Один розгніваний чоловік. Олексій Горбунов: «За «мило», яке сьогодні знімають стахановськими темпами, треба або до в’язниці саджати, або на шахту відправляти!»

З ДОСЬЄ

Олексій Горбунов 1984 року закінчив Київський інститут ім. І.Карпенка-Карого (курс Костянтина Степанкова). Від 1984 до 1995 року — актор Театру-студії кіноактора кіностудії ім. О.Довженка, потім — актор Камерного театру М.Нестантинера і Театру російської драми ім. Лесі Українки (де зіграв у спектаклі Юрія Одинокого «Закоханий метелик»). Соліст групи «Грусть без маркировки», працював діджеєм на київських радіостанціях (радіо «Ностальжі» та ін). Вів на українському ТБ програму «Нічний будильник». Організатор і ведучий двох дискотек — «Джанкой» і «Джуманджі» (м.Київ). З успіхом грав у антрепризних постановках Олега Меньшикова «Гравці» (Швохнев) і «Кухня» (Хаген Карлович).

Олексій Горбунов — український актор, нині більш ніж затребуваний російською кіноіндустрією. Кінохіти лише цього року за його участі — «Полювання на Піранью», «Мечоносець». На підході новий фільм Микити Михалкова «Дванадцять розгніваних чоловіків», де в актора важлива роль. Горбунову — 45. І очевидно, що сьогодні він на піку популярності (відомим у народі його зробили фільми «Графиня де Монсоро», «Лінії долі», «Червона капела», «Статський радник», «Курсанти», «Каменська» та багато інших). Нещодавно на київській прем’єрі «Полювання на Піранью» його появу на екрані зустріли оплесками — свій! Свій не лише за принципом земляцтва, а й за усвідомленням життя. Олексій точно вловлює його серцебиття і не напружуючись потрапляє у кожен подих — що набагато дорожче, ніж найбільш прорахована акторська гра. Талант Горбунова такого ж унікального діапазону, як і його голос — мов ієрихонська труба, мов токата Баха в органному звучанні… У ньому ніби вібрує якась струна буття, що відповідає істинному — цей голос розпізнаєш у будь-якому хаосі звуків і віриш йому беззастережно.

— Олексію, щойно на екрани вийшов фільм Пилипа Янковського «Мечоносець» з вашою участю. До якого жанру можна віднести цю картину?

— «Мечоносець» — це фентезі, трилер, бойовик і «роуд-муві» — погоні. У головних ролях там Чулпан Хаматова і Артем Ткаченко, хороший молодий актор. А в мене роль невеличка і чимось нагадує мого героя у «Полюванні на Піранью»: теж бандит. Спочатку мені через це було якось ніяково, та коли я прочитав сценарій, побачив, що він зроблений досить-таки доладно і фільм знятий дуже гідно.

— Охоче вірю, хоча останнім часом поняття «гідно» в кіно дуже розмите. Тепер уже не розрізниш, хто що знімає, — у більшості кліпова, смикана манера...

— Ну, з іншого боку, народу це подобається. Та й у непрофесіоналізмі тут нікого звинуватити не можна. А це єдиний критерій до таких фільмів. Я взагалі прохолодно ставлюся до подібного кіно, але «Полювання на Піранью» дивився із задоволенням. Там і монтаж грамотно зроблений, і жанр чітко витриманий, чого в нас робити практично не вміють. Якщо задумано трилер, то за всіма канонами це й має бути трилер. Я завжди за чистоту жанру. В авторському кіно можуть бути відступи від канону, бо найцінніше в ньому — погляд режисера: незвичайність, непередбачуваність, рівень емоцій і підсвідомості. А в жанровому кіно все має бути чітким, зрозумілим, без перевантаження. Мене дратує, коли знімають трилери з якимось філософським підгрунтям. У результаті там найчастіше немає ні трилера, ні філософії. А от «Піранья» мені сподобалася. Режисер Андрій Кавун — людина з гумором, і всі помітили, що в його фільмі багато кумедного. Сценарій був написаний дуже жорстко, а Кавун зробив багато зон із гумором, що не дратувало, а лише оживило картину.

— Це створило потрібний баланс, динаміку, підйом. Загалом, із цієї історії ви викрутили все, що можна було.

— Тому що Кавун — режисер. Я в його першому фільмі «Курсанти» капітана Ліхового зіграв. Термі-ново знайдіть DVD і перегляньте!

— Чому ж він так тихо пройшов?

