писало неодноразово. Та в поле нашого зору потрапляла переважно художня, масова, наукова й навчальна книжка, значно рідше — духовна. Тоді як попит і пропозиція у цій сфері розвиваються, у кожному разі, якщо судити з асортиментів книгарень. Проте найчастіше це книжки, видані в Москві чи Пітері. А що ж Україна, де видавничий бізнес поставлений у зовсім інші умови й де книговидавцям конкурувати з Росією дуже важко? З цими запитаннями ми звернулися до головного редактора видавничого центру «Пролог» священика Петра Зуєва.

— У сфері видання православної книжки ми багато в чому першопрохідці. В Росії сьогодні такі видавництва існують, хоча, гадаю, великі видавництва із серйозним науковим потенціалом і там рідкість. Адже зібрати команду професіоналів — справа нелегка. Потрібні люди зі знаннями в різноманітних сферах богослов’я й гуманітарних наук — біблеїсти, фахівці з історії Церкви і догматичного богослов’я, знавці давніх і нових мов. Що ж до України, то тут поки що, крім нас, спеціалізованого православного видавництва взагалі немає. Нам удалося зібрати команду людей, які раніше вже брали участь у різноманітних видавничих і науково-богословських проектах. Хто ці люди? Не без іронії скажу, що це так звана церковна інтелігенція.

— А при чому тут іронія?

— Хіба ви не знаєте, що «від інтелігенції всі біди»? Це вона переймається вічними питаннями, схильна до «лібералізму», обговорює накази, прагне до вільнодумства тощо. І головне — ніколи, за жодних обставин не вписується у «формат», рядки й не працює «у графіку». Мені як головному редактору доводиться такими людьми керувати. А чи легко керувати людьми, котрі розумніші за тебе самого?

— Чому ви вважаєте себе першопрохідцями — що, до вас ніхто не видавав в Україні православних книжок?

— Звісно ж, видавали, але православного видавництва, яке працювало б у професійному форматі, до нас не було. Книжки видавали парафії, монастирі, синодальні відділи. Церква зорієнтована на видання переважно богослужебної літератури. І в неї немає сьогодні можливості створити професійне видавництво. Чимало храмів будуються, сільське духівництво живе дуже скромно, практично голодує. А видавничі проекти потребують серйозних вкладень — це Церкві сьогодні ще не до снаги. Що ж до світських видавництв, то вони найчастіше випускають книги з релігійної філософії, зокрема спадщину російської релігійно-філософської думки: книжки Володимира Соловйова, Миколи Бердяєва, Семена Франка, о.Павла Флоренського й о.Сергія Булгакова.

— Мені здається, вони вважали себе не філософами, а богословами. Чи у вас інша точка зору?

— Для стародавніх греків філософія й богослов’я становили, по суті, одне й те саме, тобто богослов’я було філософствуванням про божественне. Богословами називали і давньогрецьких поетів Гомера та Гесіода. Чому? Вони розповідали про божественне, а богослов’я — це слово про Бога. Відповідно до Климента Александрійського, філософія підготувала грецький розум до прийняття християнства так само, як старозавітна релігія, «закон» — іудеїв. Та й Святі Отці Церкви, що сформулювали основи християнського вчення, широко вживали при цьому філософську мову й термінологію. Між філософією і богослов’ям є реальна розбіжність, але немає нездоланної відстані, вони співіснують. Що ж до згаданих російських мислителів, то вони були і філософами, і богословами. Стосовно отця Сергія Булгакова можна з більшою впевненістю сказати, що він першу половину життя був філософом, а другу — богословом. У творах о. Павла Флоренського важко відрізнити богословські місця від філософських. Крім того, він був фахівцем ще в цілій низці інших галузей — математиці, фізиці, мистецтвознавстві, філології, лінгвістиці.

— А його книжки могли б виходити в «Прологе»?

— Тобто пройшли б вони нашу «цензуру», чи не виявилися б «занадто вільнодумними»?

— Можна й так сказати.

— Гадаю, якби цих авторів не видавали так широко світські видавництва, ми б із задоволенням узялися за це. Розбіжність, певне, полягала б лише в тому, що «Пролог» прагнув би подати їх у коректній для церковного видавництва формі, надаючи читачеві можливість ознайомитися із сучасним станом проблеми, із тим, як сучасна богословська думка осмислює проблематику, на якій зосереджені ці автори.

— Отож якщо світські видавництва випускають сьогодні релігійно-філософську літературу, то ви зосередилися на богословській.