— Тут він на ICTV пройшов просто нереально тихо! А в Росії його показували торік від 2-го до 15 січня, коли народ п’є. Рейтинг, що-правда, був непоганим. Та багато людей усе одно цього фільму не бачили. Судячи з того, як він продавався відразу після показу по телебаченню на «Горбушці», куди я їздив купувати комплекти дисків для подарунків, народ картину оцінив. Мені знайомий продавець на «Горбушці» сказав: «Курсанти» розлітаються миттєво, тож заздалегідь кажи, скільки тобі треба дисків».

А я брав відразу по десятку перед поїздкою до Америки, куди ми возили «Гравців» із театром Олега Меньшикова. До речі, в Америці і Канаді мене вразили вщерть заповнені зали на цій виставі. Звісно, публіка ходить російська, емігрантська. Наприклад, до мене в Торонто підійшли попросити автограф наші студенти, які там навчаються, і попросили підписати «капітан Ліховой». Я запитую: «Ви що, «Курсантів» дивилися?» Вони відповідають: «Курсанти» — наш улюблений фільм!» Спочатку вони дивилися по «тарілці», потім на DVD. У Нью-Йорку історія повторилася. І це казала молодь, яка живе на іншому кінці Землі! А тут жодного слова, жодної статті про «Курсантів» не вийшло. Таке відчуття, що ніхто нічого не розуміє. Ось тому я й ненавиджу наше телебачення. Центральне і будь-яке інше — воно скрізь однакове.

— Який ви нещадний!

— Тому що телевізійні начальники не усвідомлюють того, як зомбують людей. А молоде покоління важко буде зробити залежним від телевізора, бо вони вже виросли в «циклі». Вони до двох років навчилися комп’ютери вмикати! Підлітки, котрим сьогодні 10—15 років, — це зовсім інші люди, вони принципово відрізняються від попередніх поколінь із їхніми цінностями — від керівників із їхньою літературою, глянцевими журналами, з тим, що вони роблять із телебаченням і мас-медіа. Новому поколінню все це не потрібно. Вони таке не дивляться, бо в них усередині лакмусовий папірець миттєво виявляє будь-яку неправду. До того ж вони живуть у цілковитому хаосі, який ці керівники створили. Але при цьому в умовах безмежної інформаційної свободи. Сьогодні в Інтернеті можна прочитати все що хочеш.

— Ну, коли про «Курсантів» там, очевидно, багато не прочитаєш, самі й розкажіть.

— У фільмі молоді актори грають своїх ровесників. Власне кажучи, самих себе — події 43-го року. Взагалі це особиста історія метра нашого кіно Петра Юхимовича Тодоровського. Він у сімнадцять років потрапив у військове училище, три місяці там провчився, а потім пішов на фронт. І майже всі курсанти, про яких йдеться у фільмі, загинули. Ці пацани проходили тримісячні офіцерські курси, їм давали погони, пістолети і — на передову. Історія дуже яскрава. Головне в цій картині те, що хлопці, які там грають, дуже молоді й талановиті актори. Кавун із ними настільки проникливо вміє працювати, так тонко спілкуватися... «Курсанти» — дуже зворушливий, душевний фільм, який розповідає про життя. Причому війни ж у фільмі немає. А є три місяці життя в училищі молодих хлопців, які закохуються, бігають у самоволки і водночас вчаться стріляти, воювати.

— У вас роль героїчна?

— Я граю капітана Ліхового, розжалуваного Героя Радянського Союзу, який злобує, п’є і постійно пише заяви на фронт. Але його не відпускають, бо він, по-перше, контужений, по-друге — нема кому навчати пацанів. А він вояка, рветься лише на фронт. Взагалі, це мій улюблений фільм, про який я, рвучи сорочку на грудях, кричу всім, кому можу. Кавун зняв вражаючий фільм, і підтвердження цього — участь у конкурсі «Еммі», куди просто неможливо потрапити прохідній картині. А наша увійшла в четвірку найкращих телевізійних картин. Ну то дайте ж репортаж, хоча б той-таки РТР — адже це його продукт, — скажіть про те, що ми їдемо на конкурс «Еммі» — російське кіно вперше туди потрапило. Ані слова! Жодного показу більше. Якби цей фільм випустило ГРТ Костянтина Ернста, то Нью-Йорк і Манхеттен були б у розтяжках: «Росіяни йдуть — фільм «Курсанти»». А іноді телевізійні чиновники далі свого носа і кабінетів, та ще слова «рейтинг», нічого не бачать.

— Ви гнівний і палкий, просто як герой Ліховой!

— А як інакше? У наш хаотичний, жорстокий, розколотий час мати такий фільм для молоді — і нічого не робити! Коли я дивився його вперше у Новоросійську, де ми з Костянтином Хабенським знімалися в «Бухті Філіпа», просили режисера закінчити зміну на півгодини раніше і бігли, щоб устигнути подивитися фільм в ефірі. Найкумедніше — вся група «Курсантів» працювала над «Бухтою» і рвалася до телевізора. Хабенський дивився зі мною разом і казав: «Хлопче! Це бомба!» У дружини Костянтина Насті мама живе в Лос-Анджелесі. То вона в сльозах після кожної серії телефонувала, переказувала зміст. Казала, що вся російська громада Лос-Анджелеса біля телевізора сиділа. Напевно, думка цілком різних людей від Нью-Йорка до Владивостока щось значить. Сьогодні мало фільмів, які зібрали б перед екранами нормальну, зі здоровим глуздом аудиторію від 20 до 60 років. Я не кажу про свою участь, хоча до Кавуна не потрапляють «ліві» люди. Знімаюся у нього вже у третьому фільмі. Спочатку був «Вокзал», потім «Курсанти», потім «Полювання на Піранью». Але в «Курсантах» цікава молодь, яка ніколи не воювала, двадцятирічні хлопці, як прийнято вважати, цинічні й украй его-їстичні. Вони так зіграли цю історію про війну, що люди, котрі воювали, ридали. Ось тому мені і прикро. Невже можна так ненавидіти і нехтувати людьми, щоб увесь час показувати їм «Чорну богиню», «Зцілення любов’ю», «Ундіна-2» і жодного разу не показати «Курсантів»?!

— У телепродюсерів міцно платівку заїло на «мильних операх». Їх мало цікавить розсудлива аудиторія і робота над підвищенням смаків і свідомості.

— Тому я і не поспішаю. Часто відмовляюся. Мені пропонують дуже багато сценаріїв, тьху-тьху-тьху. Але, переважно, це сміття. У нас ще ніяк не вгамуються із серіалами про бандитів. Я і про «Курсантів» так багато говорю, бо коли на тлі цих серіалів із їхнім божевіллям і жахом раптом з’являється золота крупинка, вона стає діамантом. Це цінніше в мільйон разів, чесніше і щиріше. Там не комп’ютерний монтаж і ракурси з підйомних кранів, як зараз люблять робити, а душа працює. Та менше з тим. А «Каменську-4» ви дивилися?

— Я у сміттєвий бак на ймення «телевізор» не заглядаю вже сім років. Тільки фільми на DVD. Єдиний виняток зробила: подивилася «Червону капелу», де у вас головна роль.

— До речі, «Червону капелу» теж у нас на «Інтері» двічі показали, а в Росії — фактично жодного разу. Коли почали демонструвати фільм по ТБ, відбулися події у Беслані. Я тоді в Криму із сім’єю відпочивав. Перша серія пройшла, а наступного дня вмикаємо — всі телеканали світу показують Беслан. Валерій Тодоровський запропонував: «Зупиніть показ! Ми втрачаємо рейтинг, зараз люди не дивитимуться кіно — там тисяча заручників у школі, дітей!» Але на каналі замість того, щоб зупинити показ, беруть і показують у день по дві серії. За п’ять днів показали всі 16 серій. І потім сказали, що рейтингу немає! Деякий час по тому показали в Латвії і на «РТР-міжнародному». Але, за великим рахунком, у Росії цього кіно не було. Шкода, звісно. У «Червоній капелі» ролі великі, гарні. Мені з Німеччини телефонували знайомі і казали, що бачили в німецькому журналі мою фотографію в есесівській формі Герінга. У Німеччині знають більше, ніж тут, там російськомовна публіка диски розкуповує, стежить за новинками.

— Не переймайтеся, політика — одне, а публіка — інше; люди розуміють, хто кров свою вклав, а хто пролетів на автопілоті.

— Взагалі політики... Вони не розуміють, що в людей немає позитивних емоцій. Світ котиться у провалля, це до ворожки не ходи — увімкни телевізор і подивися, що відбувається.

— Розкажіть краще, як ви потрапили у проект Микити Михалкова «Дванадцять розгніваних чоловіків»?