— Не лише. Ми працюємо в кількох напрямах. Перший — книжки з біблеїстики. У серії «Біблійні дослідження» ми вже випустили цикл лекцій сучасного автора о. Олександра Сорокіна «Введение в Священное Писание Ветхого Завета» і книжку одного з дореволюційних професорів Київської духовної академії Миколи Маккавейського «Археология истории страданий Господа Иисуса Христа» — жива й цікава книжка. Маккавейський докладно описує картину арешту, засудження і страти Спасителя, причому залучаючи всю доступну на той час літературу — включно з текстами Йосипа Флавія, римських істориків, Отців Церкви, Талмуда, а також знайденими під час археологічних розкопок. До речі, саме цією книжкою користувався письменник Михайло Булгаков, коли вивчав євангельську історію, готуючись до написання «Майстра і Маргарити». А це свідчить про те, що вона була, з одного боку, капітальна в науковому плані, а з другого — популярна, у кожному разі, серед інтелігенції. Що ж до о. Олександра Сорокіна — його книжка написана з урахуванням даних сучасної західної біблеїстики, але одна з її переваг — глибина погляду на біблійну історію, якої інколи так бракує західним книжкам з біблеїстики.

— А з чим це може бути пов’язано, з прагненням до популярності?

— Не обов’язково. Просто у Православної Церкви дуже давня традиція тлумачення Святого Письма. Протестантські деномінації в основному сягають XVI століття, а православ’я береже давні церковні перекази. До речі, це визнає багато хто на Заході, де в минулому столітті чимало протестантів, особливо лютерани й англікани, серйозно зацікавилися богослов’ям Отців Церкви, зокрема їхнім тлумаченням Біблії. Це парадокс: тоді як в Україні протестанти часто обвинувачують православних у недостатній заглибленості у Святе Письмо, — на Заході їхні одновірці захоплюються тим, що православ’я зберегло неушкодженою церковну традицію тлумачення Біблії.

— А на чому ще, крім біблеїстики, зосереджено вашу увагу?

— Друге за важливістю значення посідає видання Святих Отців — людей, котрі досягли певного рівня святості й зуміли адекватно висловити самосвідомість Церкви. Тому їхні праці склали традицію Церкви, її віровчення, стали «розшифровкою» Переказу, який передав апостолам Христос. Як я вже казав раніше, Отці використовували мову своєї епохи, зокрема філософські досягнення свого часу. Тому їхні твори у певному сенсі можна назвати філософським осмисленням Одкровення, і це справді було революційною подією в житті Церкви. Тому позиція тих, хто стверджує, що Одкровення, так би мовити, «не перекладається», що богослов’я має говорити лише своєю особливою, «священною» мовою й цуратися спілкування з сучасною філософією, — уразлива. Отці думали інакше. Одкровення може бути висловлене мовою будь-якої культури, інакше воно не було б універсальним.

— Ви видаєте книжки саме східних, візантійських Отців?

— Ми намагаємося видавати класичні праці, передусім візантійських Отців. Проте Православна Церква не вважає, що епоха Отців закінчилася у V столітті. Одкровення взагалі не може закінчитися в тому чи іншому столітті, воно буде завжди, Бог завжди відкриватиме себе Своїй Церкві. Спілкування, отже й богослов’я, слово, яке Церква може винести з цього спілкування, ніколи не припиняться. Тут можна навести живий приклад із нашої видавничої практики. Наша перша книжка із серії «Святые Отцы и учителя Церкви» — це трактат «Большое огласительное слово», що належить святителеві Григорію Нісському, чудовому візантійському богослову IV століття. Та вслід за нею ми дозволили собі випустити в рамках цієї самої серії книжку, автор якої жив наприкінці XVIII—на початку XIX століття. Це преподобний Никодим Святогорець, учений афонський чернець того часу. З цього приводу чудово висловився оксфордський молитвеник і учений єпископ Калліст Уер: «Стверджувати, що святих отців більше бути не може, — це стверджувати, що Святий Дух покинув Церкву».

— А сучасних авторів ви видаєте?

— Безумовно. Ми із задоволенням видаємо книжки авторів, що були написані нещодавно або кілька десятиріч тому. Скажімо, «Пролог» випустив у світ уже три книжки о. Олександра Шмемана: «Исторический путь Православия», «Введение в литургическое богословие» та збірник його статей, присвячений таїнствам Сповіді та Причастя. Нині готується наступна його книжка —«Литургия и предание», — «Пролог» уперше її переклав російською мовою, раніше вона видавалася лише англійською... Отець Олександр Шмеман — православний богослов, який живе на Заході, один із засновників Православної Церкви в Америці. Іноді він висловлює думки, з якими не всі погоджуються, проте цей богослов дуже популярний на Заході. Інші наші автори — два єпископи російського походження, які також жили на Заході: книжка «Как мы веруем» архієпископа Павла (Олмарі-Гусєва) і катехізис єпископа Олександра (Семенова). Це прості, але глибокі книжки, і я рекомендую їх усім, хто хоче довідатися, у що вірують православні.