— Зніматися у Михалкова — мрія моєї юності. Раптом — випадок, і я потрапляю до нього на фільм «Дванадцять розгніваних чоловіків». Ми закінчили цей проект улітку. Одержали величезне задоволення від зйомок — місяць щастя! Усі свої. Знімалися Сергій Гармаш, Микита Михалков, Валентин Гафт, Олексій Петренко, Сергій Арцибашев, Сергій Газаров, Леонід Мадьянов, Юрій Стоянов, Віктор Вержбицький, Михайло Єфремов і я. За жанром це психологічний детектив, але Михалков називає його психологічним трилером. Це адаптація американської п’єси до нашої сучасної історії: дванадцять присяжних судять молодого чеченця. Вся розмова в них — про долю цього хлопця, якого вони потім виправдають. Це чоловіча історія. Оскільки головний герой — 17-річний чеченець, ідуть спогади про його дитинство: як на війні вбили його батьків, як росіяни приходять у Чечню, як його забирає російський офіцер у Москву. Потім цього офіцера вбивають і на хлопця вішають убивство. Весь фільм — три години розмов дванадцяти присяжних, людей, різних за віком і соціальним станом, тобто зріз суспільства. Звісно, Михалков — великий режисер, його важко переоці-нити. Потрапити до нього на зйомки — щастя. Я вперше так працював. Аби проникнутися атмосферою засідань, ми два місяці майже без вихідних ходили на зйомки, незалежно від того, знімаєшся ти в кадрі чи ні. Сиділи за столом, репетирували. І так по п’ятнадцять годин зміна. Я спочатку зрозуміти не міг: навіщо нам усім сидіти, якщо знімають двох людей? Але в результаті Михалков домігся тих стосунків, які зіграти неможливо. Ще ми чекаємо на кіно Гоші Куценка.

— А це що за фільм?

— Віктор Шаміров написав разом із Гошею історію про п’ятьох друзів, що має назву «Край літа». Їм по сорок років. Щороку вони приїздять на море у Крим. Ставлять намети, знімають дівчат, п’ють пиво і розмовляють. Ось вони вкотре приїхали і говорять уже про те, що постаріли і немає такого кайфу, як раніше, і що взагалі наступного року немає сенсу їхати. Історія без сюжету, але атмосферна. Шаміров — чудовий театральний режисер. У мене, до речі, два улюблені театральні режисери — Віктор Шаміров і Юрій Одинокий. Хоча кіно — це інша професія. Та оскільки знімалися всі актори, з якими Шаміров працював раніше, атмосфера на майданчику була класна, я почувався мов у піонерському таборі. Текст написаний так жваво, що ми багато чого своїми словами говорили, — у цьому великий плюс нашого кіно. З одного боку це дивно, а з іншого — дуже добре: сонце, літо, Крим, необов’язкові розмови, вино і немає сюжету.

— Чим іще твій позитив у роботі визначається?

— Якщо казати про професію, то я б зробив моновиставу за Едуардом Лимоновим. Двадцять років тому прочитав «Це я, Едічка», а нещодавно дружина Олена насилу знайшла його в Інтернеті, роздрукувала, і я знову читав захлинаючись. Якби вдалося, я б за «Едічкою» зробив «бомбу» — виставу-монолог. У мене всі думки крутяться навколо цього. Є ще п’єса, про яку думаю вже два роки, — «Френкі та Джонні». За нею був фільм із Мішель Пфайфер і Аль Пачіно — це історія чоловіка і жінки. Крім кохання, зараз грати нічого не хочеться. У кіно я теж чекаю на сценарій про кохання. А з п’єсою треба зрозуміти, як її робити, коли і де — у Києві чи Москві. Київ зараз абсолютно політизований. Я вже рік ні про що, крім політики, тут не чую. Тому не знаю... Та й узагалі, у Києві я почуваюся мов на дачі: працювати не хочеться, ходжу собі, відпочиваю, відключаю телефон. Номер змінив, щоб мене не смикали.

— Мабуть, ви праві, про кохання у сучасному кіно не багато пісень складено...

— Авжеж! Фільмів про кохання немає. За «Зцілення любов’ю» або аналогічне мило, яке сьогодні знімають стахановськими темпами, треба або до в’язниці саджати, або на шахту відправляти! І режисера, і продюсера — всіх! Там, на зоні, їм би розповіли, що таке любов! Лимонов, до речі, написав, як він потрапив уперше на зону. А в’язницею швидко ходить «циганська пошта»: ти щойно сів, а про тебе вже знають — хто ти, відкіля і що на тебе чекає. Отож Лимонова вразила величезна повага, з якою його там зустріли. Він розповів про всіх, із ким сидів, — це документальна книга про реальних людей. Вона написана в камері й дуже об’єктивна у тій ситуації. Для мене як актора важливі-ше, коли таксист, до якого сідаю в машину, тисне мені руку і каже: «Я подивився «Лінії долі» — це просто уривки з мого життя!» Для мене це набагато більший комплімент, ніж думка якогось добродія у краватці. Ось це ставлення і показує, чого ти в житті вартий.