— Отже, ваша спеціалізація — закордонні православні автори?

— Не зовсім, на Заході справді було багато видано в радянську епоху, коли Церква не могла вільно розвиватися на Батьківщині. Що таке «російське богослов’я ХХ століття», на Заході знає багато хто, і не лише з-поміж православних. Це справді золота спадщина вітчизняного богослов’я, і вона ще не до кінця вивчена. Та ми не забуваємо й про наших вітчизняних авторів. Назву лише кілька книжок, які нині готуються до друку, причому готуються з рукописів. «Катехизис гонимой Церкви» — така робоча назва книжки, що вийде в «Прологе» найближчими місяцями. Її рукопис був знайдений відомим істориком Сергієм Білоконем в архіві однієї з катакомбних київських громад. В оригіналі книжка названа «Беседы о Святой Православной вере» — це цикл розмов по Символу віри, що відбувалися 1925 року. Як жила Церква тоді? Про що думали, чого прагнули люди, які нелегально збиралися для вивчення християнської віри? Що вони думали про комуністичну владу? Гадаю, це буде не лише чудова книжка, а й надзвичайно цікавий історичний документ. Ще одна книжка, про яку я хотів би згадати, — «Избранное» із розмов, проповідей, листів та статей новомученика Анатолія Жураковського. Він писав богословські есе, полемічні статті, вірші. І все це в єдиному творчому пориві, без штучності, надриву, дуже життєво і безпосередньо, як дитина...

— А авторські права — як ви розв’язуєте цю проблему?

— Наскільки мені відомо, деякі вітчизняні видавництва дуже легковажать цим питанням. Вони видають книжки, а власники авторського права про це нічого не знають. Але яка перспектива в такого видавництва? Та й чи морально це — багатіти чужою працею? Ми тут намагаємося працювати в рамках правового поля. Наші фахівці спочатку вивчають питання авторських прав — чи є вони й кому належать, а потім уже розглядаємо питання про початок роботи над книжкою. Якщо це переклад, то спочатку потрібно отримати право на його здійснення, потім укладається договір із перекладачем.

— Як і де ви розповсюджуєте свої книжки?

— Не без труднощів, але продаємо, причому наш головний покупець — парафії в Україні й Росії, куди наші книжки також потрапляють за обміном із російськими православними видавництвами. Водночас ми докладаємо зусиль і до того, щоб наші книжки були представлені у світських магазинах, у світській книжковій мережі. І, слава Богу, вони там уже з’являються.

— Якщо вас читають і в Росії, отже, книжки в основному російськомовні?

— Це правда, такі сьогодні потреби українського ринку. Більшість наших читачів зорієнтовані на російськомовну книжку. Але ми прагнемо видавати й україномовну книжку, таку потрібну сьогодні православним у західних регіонах України. Лихо лише в тому, що видання україномовної книжки без чиєїсь підтримки — це практично явно збитковий проект. У мене є мрія — видати на допомогу православному християнинові молитвослов із паралельними текстами слов’янською та українською мовами. До такого молитвослова могли б увійти всі основні церковні богослужіння, і він би значно допоміг нашим парафіянам глибше й осмисленіше брати участь у богослужінні. Але це справа не одного дня, та й коштів для такого проекту ми не маємо. А це дуже потрібно, тому що переклади, які сьогодні розповсюджують неканонічні Церкви, виконані на недостатньому рівні, їх використовувати не можна. І вони, власне, ніде, крім цих конфесій, не розповсюджуються. Однак слід не лише критикувати, а й виправляти наявні там помилки, роблячи нові переклади.

— А Українська Православна Церква, до якої ви належите, вам допомагає?

— Безумовно, і ми дуже вдячні їй за цю допомогу. За благословенням Блаженнійшого Митрополита Володимира, ми тісно співпрацюємо з Київською духовною академією, яка рецензує наші книжки й допомагає нам у науковій редакції текстів.

— Ваші книжки проходять щось на кшталт церковної цензури?

— Цензура — непопулярне нині слово, особливо для світського читача, який пов’язує його з неможливістю отримати якусь інформацію. Але для церковного видавництва важливо, щоб книжки, які ми видаємо й розповсюджуємо, адекватно передавали вчення Православної Церкви. Тому і є потреба в рецензуванні видань. І це — норма не лише для Церкви. Візьміть будь-який науковий інститут — чи дозволить він своєму співробітнику видавати монографію під інститутським грифом просто так? Книжка рецензуватиметься, обговорюватиметься, і лише потім наукова рада прийме рішення про її видання. Так само й Церква, ми теж прагнемо, щоб від її імені виходили тільки вартісні, справжні видання.